Недбала елегантність старих чернівчан - втрачена за радянської доби особлива прикмета міста (BukNews на вікенд)
Одразу слід пояснити, що старих у даному контексті зовсім не вікове означення. Старі чернівчани, згідно з твердженням іншого відомого мешканця міста Ґеорґа Дроздовського, були носіями того «поміж простором і часом, що продовжує жити як спомин, допоки хтось його береже як свою дорогу реліквію».
Одним із таких носіїв смислів минулого був мемуарист Вернон Кресс. Згадування Петера Деманта (Вернона Кресса) в ефірі «Радіо свобода» наприкінці минулого року у контексті розмови з авторами фільму “Виживуть тільки закохані. Траян Попович та інші ” стала для мене приємною несподіванкою.
І не стільки самим фактом такої уваги до колоритного чернівчанина, скільки цікавим трактуванням його образу. Автор «Радіо свобода» Іван Пауков розпитував авторів фільму - гостей ефіру - про колишні, вже значною мірою міфологізовані Чернівці, намагаючись витягнути з мороку минулого втрачені за радянської доби особливі прикмети міста. Поміж іншим, зокрема, співрозмовники згадали про якусь особливу елегантність, притаманну старим чернівчанам, невідомо з чого зіткану, і яку складно визначити простими словами. «З повітря, - припустив тоді автор програми. - Яким вони продовжували дихати. Як продовжував дихати альпійським повітрям, в'язень ГУЛАГу Петер Демант». Це тоді раптом Іван Пауков розповів слухачам «Радіо свобода» про Петера Деманта.
«Наприкінці п'ятдесятих першим денді Магадана був Петер Демант… Якби тоді влада дозволила цьому вантажнику, що спілкувався десятьма мовами, і вчорашньому політзеку покинути Колиму, він і в більш цивілізованій частині "окремо взятої" став би іконою недбалої елегантності. Цілком порівнянною з тією, на яку трохи пізніше у вільному світі перетворився його відоміший земляк і одноліток Грегор фон Реццорі, який у 1940 році щасливо знаходився далеко від Буковини.
Так чи інакше, колимські фотографії Деманта на гірських лижах цілком могли би прикрасити сторінки якщо не Vogue, то принаймні Tatler. Важко повірити, що за спиною спортсмена, що посміхається в об'єктив, у білосніжній куртці та сонячних окулярах – зовсім не його рідні Альпи. І навіть не Карпати...»
(Посилання на ту розмову додаю до цього допису https://www.svoboda.org/.../vo-vremya-voyny.../32187549.html )
Не став тоді акцентувати увагу на цьому епізоді розмови, щоб не відволікати її від магістральної теми - гідного шани чину примаря Траяна Поповича з порятунку чернівчан єврейської національності. Тим більше, що в час, коли Попович його здійснював, Петер Демант уже понад пів року перебував не в Чернівцях, а в місцях віддалених. Десь у Сибіру, куди його, як і тисячі інших чернівчан, спровадили комуністи у червні 1941 року.
Про депортацію буковинців спочатку до Рейху, відтак до Сибіру і, нарешті, до Трансністрії, докладно розповів у розділі 23. «Трагічна версія сімейної історії» та ще кількох прилеглих до нього у своєму документальному романі «Вернон Кресс. Життя під прикриттям». Тому не буду їх тут переказувати. Кому цікаво докладніше довідатися про ті трагічні сторінки вітчизняної історії в житті наших земляків запрошую до читання книги.
Згадати всю цю історію спонукало спілкування з уродженцем Кишенева Іваном Пауковим, з яким мав честь познайомитися на самий День незалежності України. Окрім задоволення від інтелектуальної розмови з освіченим гостем, чого так бракує у Чернівцях, особливу приємність маю від усвідомлення, що разом з Іваном до Трієста (Італія), де він зараз живе, цього разу також вирушила книжка про чернівецьке ХХ століття. Історія міста, розказана через долю його мешканців.
Із трактуванням теми інакшості колишніх справжніх чернівчан, яку заторкнули під час розмови на радіо, навіть зовнішньої, порівняно з більшістю радянських громадян, можу тільки погодитися.
Слава про незвичного мешканця Ягідного давно розійшлася Колимою.
«Високий, з оригінальною борідкою, чоловік виглядав не по-радянськи, – поділився першими враженнями від нового знайомого альпініст Рудольф Сєдов. – У горах ходив із льодорубом, у рукавицях. Одягнутий був у свіжі брезентові брюки з накладними кишенями, достатньо вузькі, щоб не заважали лазити скелями. На ногах мав високі гірські непромокальні черевики, які дозволяли брести по кісточки у воді, переходячи неглибокі струмки й заболочені ділянки, що траплялися на кожному кроці. Білосніжна анорака заміняля йому штормівку. Голову прикривала лижна шапочка. Одяг на ньому сидів ладно, був добре підігнаний. Похідну форму він шив собі сам…
Гід виглядав святково, дуже шанобливо до цих чудових гір. Ми ж були одягнуті хто на що здатний…
За звичаєм старих австрійських провідників, закушував бутербродом окремо від команди, трохи збоку від галасливої компанії. Їв завжди мало». (Розділ 50. Кумир підлітків).
Чоловік справді мав бездоганний смак у меблюванні, побутових речах, одязі, - згадувала вдова Петера Деманта. - Вважав непристойним сідати за стіл у футболці, ще гірше – в майці. Краватку одягав навіть вирушаючи на смітник. Дружина не мала клопотів з вибором його гардеробу. Їй не доводилося вибирати чоловікові сорочки, краватки, пальто, капелюхи. Він усе добирав собі сам, і робив це так, як ніхто інший. Колір і форму припасовував точніше, ніж пропонувала дружина. За своїм смаком чоловік перешивав брюки, пришивав кишені, виготовив собі гаманець і ціпок. Міг швидко екіпіруватися з голови до ніг як до посольства, так і для вояжу. Сорочка, костюм, краватка (часто несподіваного кольору) бездоганно пасували одне до одного, завжди виглядали елегантно, навіть модно. (Розділ 54. «Прописаний москвич»).
Внутрішня сила сивобородого чоловіка скоряла навіть випадкових знайомих. Галаслива вірменка із сім’єю, що заполонила весь хол, «уздрівши Петера, стихла, розглядає… Нарешті: «ой, який цікавий літній чоловік, який гарний, яка порода… Не він при перстні, а перстень при ньому», – розповіла цікавий випадок дружина. – Аристократа у ньому відчували одразу». (Розділ 55.«Турист СРСР»).
Бути таким, як він, не вмів ніхто. Не можна прикинутися світськи вихованим, легким у спілкуванні, як необтесаному з малих років (Перуну, скажімо) не дано виглядати аристократом... Рідкісна і завидна інтелігентність у Петера була глибоко у крові – школа матері, спадкове виховання, доброзичлива делікатність разом із незмінним почуттям власної гідності.
Всі жінки – від Баби Яги до юних дівчат – були від нього в невимовному захваті. Здавалося б, дрібниця: поступитися місцем, подати руку, допомогти піднятися, взяти сумку, поцілувати ручку… Петер, уже сам немічний, робив усе це – і це вражало жінок! Він був дамським догідником. Жінки від 20 до 90 років закохувалися у нього... (Розділ 76. «...З її дзвіниці»).
Юрій ЧОРНЕЙ
Фото: Броніслава Тутельмана. 24.08.2023р. Зустріч. Балкон з Іваном Пауковим. Журналіст - людина світу.
