Жизнь на параде (нічний "Букньюс")
Я учился в советской школе. И тогда на советские праздники на демонстрации ходили даже дети. Это было довольно скучно. Несколько часов приходилось ждать, когда дойдет очередь и до нас, чтоб быстро пройти мимо памятника советскому солдату. К слову, моя инфантильность была невероятной. Я даже не замечал, что на трибуне там кто-то стоит и это главные люди этого города. Если б меня спросили, кто это, я б затруднился ответить. И вообще ни разу об этом не подумал. Даже в старших классах. Мне казалось, что это точка после Солдата — просто финиш, после которого можно вздохнуть свободно.
Единственное, что раздражало, это то, что революция называлась октябрьской, а реально была ноябрьской. А седьмое ноября в Черновцах традиционно — день самой паршивой погоды. Но, собственно, это было единственной протестной мыслью в моей политически незрелой голове. Стадо мне нравилось, стадо я любил — тепло. И каждый, кто как-то начинал протестовать, выпендриваться вызвал у меня какое-то неловкое чувство и мысль: ну зачем, можно же ведь как все, нетрудно.
И вот как-то в один из таких парадов, когда мы борзо близились к священной трибуне (кстати, в это время всегда чувствовалось что-то такое, будто ты долго хотел в туалет и наконец добрался, расстегнул и пошла волна умиротворения -похожие чувства). И вот мы резво движемся по направлению к счастью и я замечаю, что у меня развязался шнурок и до счастья мне не дойти. Не думая, я наклонился и начал его завязывать. Естественно, в этот момент на меня начали налетать люди. И тут я заметил, что пытаются обойти человека совсем немногие, буквально единицы, некоторые тотально невнимательны, а довольно много людей даже хотят тебя толкнуть посильнее, я отчетливо чувствовал их раздражение. Это были дети. И они меня не знали. То есть, ничего личного … Такой вот мелкий опыт нарушения стройных рядов. Я, в детстве был довольно груб, и ,как мне показалось, забыл об этом случае через несколько минут, устремясь к салату оливье и каким-то другим радостям. И, естественно, такая мелочь никак не пошатнула моего настроения. Но на самом деле, оказалось, что забыть это у меня не получилось.
Невероятное количество раз я сталкивался потом с тем, что люди либо тотально слепы, либо раздражены какой-то нестандартной ситуацией, которая сбивает их с привычного хода. Сколько их было. И часто в таких случаях, как ни странно, у меня в памяти всплывал этот дурацкий парад, который как бы послужил идеальной моделью жизни в обществе. Моделью, которую почти невозможно разрушить. И когда речь идет о хождении строем, неважно, идеологическим, национальным, религиозным, полтическим, еще каким-то, я понимаю, что всем у кого развязаны шнурки, не поздоровится. Но с тех пор я обожаю ходить с развязанными шнурками. Более познавательного занятия не сыскать. Только бока беречь надо.
Сергій Воронцов
КОМЕНТАРІ (2)
Як дитинством раптом повіяло. Мене на параді, здається, ніхто не топтав, але перед трибуною ми теж пробігали. А ще були ті конкурси "строя и песни", коли нас тижнями дресирували у школі, щоб ми потім карбуючи крок пройшли повз цю трибуну. Пілотки сині шили, бо ми, здається, були "льотчиками". І ось що дивно, на початку 80-х вже ніхто в те особливо не вірив, але знання про те, що треба прикидатися приходило на якомусь підсвідомому рівні. Ніхто ж прямо не вчив брехати, але ми звідкись знали ті штампи, які треба казати учителю, щоб було правильно. Досі соромно згадати одну олімпіаду. Ні, там де були конкретні питання, як на біології, все було нормально. Написав, що знав і отримав перше місце. Я іншу не можу забути. Конкретно плавав з одного питання. І тут замість того, щоб просто нічого не написати почав нести пургу, що у нас все добре, а у них... Ну і далі за текстом. Звідки це взялося? Видно таки вся атмосфера була наскрізь фальшивою. Під час вступу до комсомолу назвіть імена і впізнайте на фотографіях членів Політбюро ЦК КПРС, повсюди гасла на кшталт "Два світи - два способи життя", дружба народів, якось же це все діяло на підсвідомість? А ще, пригадую, обов'язкові політінформації з їх неодмінним таврування ворогів навколо, які не хочуть роззброюватися, як ми. Про піонерську дружину (увага!) імені Павлика Морозова я вже мовчу. І ми ж усі як одни знали в чому полягав його "подивиг". Ми були просякнуті фальшивими змістами. Звісно, ми вже не були такими зашореними, як комсомольці-романтики, але хто знає, у що б це все вилилося, якби Союз не розвалився. Пригадую, вже за часів Горбачова, один з таких комсомольців-вчителів (може років на 5 старший за нас, учнів) раптом дав відчути, що могло бути замість перебудови. На уроках англійської нас вчили писати листи, здається, там є така форма навчання, як правильно до когось звертатися. І я написав, звернувся до Тетчер, яка щойно виграла якісь там чергові вибори, привітав її з перемогою. Про те, що це був жарт засвідчив мій підпис: Твій старий батько Джон. Але вчитель гумору не оцінив: виставив перед класом - відвести тебе до директора, там робітники страждають... Ну і весь відомий набір. І я добре пам"ятаю, як з облич однокласників зникли посмішки, які ще за секунду до цього реготали з мого жарту. Так видно люди вели себе у 30-х. Звісно, до директора мене не повели. На дворі вже був 86 чи 87 рік, але згадка залишилася.
