Наталія Руденко-Краєвська: «Поїхала з Харкова, аби діти мої не виродилися з українців»

На VIII регіональному фестивалі комедії «Золоті оплески Буковини» 2012 року найкращою сценографією визнана робота Наталії Руденко-Краєвської у виставі Чернівецького облмуздрамтеатру «Шельменко-денщик».

Мабуть, знаково, що наша зустріч з художницею відбувалася у кімнатці музею Чернівецького театру, де на окремому столику стоїть масштабний макет сцени – життєвого простору кожної вистави.

Вести бесіду з Наталією Владиславівною – саме задоволення. Невимушеність, доброзичливість, глибоке знання професії – і досвід викладача. Упевненість в собі і своїй справі – без нав’язливості й самозакоханості. Уміння слухати. І, може, головне у спілкуванні – визнання за опонентом права на власну думку.

– Пані Наталія, у Вас не дуже звичне складне прізвище. Це псевдонім?

– І так, і ні… Прізвище Руденко дістала від чоловіка, батька мого сина Григорія (Григорій Руденко–Краєвський – актор Чернівецького облмуздраму – Л.Х.). А Краєвські – прізвище родове.

– А як Ви з Харкова потрапили до Чернівців?

– Спершу варто розповісти, як вийшло, що наша родина опинилася у Харкові…

Моя мама походила зі старовинного польського роду Краєвських. Коли Польща належала Російській імперії, одного з моїх пращурів вислали з Кракова до Харкова за участь у студентському русі. Відтоді кілька поколінь нашої сім’ї мріяли повернутися коли не до Польщі, то хоча б до Західної України. Нарешті така нагода випала мені.

Художню освіту отримала у Харкові.  Мій батько, відомий художник і педагог Владислав Петрович Шаламов, працював у художньому вузі на кафедрі малюнку, але заявив мені одразу: поступай сама, якщо хочеш бути художником. І хоча мріяла стати саме театральним художником, вчитися довелося на факультеті монументально-декоративного розпису. Мені пощастило з наставниками: назвати хоча б таку потужну постать, як художник і педагог Борис Косарєв. Він виховав цілу плеяду учнів.

Я кілька років намагалася відродити у Харкові театральний факультет у художньому інституті. Річ у тім, що 1964 року відбулося так зване реформування художніх вузів. Десь «нагорі», мабуть, вирішили, що в нас забагато художників. Тоді Львівський художній інститут перетворили на інститут декоративно-прикладного мистецтва, а в Харкові взагалі інститут став художньо-промисловим.

Щоправда, згодом удалося створити в Харківському відділенні Спілки художників України секцію художників театру.

Коли ж  я сама прийшла працювати до театру, багато чого навчалася заново. Адже художник театру – окрема мистецька професія. Як працювати над п’єсою, як збирати матеріал до вистави, як опановувати цей матеріал. Бачити простір сцени, працювати з масштабом… Дуже багато навчилася з монографій російського  історика й педагога театру Віктора Йосиповича Берьозкіна.

Були й певні знахідки, й удачі, наприклад, театр під назвою «Post Skriptum». Навіть директором його була. А 2002-го року зрозуміла: все, час виїжджати!

«Неповноцінний патріотизм із філософією вторинності»

– Настільки все нестерпне?

– Харків – це зовсім інший світ. Соціум агресивний, розкиданий на великій території. Поїздка в метро між домом і театром – щоденний стрес. Культурний прошарок у місті є, але невеличкий на масштаби Харкова і розпорошений у величезному місті. На звичайну зустріч у бібліотеці доводилося знову ж таки на метро їхати кудись на край міста… А головне – немає прагнення об’єднуватися, спілкуватися. Все не так, як у західноукраїнських містах, скажімо, у Львові, де все поруч, художники, письменники, актори, журналісти – усі з усіма знайомі, все, що робиться, одразу стає доступним загалу.

І навіть не це головне.

