Режисер Лінас Маріюс Заікаускас:  “Литва має три релігії: католицизм, баскетбол і театр”

Режисер Лінас Маріюс Заікаускас: “Литва має три релігії: католицизм, баскетбол і театр”

31.10.2017, 15:58

Режисер Лінас Маріюс Заікаускас очолив журі фестивалю комедії “Золоті оплески Буковини”.

 Литовець приїхав до Чернівців вперше. Він поставив десятки спектаклів у різних країнах світу - Польщі, Росії, Туреччині, Грузії… В Україні – чотири. Мріє поставити щось і на сцені Чернівецького драмтеатру ім. О. Кобилянської.

Наразі регіональний фестиваль комедії “Золоті оплески Буковини” перетинає свій екватор, і ще п’ять днів глядачі та судді дивитимуться вистави українських театрів. А тим часом із гостем з Литви ми розмовляємо про театр у його країні, про принади вільного режисера, про те, чим невдоволені литовці, та про батька, який став героєм книжки Солженіцина “Архіпелаг ГУЛАГ”.

 - Пане Заікаускас, Ви багато працюєте як вільний режисер. А останнє місце офіційної роботи – режисер театру у рідному місті Паневежис. Це один з найвідоміших театрів Литви, куди на спектаклі їхали з усього Союзу. Цікаво, завдяки чому Паневежський театр став таким знаменитим?

- У 1939 році сюди з Парижа повернувся молодий режисер Юозас Мільтініс, який у Франції навчався у знаменитого Шарля Дюллена – свого роду французького Станіславського. Й ось приїжджає Юозас у Литву, а Литва 1939-го – це країна майже вся сільська. І хоче створити свій театр, а литовська влада вирішує цьому молодому “французу” допомогти. Вільнюс у цей час окупований поляками. Каунас, тимчасова столиця, переповнена театрами та режисерами. Йому кажуть: об’їжджай маленькі міста і, можливо, знайдеш приміщення, більш-менш схоже на театр. І в Паневежисі, містечку на 40 тисяч мешканців, юнак знаходить Дім культури при спиртзаводі. Перші 20 років Мільтініс буквально воював з некультурними глядачами: ходив по фойє і збивав у чоловіків кепки з голови. Для провінційної публіки Мільтініс ставив якихось незрозумілих авторів – Ібсена, Стріндберга, Шекспіра, Чехова… Французька театральна школа, яку привіз у Литву Мільтініс, була унікальною у Союзі. Ця нова манера гри – гіперреалістична, що, до слова, в наш час дуже модно. Як бачите, все нове – це добре забуте старе. Мільтініс ставив інтелектуальних авторів, які у Союзі були якщо не під забороною, то не рекомендовані. І йому довелося 20 років піднімати рівень глядачів, доки вони не зрозуміли, що театр – це не місце розваг, а місце інтелектуальної роботи. Якраз у той час у Паневежис приїхала Наталія Кримова - знаменитий московський критик, і коли вона побачила постановки Мільтініса, була вражена. Після її статей любителі театру їхали у Паневежис цілими автобусами. В ті роки, вважаю, у Союзі були чотири театри такого рівня: Московський на Малой Бронной, театр на Таганці, Большой драматичний імені Товстоногова в Петербурзі та Паневежський драмтеатр.

- А як зараз із театрами у Литві?

- Кінець радянського часу створив у нас моду на дві речі: баскетбол і театр. Тому у баскетбол грає кожен литовець - навіть я з великим животом. У Литві, я б сказав, є три релігії: католицизм, баскетбол і театр. А коли модно, тоді багато людей цим займається. А коли багато людей, значить, є конкуренція. А коли хороша конкуренція, з’являються видатні особистості. Тому баскетбольна команда Литви - одна з найсильніших в Європі. І литовський театр у такій маленькій країні, де немає навіть і трьох мільйонів жителів, став європейським. Можна налічити 15 театральних режисерів з Литви, які стали відомими у всій Європі.

- А де починали працювати Ви?

- У Каунаському театрі, потім - в Паневежському. Згодом став керівником Російського драмтеатру Литви у Вільнюсі. Через якийсь час поїхав у Польщу, керував Радомишльським театром, потім мене запросили в один із театрів Кракова. Після цього було вже так багато запрошень, що я став вільним режисером. Але й це набридло, і я почав офіційно працювати художнім керівником в театрах Новосибірська, Челябінська, Ульяновська.

- В чому “плюси” і “мінуси” вільного режисера?