Yurij Chornej
07 лютого 2013 09:59
Ага, це у 1986-у. У мене вже у 2000-му, - а це вже 15 років потому, - схожа історія була. Теж на олімпіаді, з німецької мови. Засадили два класи в одному класному приміщенні і оголосили: "Сьогодні в нас олімпіада з німецької мови, але ми свідомі того, що не у всіх рівень знання німецької є відповідним,- профіль же англійська,- тому, щоб визначити, хто з вас візьме участь у міській олімпіаді, ми вирішили, що ви напишите коротенький переказ німецькою". І це враховуючи, що до цього ми лишень читали, перекладали зі словником та механічно відтворювали завчене напам"ять. Поготів, я завжди був переконаний в тому, що участь в олімпіадах будь-яких рівнів береть добровільно, а не примусово. От, значить, виголосив цю приголомшливу промову вчитель-ініціатор цього експеременту і каже: "Я вам текст зачитаю двічі, бо знаю, що не всі з першого разу зможуть зрозуміти, про що йдеться". І зачитав. Хоч з першого, хоч з другого разу, а зрозуміли 65% змісту того тексту без перебільшення 10% мимовільних учасників так званої олімпіади. Я, так само як мій товариш по парті, не зрозумів ніфіга, окрім того, що текст був про хлопчика з турецької сім"ї, який пішов на навчання до загальноосвітньої німецької школи й зазнавав там нетолерантного ставлення до себе від своїх однокласників (в кращих традиціях соцреалізму) - дійшло аж до того, що хтось із них жартома кинув у нього пітарду. Тобто весь текст я міг помістити у двох реченнях, які не міг викласти на папері, бо на уроках німецької мови нас цьому не вчили. Природньо, що на запитання "Хто щось не зрозумів?" я відповів, що не зрозумів нічого і запитав, чи можу я бути вільним, адже на участь в олімпіаді я не претендую. На таке своє крамольне запитання я отримав очікувану негативну відповідь; на додачу вчитель-експерементатор повідомив мене про те, що оцінка за це олімпіадно-відбіркове завдання буде моєю оцінкою за чверть та порекомендував мені писати на аркуші зі штампом все, що я зрозумів, у спосіб, який вважаю за потрібний. Така відповідьпросто збила мене з пантелику, адже я завжди вважав, що четверна оцінка - це оцінка всіх знань, здобутих мною за чверть відповідно до тієї дебільної шкільної програми, на виконанні та беззастережному дотримуванні якої постійно наголошували вчителі. Однак найпарадоксальнішим було те, що ні в кого іншого жодних заперечень чи протестів експеремент не викликав - так, пожужжали поміж себе та й взялися до вкривання проштампованих аркушів графіними символами, які вряд чи передавали зміст двічі прочитаного тексту. Я ж вирішив скористатися порадою вчителя-експерементатора і написав те, що вважав за потрібне, а саме:
Turken sind gut,
Hitler kaput!
Що в перекладі означає: Турки хороші - Гітлер капут! На мою думку ці чотири слова якнайкраще з одного боку передавали зміст тексту, а з іншого наводили на думку про те, що вчитель-експерементатор значно переоцінив рівень знань переважної більшості учнів. Так я той аркуш і здав. Вже на наступний день півшколи гуділо новиною про те, що я а) фашист, б) негідник та грубіян, в) виявив рідкісну неповагу до вчителя-експерементатора та його експеременту. До директора, слава Богу, справа не дійшла, але завуч з іноземних мов, класний керівник, мій вчитель німецької мови та декілька вчителів англійської мови мізки мені промили конкретно. Звісно, це жодним чином не позначилося на моєму ставленні до проблеми, але вчитель-експерементатор прочитав мені цілу лекцію про те, як нещасним туркам важко в Німеччині, а я, "сволочь такая", маю нахабність над цим насміхатися. І як я не намагався довести, що насміхався я не над турками, а над невдалим експерементом, переконати горе-експерементатора так і не вдалося.
випускник тієї ж школи
07 лютого 2013 14:25