Непомітна дивина дорослості (читання на вікенд)
Знаєте, дивно не те, що ми дорослі, дивно те, що дорослі – це ми. Причому це подорослення відбулося зовсім непомітно на тлі нашого древнього міста. Здається, що місто не дозволяє довго насолоджуватися дитинством, воно примушує швидко набиратися свідомого життєвого досвіду та якомога скоріше займати своє власне місце в кострубатих шеренгах дорослих мешканців. Будувати, плекати та продовжувати себе непомітно закликає воно всіх своїх громадян. Ну, в крайньому випадку не зачіпати того, що зробили тут до тебе. Як кажуть, в минуле не зануришся, в майбутнє не доскочиш, ото ж копирсайся у сьогоденні. Або іншими словами – якщо тобі немає чого робити, то не потрібно робити цього тут. Це, звісно, стосується лише тих, хто не зрозумів де він народився чи опинився, і, головне, навіщо. Проте таких на щастя не переважна більшість.
Для інших, звичайних чернівчан здорослення відбувається настільки швидко, що лише потім, з роками розумієш, як мало було у тебе помилок в юності.
Ми тепер щиро жалкуємо, що мало каталися на трамваях, в яких кожну нову зупинку зустрічали бурхливими оплесками, лише тепер відчуваємо дефіцит тодішнього спілкування із однолітками – євреями, які наразі далеко, ми не щодня їли знамениті чернівецькі пиріжки – «тошнотіки», часом зухвало ігнорували «шипучку», замінюючи її іншими напоями (наприклад, портвейном «Агдам» - завтрашнє похмілля прямо сьогодні). Ми вкрай мало бували на чорнівському озері, не помітили як вибудувалася теперішня Южка, яка негайно зробила цю частину Чернівців схожими на безліч інших радянських міст. Ми мало користувалися невеличкими й затишними міськими перукарнями та ательє, які змогли донести до ранньорадянських часів якусь таємницю іншомовного, іншозвичного минулого, та басейном на стадіоні. Ми обмаль каталися на старих каруселях у парку, не натанцювалися досхочу на шкільних танцях під саморобні електрогітари з червоного дерева, ми вкрай мало насиділися біля «індіанських» вогнищ у чагарниках закутків наших дворів. Ми легковажно проґавили момент, коли постаріли наші батьки та відійшли найулюбленіші вчителі…
Так само непомітно відбулася наша гендерна самоідентифікація. Ми, прямо із дитячих пісочниць, швидко та імпульсивно поділилися на статі, хоча ще зовсім недавно «унісексно» гралися всі разом в ті самі жмурки в одних лише однакових синіх трусиках. Якось само собою прийшло розуміння, що тато – це самець мами. Потім у нас почали спостерігатися певні інформативні труднощі – ми не могли назвати свій вік, бо він постійно змінювався. Проте з деяких пір ми чітко усвідомлювали власну стать, її принади та хиби. Довкола нас, хлопців, з’явилися дівчатка – енциклопедії. Вони були розумними, але товстими. Тому ми непомітно одружувалися на найгарніших дівчатах. Вони не були ходячими енциклопедіями, але й не дурепами. Гарна дівчина в Чернівцях не може бути дурепою, тому що міська розумниця не дозволить собі бути негарною.
З певного етапу подорослення ми почали читати й дорослі книжки –«Декамерон» Бокаччо, Мопассана тощо. Ми перемежовували їх з радянською фантастикою Єфремова та поодинокими тоді й загалом примітивними детективами про майора Проніна. Якість останніх викликала певне здивування, бо про Джеймса Бонда ми лише чули, а міфічний радянський майор наочно на загадкового заокеанського супермена не тягнув. Іноді читалося все підряд. Наприклад, перший єврейський детектив в Чернівцях під назвою «Тайна поца Луи». Пілоти «Формули – 1» відчувають мабуть такі ж перевантаження, як ми під час того читання.
Іншим магістральним шляхом до дорослості став блатний фольклор, який альтернативно поширювався серед юних ленінців як могутній важіль до некомуністичної дорослості. Блатні колядки про «...судьи плакали над ним, но вышку все же дали» задушевно лунали із саморобних лавиць у дворах літніми вечорами. Опановувалися перші рвучкі дорослі матюки, повним ходом, переважно темної частини доби, йшло ознайомлення із дорослою частиною взаємовідносин чоловіка й жінки, перші папіроски та перший стакан вина. Пляшка ординарного портвейну 1955 року випуску легко розкріпачувала яку небудь Маріану 1956 року випуску. А фраза «Підемо, подихаємо свіжим повітрям» означала, зазвичай, що з собою потрібно брати ще й сигарети.