- “Плюс” – це відповідальність лише за те, щоб видати більш-менш хороший спектакль. Голова не болить ані за акторів, ані за цвяхи, ані за світло… “Мінус” – це нестабільність. Добре, якщо ти нині на хвилі… А якщо раптом завтра внизу?.. А якщо немає запрошень? До того ж циганський спосіб життя. Одного разу я прокидаюся, причому цілком тверезий, і не розумію, де я, в якому місті і на якій мові треба розмовляти.

- Ви лічили, у скількох театрах працювали?

- Ні. Але знаю, що поставив майже сто вистав. Напевно, через 40 різних театрів пройшов.

- Де саме в Україні працювали?

- У Києві і Севастополі. У столиці України поставив три спектаклі, в тому числі у Національному театрі імені Франка. У Севастополі, у театрі Луначарського, ставив свою версію “Кармен”. Тоді Крим це була Україна.

- Що зараз творитимете як режисер і де?

- Їду додому у Паневежис. Згодом у мене буде робота у Сербії, навесні – постановка у Вроцлаві у Польщі. Також ведемо перемовини з різними українськими театрами, можливо, щось вдасться і з вашим.

- Найбільше Ви працювали у Польщі та Росії. Зізнайтеся, де було найкомфортніше, де відчувалося, що дійсно це – європейський театр?

- Я завжди сміявся, що ці дві країни - мої головні годувальниці. Але я зрозумів ваше запитання – трішки з політичним підтекстом… В Росії я працював до 2014 року. Проте туди зі спектаклями треба їздити різним театрам. Бо справжній російській інтелігенції це потрібно. Щоб там задумалися, побачивши роботи іноземних режисерів, що щось не так у російській пропаганді… Звісно, Польша – це комфорт і актори там працелюбніші. Свого часу між іноземцями, які жили в Росії, побутував вираз: “Як добре було б працювати у Росії, а ввечері сідати в літак і приїджати до себе у Європу, а зранку знову повертатися”.

Світлина від BukNews.

- Ви вперше в Україні після 2014 року. Відчуваєте якісь зміни?

- Розумієте, ми в Литві всі дуже уважно слідкуємо за всіма подіями. І ми інформовані про те, що відбувається в Україні, не менше, ніж ви. Я приїхав і нічого такого, чого би не знав, не побачив. Днями лише здивувала одна жінка, котра категорично не хотіла зі мною розмовляти російською. Мені було незручно і смішно, адже я розумію, що Росія – ворог, але ж я то - не росіянин.

- Литва – дуже дружня до України. Як литовці, зокрема, Ваші друзі, сприймають нашу ситуацію?

- Всі, звісно, підтримували Майдан, 95 відсотків литовців - точно. Єдине, що нам шкода і боляче, що якось так все складається в Україні… Наприклад, всі чекали, що після Майдану щось зміниться. Чому Захід так обережно підходить до України? Ми ж бачимо, і вони не сліпі: а що зроблено, щоб не було корупції? Нічого? Як? Стільки людей загинуло на Майдані, стільки зараз гине в АТО…

- Ми дивимося на Литву і думаємо: ось країна, де немає проблем, де вже все добре…

- Не все. Литовці незадоволені економічними проблемами. Хоча ми розуміємо, що всі нинішні економічні кризи – це кризи надлишку. Кожен має вже не лише кусок хліба, а й масло на хліб, і ковбасу. Тому вже хочеться рівень хліб-масло-ковбаса плюс вино. А ось вино дали і відняли, і тут вже починаються економічні проблеми: вина немає, як це так? Плюс було би добре ще шматок торта. Ось у німців є шматок торта, а у нас немає. Всі проблеми такого рівня. Але не дивлячись на це, литовці їдуть заробляти гроші, як й українці, за кордон. Виїхала мало не третина всього литовського населення.

- Це при тому, що у вас краще, ніж у нас…

- Але в Німеччині ще краще. І друге, що всіх непокоїть, як вивести Литву на рівень Західної Європи. Литовці надіються, що врятує диво, й чомусь останні 12 років вибирають у владу незрозумілих людей, без інтелекту: то якихось шоумеів з ТБ, то явну промосковську партію, то фермерів-колгоспників… Наша влада не вміє поставити собі ціль і найстрашніше - не знає, як до неї йти. Й ось цим колгоспникам, яких вибрали у владу, вчені Литви пояснювали, що для того, аби Литва стала державою з перспективою, треба вскочити у потяг біотехнологій. Макрон сказав, що Франція обирає біотехнології і скоро вони переженуть Німеччину. А Литва сидить. Міністерство охорони здоров’я Литви вже рік займається єдиним питанням: як і в які години можна продавати пиво. Міністерство освіти рік вирішує питання - об’єднувати університети, чи ні, і чи робити довшим навчальний рік у школі. Міністерство культури півроку працює над тим, як звільнити гендиректора оперного театру Вільнюса. А які, вибачте, дебільні ідеї! Щоби всі учні мали литовський національний костюм (все - за кошти батьків), щоб школярів безкоштовно водити в театри і на концерти (а хто компенсуватиме – не сказано).