Наша родинна оселя завжди була форпостом західної культури і українства у Харкові. Мене виховали як людину, яка любить свою Батьківщину, свою мову, свою культуру – і бачить себе у європейському світі. Усе це прищеплюється в дитинстві. Дід і бабуся Краєвські володіли кількома мовами, закінчили дореволюційні гімназії. Саме вони виховували мене, я дуже вдячна їм за все. Так я і дітей своїх намагалася виховувати. Але сучасна людина не може жити тільки в оточенні родини.

А місцеві українці у Харкові – або зросійщені, або агресивні, немов би ображені на весь світ. Це – якийсь неповноцінний патріотизм, з філософією вторинності. Я зрозуміла, що мої діти просто виродяться з українців, якщо залишатимемося далі у Харкові…

– Але ж тепер Вам все ж таки доводиться долати відстані більші – між Львовом і Чернівцями…

– Насправді це поїздки іншого характеру, фізично, може, й втомливі, але це між викладанням у Львівському художньому інституті і роботою художника-постановника в Чернівцях.

– Від однієї радості до іншої?

– Я підрахувала якось, що протягом року перебуваю в дорозі приблизно місяць. Там у мене є дуже цікаві студенти, тут цікаві вистави.  Це не розпорошення, це реалізація двох моїх сторін.

«Сценограф вміщує у просторі сцени цілий світ»

– «Мандрівні зорі або Життя – театр», «Ілюзії вальсу», «Тисяча снопів вітру»... Вистави такі різні, немов би різні світи, навіть сфери… Нинішня сценографія так відрізняється від театру попереднього – із трьома стінами, задниками… – все «як у житті»… 

– Античний театр працював, якщо ви пам’ятаєте, взагалі без декорацій… Але кожна епоха щось додавала і театру, і сценографії зокрема. Спроби оформлення вистав на принципах умовності й мінімалізму відбувалися вже на початку ХХ століття. Але в епоху радянську кілька десятиліть сценографія базувалася на принципах соцреалізму – максимального наближення до ілюзії справжнього життя в декораціях і бутафорії.

– Я доволі легко сприймаю умовність в оформленні сцени, але інколи навіть радію: це ж треба так вигадати!.. 

– Театру стає затісно в рамках трьох стін декорацій.  У 70-80-х роках відбулося поступове формування рухомого простору сцени. Змінюються техніка й технології, театр збагачується сучасним обладнанням. Відтак із кожною виставою процес творчості доповнюється для мене додатковим навчанням.

Кожна вистава потребує своєї концепції. Осмислення місця дії, творчого завдання, ідеї та образу сцени. Режисер і художник постановник мають бути спільниками у створенні дійства. Без цього зробити виставу цілісною просто неможливо.

– Тож повернімося до Вашої фестивальної удачі, до «Шельменка». У Вас тут фейєрверк знахідок! Як Вам працювалося з режисером Віталієм Денисенком?

– Працювати з режисером запрошеним взагалі непросто. Як правило, він «вступає в дію», коли в театрі уже відбулася якась попередня робота, художник відтворив своє бачення у макеті. Режисер приїжджає із власним баченням… Спільна робота повинна бути пошуком компромісів, взаємних поступок на користь кінцевому результату… Звичайно, були моменти, коли міра компромісів сягала критичної точки. А деякі знахідки прийшли, відверто кажучи, від елементарної бідності: бюджет постановок нині вкрай обмежений.

Що з цього вийшло – всі бачили.

Думаю, що з Віталієм Івановичем ми ще будемо співпрацювати. П’єсу поки не визначено, швидше поле пошуку: настав час надати нове життя українській класиці. Ми, українці, маємо багатющу драматургічну спадщину. Вона актуальна й донині: люди ж не міняються у своїй суті.

Кожна нова вистава – нове творче завдання. Скажімо, в нинішній прем’єрі «Інцидент» сценографія побудована на кліпових змінах – але із застосуванням деяких старих технологій…

– Думаєте й далі викладати?

– Хронічно не вистачає ні на що часу. Крім викладання, є задум писати наукову працю. Є розуміння, що можу, що час. Просто руки не доходять до всього. Але…  не уявляю зараз, як можна залишитися без однієї з двох сторін мого життя. Бо це життя!

Лариса ХОМИЧ