Мали вагу практичні робітничі професії й просто вміння щось робити руками. А якщо в когось були руки, які ростуть не з того місця – то то були ноги. Просто у деяких їх було чотири. Заохочувалися всілякі колекціювання: марок, сірникових етикеток та коробочок, поштівок, значків, фото артистів тощо. Правда, потім з’ясувалося, що найбільшу в місті колекцію сірникових коробочок зібрала пенсіонерка тітка Клава з Калічанки, яка 48 років без перерви пропрацювала в лабораторії біохімічних аналізів обласної лікарні на Буковинській.
Потім було навчання у ВУЗах. Всі, хто з якихось причин не поступили до модних тоді військових училищ зв’язку або гучних столичних університетів та інститутів, охоче навчалися в чернівецьких. Студентське життя було дивним конгломератом дитинства та дорослого життя. Це веселі часи складних психостатевих протиріч та антагонізмів, які минули легко та невимушено. Потім, якщо одного разу ти не знаєш навіщо тобі потрібен диплом, це означало, що якусь освіту ти все ж таки отримав.
І от підступна та дивна дорослість, повна відповідальності, справжніх турбот, дітей та онуків. Важко сказати коли вона прийшла – в 25, в 30, в 40. Важливо те, що вона настала.
Як живеться тепер? 14 днів в пошуках пульту від телевізора, два місяці в пошуках другої шкарпетки, 6 років в пошуках сенсу, 16 років в пошуках розуму! Ми вже в такому віці, що батьківщина нам не мати, а дочка! І це при тому, що наші генеалогічні дерева – молоді дівчата непритомніють! Чітке усвідомлення того, що мужчина без щоденної порції улесливості гине. Любов кудись пішла, але вона ще про це пожалкує. Вона була дівчиною моєї мрії, допоки я не дізнався про мрію моєї дівчини. Жінки довкола, свідомо роблячи протилежне тому, про що їх просиш, вважають, що взяли ініціативу в свої руки. Роздратовано відзначаєш, що вони сідають на дієту лише в трьох випадках: якщо їх кинув чоловік, якщо їм подобається інший мужчина та якщо сьогодні понеділок. Натомість, автоматично розумієш, що мужчина повинен говорити жінці лише три слова: люблю, куплю, поїдемо.
Та чого там казати: любиш правду до тих пір, поки вона не заважає жити. Занадто багато життєвої байдужості: говоріть про мене що завгодно, тільки правильно вимовляйте прізвище. А відтак все частіше почуваєш себе наче банальна СМС-ка. В сенсі пальцем зробленим.
Відмовляєшся від щастя, дізнавшись, що воно не в грошах. Не розумієш, що нервується не той, хто стукає пальцями по столу, а той, кого це дратує. Навіть у психіатричній лікарні тепер перевелися Наполеони, бо теперішні придурки вже не знають хто це такий. За інерцією вважаєш, що дещо розумієш в житті, доки не побачиш каналізаційний люк, що запирається на замок з середини.
Тупієш. Не розумієш чому напис на продукті з супермаркету «Маdе in Vеlikоbrуtаniа», викликає у тебе не зовсім чіткі й тривожні сумніви. Прийшло тупе й тваринне комфортофільство, твердо вирішуєш залишатися в Україні до останнього українця.
Тут гарно, вважаєш приречено. Так, гарно, коли все йде за планом. Гірше, коли ти в цей план не посвячений. От, приміром, ці вітчизняні політики шиють із нас дурнів! Та ні, вони прийшли на все готове. Вони давно засвоїли, що легше всього брати гроші у бідних. Звісно, їх у них не багато, зате бідних до біса! От і виходить, що влада – це фауна, а народ – флора.
Раптово помер типовий представник цієї флори - сусіда. Він був настільки хорошою людиною, що його кончині зрадів лише пенсійний фонд. Смерть настала в результаті амфібіотрофної асфіксії. Жаба задушила. Шкода, він настільки часто змінював місця своєї роботи, що за своє життя так ні разу й не був у відпустці.
Так, почати доросле життя з нуля легко. Складніше вийти із мінусу.
І знову врятує лише місто – чисте та гарне, доросле й молоде. Його мудреці старіють, а його мудрість – ніколи.
Володимир Килинич,
Серпень 2009 р.