- Ви добре розмовляєте російською. Мовне питання у Литві все ще стоїть гостро?

- Уже ні. В Литві можу російською вільно розмовляти. А ось молодь її не знає, вони англійською сваряться. Я б не сказав, що російська спеціально витіснялася. Просто всі зрозуміли, що перспектива - не Москва, а Брюссель, Нью-Йорк.

Світлина від BukNews.

- Насамкінець хочу запитати про Вашу родинну історію. В одному з інтерв’ю Ви розповідали, що Ваш батько став героєм книги Олександра Солженіцина “Архіпелаг ГУЛАГ”. Як це трапилося?

- Спочатку батька засудили до смертної кари, бо його брат був лісним братом – воював проти радянської влади. Лісні брати – це щось подібне до ваших бандерівців. Лісні брати воювали проти радянської влади, проте з німцями не співпрацювали. Мій батько вчився на католицького священика у Каунасі. І був зв’язковим між лісом та Каунасом. Також, як він розповідав, бігав з пістолетом по Каунасу і брав банк, бо гроші потрібні були лісним братам. Грабували якісь заклади у місті і брали друкарські машинки, аби друкувати листівки. Бігали розстрілювати кагебістів. Батько казав, що він все правильно заслужив. Його брата вбили, а його впіймали у 1947 році і засудили до смерті. Він місяць прочекав кари, але хороший дядько Сталін, якому я маю бути вдячний (інакше мене б не було на світі), скасовує у Союзі смертну кару. Вирішує, що у таборах потрібні робочі руки. Мовляв, навіщо засуджених розстрілювати – все одно помруть. І мій батько отримує 25 років таборів плюс 5 років заслання. Це те саме, що смертна кара. Бо коли він приїхав у табір, то побачив, що старожил відсидів 13 років. Після 10 всі помирають. Тато був у таборі у Воркуті, працював на шахтах. І там було повстання, яке Солженіцин описує (батько був одним з його організаторів під псевдонімом Топор), і яке таки придушили. Батько відсидів 10 років, і вже хороший дядя Берія зробив амністію – хто мав 25 років, отримав 10 плюс пожиттєве заслання на Сибір. На моє запитання, чи не можна було втекти, тато каже: можна, але додому можна було не дійти. Тайга… Куди втечеш? Після 10 років заслання він поїхав у Красноярський край на заслання і вже звідти тікав. Потім він мене завжди вчив: ти маєш не народ любити чи ненавидіти, а ідеологію. Ось комуністів ти повинен не любити, а росіянина, якщо він, звісно, не покидьок, – любити. Бо батька врятували прості сибіряки, які допомогли втекти. Якщо б їх зловили – ці люди б самі сіли. Потім батько зустрів мою маму, і ми до моїх 17 років жили нелегально, бо посадили би за втечу під чужим прізвищем (ми видавали себе за поляків Вербичинських). Тільки хороший дядя Брєжнєв зрозумів, що з Прибалтикою треба щось робити, бо кожен десятий прибалтієць нелегально втік із Сибіру, і їх треба або повернути, або легалізувати. І вийшов таємний указ, про який голосно у Союзі не говорили – легалізувати цих втікачів, видавати їм паспорти. У 1979 році ми повернули своє прізвище. Батько не дозволяв мені бути ні піонером, ні комсомольцем.

- Зізнайтеся, як Вам наше місто?

- Звісно, Чернівці мені нагадали Відень. Я ділю міста на дві категорії: міг би тут жити, чи ні. У Чернівцях я би жив. А бувають такі міста, що не дай Боже… Згадую російські міста Курган, Тольятті, Норільськ, де я ставив вистави. А ставити спектакль у такій будівлі, як ваш театр, це вже честь.

 

Наталія ФЕЩУК

Фото автора

Газета “Чернівці” за 26 жовтня. 

1


Додати коментар

Увійти через профіль для можливості залишати авторизовані коментарі.