НЕМА АВОКАДО, ЇЖ ХОЛОДЕЦЬ? (читання на вікенд)

В тому, що нас з точки зору асортименту різноманітних споживчих товарів наздогнав весь інший світ,  в принципі є чимало позитиву. Ми долучилися до найвідоміших та найпопулярніших надбань людства із найвіддаленіших куточків землі.

Але разом із всесвітньою споживчою глобалізацією нас непомітно наздогнало й багато зовсім непотрібних, цілковито не притаманних нам речей. Тому часом кумедних та недолугих. Скажімо, у доброї половини завезеної так званої корисної їжі лише один недолік – її не можна їсти.

Уявімо собі, що одного дня із наших супермаркетів, просто маркетів, крамниць, базарів та магазинчиків типу «У дядька (тітки) такого (такої) - то» раптом щезли всі імпортні, не українські товари. І продуктові, і промислові, і навіть китайська гречка.

Спробуємо перелічити, що ж залишиться.

         Отже. П'ятірка сортів вітчизняного пива на чолі із «Львівським», костюми від Вороніна, авто «Таврія», асортимент молочних виробів «Галичина» чи «Молокія» (до речі практично це слово грецькою, яку нині знає чимало городян, буквально означає їхню досить огидну лайку, тому, прочитавши, ці люди бувають щиро, до червоніння, здивовані), горілка, не найкращий в Європі хліб (хоча мало б бути навпаки), «партійні» холодильники «Норд», цигарки досить сумнівної якості, житомирські панчохи. Залишаться також гіперсуперпупермаркети «Епіцентр», які нагадують дещо середнє між їхніми ІКЕА чи Praktiker та нашими госпмагами, а відрізняються лише люб’язністю персоналу. Бо менеджер з продажу в «Епіцентрі» – це не звичайний продавець, а співробітник магазину, який питає відвідувачів «Вам допомогти?», і цим відлякує тих, хто зайшов просто нагрітися.

Чи проживемо ми із цим, що в нас залишиться свого? Можливо у дев’яності роки минулого століття певний час протягли б. Тепер – ні за що!

Звикли ми за ці нерадянські роки жити за рахунок інших, занедбавши та знищивши власне. Такі вже ми «географічні» патріоти.

Відтак приречені, як Жанна Агузарова, одягатися в магазинах ІКЕА (коли вони у нас з'являться), споживати «Кумис яловичий» (із цінника одного з чернівецьких супермаркетів) та строчити скарги стосовно того, коли вже нарешті наші магазини налагодять приймання екзотичних нерозкритих фісташок. Всі в новому «секонд-хенді», будемо сперечатися про те, що «пасат»  - це «ніссан», який не встиг забігти за кут, та вимагати від місцевої влади термінового відкриття фірмових магазинів «Все для похмілля».

Та й звички довкола сервісу залишаються у нас пострадянські. «5 копійок буду винна» - цією фразою, подейкують, чернівецький продавець хлібного магазинчику Лєна заробили свій перший мільйон. Бо головна перевага брехні – несподіваність.

Час іде. Ми не припиняємо дивуватися, бо у нас диво – пафосне визначення халяви.

Ми пишаємося чужим прогресом та досягненнями, буцім не маємо та ніколи не мали власних.

Чи так вже нам вкрай потрібна заморська «кока – кола»? Давно відомо, що переважна більшість великих «брендів», щоб здешевити процеси виробництва, розташовує свої фабрики у малозабезпечених країнах (навіть, вибачте, у гірших за нас), де дитяча праця та нелюдські умови роботи є нормою. То чи не принижуємося ми, купуючи таке?

Виходить, що зло – це добро, яке робиться не для нас.

Так, весь світ зрадів, що ми позбулися тоталітаризму, прагнемо до свободи та загальнолюдської цивілізації. Нас за це до сих пір носять на руках.

Але, радіючи, що нас носять на руках, давайте слідкувати за тим, куди нас, власне, несуть.

 Володимир Килинич