НЕХАЙ НАС «ЗВІЗДАНЕ» ШМАТОЧОК ЩАСТЯ! (читання на вікенд)

Щастя в Чернівцях зазвичай приходить до щасливого, а нещастя до нещасного. Але і щастя, й нещастя в нашому місті є особливими. Як втім  і все решта. Бо Чернівці – особливе та переважно щасливе місто. Без синонімів та жодних пояснень й обґрунтувань. Скажімо, очікується, що в Європі мода на оголені животи пройде вже наступної весни, а в Чернівцях – вже цієї зими.

Так і із щастям. Якщо щаслива мрія кожної, припустимо, японської дівчини – вийти заміж за молодого та багатого камікадзе, то чернівецька  мріє про справжнє та повне, комплексне щастя. Щастя по-чернівецьки. Вона ніколи не сперечатиметься із чоловіком та не закатуватиме йому істерик. Вона просто знімить обручку із безіменного пальця й повільно натягне її на середній. Чоловік при цьому почуватиметься пригнічено й відступить…

Богдан не відступає ніколи. У нього навіть й прізвище таке – стрімке, наступальне, небесне й українське, таке, що не перекладається на інші мови й звучить будь-якою мовою суто по-українськи. У разі настання несподіваних проблем, він одягне на носа стильні сонцезахисні окуляри в не залежності від того є сонце чи немає, й піде світ за очі містом, кинувши на плече невеличку чорненьку сумочку та наспівуючи при цьому щось тихесеньке, як течія напівзабутої міської річечки.

В Чернівцях хлопців та чоловіків на ім'я Богдан найближчі та найвідданіші люди називають ласкаво Бодями. Так просто, без по-батькові, кличуть й цього Богдана, хоча добре знають та поважають його шановного батька.  Цей Бодя народився в Чернівцях, є типовим міським хлопцем, і, звісно, ввібрав у себе уроджений артистизм міського люду, чітку, шляхетну та спокійну віршованість чернівецької бруківки, дивацьку музику дахів та пронизливий мінор різномовної чернівецької бесіди. Подивіться лише на старі чернівецькі поштівки, прислухайтеся до них, якщо маєте уяву – там це все є!

Йому, маленькому, співали свої тихі балади кленові листочки  на Сторожинецькій, йому складали перші дитячі рими старенькі трамваї на Головній, про нього піклувався величний театр тишею фойє та бархатом крісел й лож, йому ласкаво сліпили очі  блискавки далеких зірок в неіснуючому вже планетарії на розі Кобилянської й Гоголя та зимові ліхтарі Театральної площі, привчаючи до сцени, тренуючи та плекаючи його майбутній успіх. Він вчився грати на нотах сурм чернівецьких димарів та свисті балконних вірьовок для білизни. Він підтягав тоненькі іще струни власної юнацької вразливої душі, коли міськими дворами ходили безіменні майстри, що музично й театрально гострили об круглого каменя мамині й сусідські ножі та ножиці. Він слухав і чув шепотіння вечірнього Прута із висоти старого мосту, гамір ворон у старому парку,  лоскоти серця, коли в місто вогнями сцени приходило якесь гастрольне свято…

Він спритно, із прискіпливістю досвідченого настройщика великих музичних інструментів, прислухався до тональностей єврейських розмов у дворі по сусідству: тьотя Сара та дядя Мойша обідають.  Але підводиться тьотя Сара й тихо, проте в ля-мажорі, промовляє: «Мойша, одне з п’яти – або ти негайно зачиняєш вікно, або чотири рази отримуєш по морді». Музика – Бах, Штраус й Моцарт одночасно! Бодя прислухається до молдавської дойни, яку виграває на старенькій скрипці дядько Мірча, прикривши очі, з-під яких ллються гіркі бессарабські сльози на обдерту, майже білу деку, доки тітка Віоріка торгує буцом на Єврейському базарі. Він запам’ятовує полуденне грудне посопування іншого дядька - Івана, головним органом багатостраждального організму якого була велика та добра печінка і який полюбляв вчити малого Богдана премудростям та віковим нюансам чернівецького чоловічого життя, безперервно приспівуючи простяцку формулу про те, що зрілість – це коли при спостеріганні гарної міської панянки (тоді – товаришки) першим підіймається настрій…

Бодя освіту отримав. Таку, як усі. В Чернівцях, при правильному підборі літератури навіть у вбиральні можна отримати непогану освіту. Проте в юнацькому віці Бодя лише одного разу став популярним. Це було в школі, коли він  занапастив всіх дітей свинкою перед іспитами…

