НАШ ГІТЛЕР

У тридцяті роки в Чернівцях жив старий кравець на ім’я Адольф Гітлер. Чернівчан безкінечно тішила та обставина, що Адольф був євреєм. Коли до нього приходили, щоб зшити новий піджак, то радісно реготали й доволі одноманітно жартували. Щось на кшталт: «Пане Адольфе, вчора взяв у книгарні Шаллі вашу книгу « Моя боротьба». Думав, що ви пишете, як вам важко шити піджаки, а там тільки про політику».

Адольфу радили обережно представлятися в офіційних установах, мовляв, так ви можете потрапити у психіатричну лікарню: «Не наполягайте, на тому, що ви Гітлер. Це можуть сприйняти по-різному». Лише через це, гадаю, можна було з’їхати з глузду. Старий сприйняв метаморфозу, що трапилася з його ім’ям, стійко, як ще один негаразд у своєму бідацькому житті. Йому співчували навіть газетярі й посадовці, від яких співчуття годі й дочекатися. Втім, що тут поробиш, ім’я є ім’я. Всюдисущі чернівецькі журналісти у 1933 році, коли Гітлер став канцлером, відшукали ще стару акушерку з Ботошан чеського походження, яка носила це прізвище. Але тут не вистачало ґрунту для хохм. А мати в місті цілого Адольфа Гітлера – ще одне підтвердження винятковості Чернівців. Будь-яку нову заяву Гітлера могли обігравати, як новий каприз кравця. І це був безпрограшний жарт. «Наш Гітлер шиє строї і піджаки, – між іншим зауважували чернівецькі дотепники, – а у них він піднявся до канцлера». Що, врешті, ще раз доводило перевагу старої Австрії (навіть якщо вона зникла) над занудними тупими німцями.

До речі, хоч у тридцяті в нашому толерантному місті досить часто виникали бійки на національному ґрунті і діставалося переважно євреям, Гітлер жодного разу не потрапив у пригоду. Можливо, не хотіли заголовків на кшталт «Вчора у Чернівцях здійснили напад на Адольфа Гітлера». Я б дорого дав, щоб відстежити його подальшу долю. Очевидно, у 1941-му, якщо він до нього дожив, це було смертоносне ім’я, і нічого доброго на Адольфа не чекало. Тому що навіть припустити, що можна було жити в гетто з таким прізвищем – є абсолютно фантастичним. Можливо, кравець Адольф лежить десь у спільній могилі, і нікого б вже не потішив інший заголовок: «Гітлера вбили в Чернівцях у 1941-му».

Втім, швидше за все, він помер ще раніше. З чернівецького Гітлера можна було жартувати. З німецького теж, але тільки здалеку, з-за кордону. Зауваження дрібне, проте суттєве. А взагалі-то в чернівецьких газетах тридцятих, звідки я дізнався про існування «двійника» Гітлера, майже усі перші шпальти присвячені саме берлінському Гітлеру. Гаряча любов усього німецького народу до цього Адольфа збирала півмільйонні майдани, сповнені надіями. А ще мільйони прилипали до радіоприймачів. І ця любов дивувала всіх навколо. Перечитав першотравневу промову Гітлера (у 1933 в Німеччині святкували Першотравень), подану у буковинському часописі «Дер Таг», і з подивом зрозумів, що нема жодних аргументів, щоб не проголосувати за Гітлера. Чудова програма: повернути гідність людині праці, німці мають відмовитися від ворожнечі, постійних саморуйнівних класових боїв і почати впізнавати одне одного; кожен підприємець має дбати про створення робочих місць, держава вводить суспільні роботи з ремонту доріг і будинків і тим надає сотні тисяч робочих місць.

Аби зараз прийшов український Гітлер, то, гадаю, за нього проголосували б із задоволенням. Авжеж, зараз ми всі знаємо про наслідки, але достеменно впізнати свого «вождя», впевнений, не зуміли б. Він, зрозуміло, буде без характерних вусиків і лискучого дебільного начосу. Він буде приємний(а). Адольф (їхній) любив дітей, почувався батьком знедолених, простий ветеран, що не пив і навіть не їв м’яса. А які видовища, феєрверки і святкування влаштовував цей милий чоловік. «Палаючі дерева, квіти, пальми, вогняні колеса, довгий хвіст комети, палаючі списи, повітряні медузи з яскравими щупальцями і під фінал – вогняна величезна свастика на тлі горизонту, що занурений у море квітів», – передає збуджений чернівецький кореспондент із Берліна. Отже, як відрізнити?

Що мало б налякати? Наміри? Вони завжди прекрасні. Особливо ті, які декларують. Цю політичну азбуку засвоїли в Європі, але не у нас. Налякати людей мав би політичний стиль, спосіб втілення, який ґрунтувався на залякуванні всіх, хто не з ним. Про те, що діяли саме в цей спосіб, безліч повідомлень у тодішній пресі. Насторожити мало те, що жарти стали небезпечними. І влада з розряду людського перейшла в огидний розряд вершителів доль, небожителів. Але благенький народ все виправдовував: «Ну, а як же ще з НИМИ?». Тобто, замість того, щоб налякатися, народ затягнуло у дивне жіноче захоплення силою. До речі, і в Україні цим залякуванням грішили останні вже сім років (з 2004-го) чи не всі провідні політичні сили. Тобто привабливими мають бути не обіцянки, а політично охайна хода, не сила, а людяність, не пафос, а простота. На жаль, українці в цілому не доросли до таких смаків і голосують переважно за пафос, силу і обіцянки. Тому що і в собі цінують саме це. Отже, повертаючись до скромного чернівецького кравця Адольфа, треба сказати, що тоді, у тридцяті, чернівчани могли б визначити шикарний критерій для обрання нормального лідера. Ним може бути той, з ким весело, а не страшно жартувати, до кого навіть вам приємно було б зайти, щоб замовити піджак. І він був би цілком безпечний, навіть якщо б його звали Адольф Гітлер.

Сергій ВОРОНЦОВ