Освіта Боді була й така, й не така. Бо тоді б він був, як усі. А він – інший і освіта його виявилася  іншою. Він отримав в Чернівцях освіту щастя. Він знає до нього путь, він знає те, як його досягати і як ним користуватися. Він усвідомив головне – життя прекрасне, навіть тоді, коли по щоках течуть сльози, а мрія прекрасна власною нездійсненністю…

Відтак, він щасливий своїми мріями і переконаний, що найчастіше наші мрії розбиваються об нас же самих. Тому не треба стовбичити на шляху власних мрій…

Майнули роки. Хтось із його однолітків та юнацьких друзів досяг у житті безперечно більшого, ніж Бодя. Когось знають у Америці, Ла Скала та «Олімпії». Хтось співає в Большом.  Їм платять неймовірні гонорари, вони мають власних імпресаріо та студії для запису, помічників, шикарні авто, гарних та невибагливих красунь та привілеї «великих». Проте їх мало хто знає в Чернівцях! А бути знаним в Чернівцях чи в Нью-Йорці – це іще потрібно довести, що важливіше в житті.

А голосом Боді говорить, шуткує та співає майже вся прутка чернівецька реклама, його нехитрі пісні, які він без претензій називає «шансоном», лунають у народних ресторанах та із відчинених вікон стареньких чернівецьких автівок, над майданами Калинки,  а коли він йде Кобилянською – то й над верхівками найвищих будинків серця міста.   Його голос, в чомусь трішки схожий на Джо Кокера, відразу упізнається. Чернівецькі люди волають хорошого життя, а Бодя влаштовує їм веселе. Він ніби кричить їм: посміхайтеся частіше – це роздратовує! Не сидіть на місці – геморой дістають найбільш всидливі!

Бодя – не нахаба. Можливо тому й щасливий, а не всесвітньо відомий. Якось спробував розговорити його щодо політики. Не ведеться! Державним ладом України, вважає, є паранойя. А вона – це страх, що тобою керують незвідані сили. В політиці, переконаний Богдан, всі хвороби передаються через рукостискання. А хвороби наших політиків – від лукавого. Якщо у павіана червона чи помаранчева сідниця, це іще не означає, що він революційно налаштований. Просто одні у нас живуть як у казці, а інші лише мріють зробити її биллю. Й головне: люди часто густо залишаються одинокими, тому що будують стіни замість мостів. От і вся Бодина політика! Тому він будує мости власними піснями, трощачи стіни між городянами, які ті влаштовують не розуміючи об’єднуючої та єднальної сили їхнього щастя - Чернівців.

Він постійно заробляє на життя. Він проломився крізь дитинство аби ввалитися в юність і там залишитися на довгі роки, куючи власне щастя.

Для нього гроші – не щастя, а засіб здійснювати задумане. Заробляючи доводиться вмикати все, на що ти здатен. Доводиться помилятися та оманюватися. Мабуть його дружина не один раз замислюється: мій чоловік така дивна людина, сьогодні він веселий та привабливий, а завтра – без копійки в кишені. Якщо ти півгодини стукаєш у двері і тобі не відчиняють, а за дверима – гудіння, значить, або там гудуть без тебе, або це – трансформаторна будка. У Боді трапляється і те, і інше…

Але він ліберал й прихильник рівноправ’я статей. Бо вважає, що дружина має право робити все, що їй заманеться, лиш би те було смачним. А решту здійснює він, Богдан.

Про пісні його можна сперечатися. Вони подобаються не всім. Але навіть якщо Діму Білана потикати мордочкою в те, що він співає…

Або - якщо власній пісні наступати на горло, то на що слід наступити власному танцю?

Тому серед Бодіних пісень є безперечні  суто чернівецькі речі. Є щасливі міські балади. Є справжні, дещо наївні й несподівані псалми міській привабливості та виключності. Вони йдуть природно й від самісінького серця. Проти карми, як кажуть, не попреш! Богдан співає багатьма мовами. Не треба боротися за чистоту мови, вважає він. Не треба боротися за чистоту думок. Боротися треба за чистоту життя. Треба цінувати те, що маєш, яким би воно не було. Навіть спеціалістами підмічено, що хазяї собак живуть довше, ніж господарі тигрів…

Богдан іде містом. Повз вмираючу знамениту чернівецьку «музичну біржу», знепритомлену байдужим очікуванням вороття слави віртуозних міських «лабухів». Сюди не прийдуть її колишні герої, бо їх немає. Вони далеко й хто зна де.

Натомість вони залишили нам невсидючого Богдана – незручного, примхливого, мрійливого, впертого, деколи слабкого й непевного. Такого, яким він є.   Такого, яким його зростило місто.

То ж нехай Богдан принесе нам щастя на крилах власної закоханої в Чернівці пісні та власного прізвища! Нехай кожного із нас «звіздане» шматочок щастя!

Як колись. Коли ми навіть і не знали, що то було щастя…

 Володимир Килинич