НА СМЕРТЬ ПОЕТІВ….ГРОШЕЙ (чтиво)

Це дуже показово, що найменшу цікавість у буковинських дослідників викликає радянська історія. Не така вже далека. Свідки живі, здавалося б, зручно вивчати. Але й учасники живі. Ось у чому річ.  Достатньо тактовно мені все ж таки хотілося б торкнутися радянської історії Чернівців.  Дуже складної, неповторної, неймовірної в чомусь.  Зокрема, привертають увагу трагічні судові процеси. На Буковині вони, звісно, також були.

Судили не тільки учасників ОУН-УПА чи інших збройних угрупувань. Судили релігійних діячів, митців, «цеховиків» тощо. Мені завжди здавалося цікавим, як поводилися люди в цих екстремальних обставинах.  Чому все це ставало можливим? І завжди було багато деталей, дрібниць, які чомусь вражали. Звісно такі дослідження вже були. Надзвичайно цікаву розвідку зробив, наприклад, буковинський архівіст  Драгош Олару про переслідування поета Меєра Хараца. Ви читаєте ці відомі у місті прізвища, ці підписи, ці протоколи засідань і відчуваєте набагато більше, аніж відчували раніше.  Зрозумілішим стає ґенезіс того, що відбувається й зараз. І не тільки в Чернівцях.  Звісно дуже спрацьовує «ефект знайомства». Місто маленьке, усі перетиналися. Я б почав відлік цих маловідомих буковинських репресії від боротьби із космополітами  наприкінці сорокових, і закінчив вже зовсім фарсовою справою студентів, які слухали важкий рок наприкінці 1986 року(уявіть собі, якою дурнею страждало суспільство!). Щодо «викриття» когось, пошуку скелетів, мені не хотілося б цим зловживати.  Я б із задоволенням без них обійшовся.   Тим більше є класна заповідь, яку майже ніхто не виконує - «не суди».  Отже, сьогодні про поетів грошей.

 Не так давно в Інтернет розмістили архіви газети «Нью-Йорк Таймс».   У 1962 році там писали про чернівецьких спекулянтів, які стали свого роду економічними дисидентами. Про поетів грошей. Так хтось назвав чернівецьких спекулянтів 50-70 років двадцятого століття. Адже ті люди навіть не могли витратити накопичені капітали, і їхні ґешефти робилися, можна сказати, заради чистого мистецтва. Просто, очевидно, для іншого їх природа і не призначила.  Цікава життєва конструкція: люди натхненно «робили» гроші заради невідомо чого. Просто тому, що їм подобалося це робити. Ми знаємо, що радянські письменники працювали  « в стіл», а художники «для душі», але мало хто говорить про те, що міліонери шістдесятих працювали  «в схованку». Виходить також для душі. Отже, про історію таких чернівчан писали у “Нью-Йорк Таймс” 1962 року. Це був процес над валютниками і спекулянтами.

 Якщо не полінитися, можна знайти у буковинській пресі того ж 1962 року  розгромну статтю з  продовженням і короткою назвою, яка мала здаватися страшною

 «Валютники». Ці публікації схожі більше на проголошення революційного вироку, або істерику ката перед тим, як зробити свою роботу. Ці невиразні жовті аркуші «Радянської Буковини», без перебільшення, вразили мене тим, як спокійно можна посилати  на смерть. Брати участь у страті. На очах  публіки, яка рукоплескає. І ще ті рядки вразили тим, що таке призначення, інстинкт.  Прийнято захоплюватися поетом, який попри все народжує слова правди. Але торговця, який попри все, під страхом смерті, торгує, мало хто цінить. 

Попри упередженість того журналіста, що відробляв свій скромний кусень ( в даному випадку кусень із присмаком крові) все ж таки можна відчути те чуже життя і ті пристрасті.

  Лідером спекулянтського, а теперішньою мовою комерційного угруповання був чернівчанин Альтер Бронштейн, який за часів Румунії був директором буковинського банку. Ось що пише про нього “Радянська Буковина”:

“Минули роки. Багато змін сталося на очах Бронштейна. А він сам? Залишився таким,  яким був, не зрадив своїм замашкам. Звичайно, про колишні, любі серцю матерого ділка умови комерції тепер він міг лише мріяти. Екс-банкір змушений був піти в підпілля. Згодом встановив зв’язки з такими ж, як і сам, валютниками в Кишиневі, Одесі і Чернівцях. Розгорнув спекуляцію золотом, іноземною валютою” (...) “Пожадливість Бронштейна не знала меж. Ці риси проявлялися у нього в такій дикій формі, що викликали подив навіть у компаньйонів по валютних операціях – людей, яких ніяк не можна віднести до числа любителів жити на широку ногу. Щодо скнарості, то йому міг би позаздрити сам гоголівський Плюшкін. Бронштейн ходив по їдальнях і збирав зі столів недоїдки, їздив по селах і просив милостиню карбованець на залізничний квиток. А у самого у загашнику було близько семи тисяч карбованців готівкою у новому масштабі цін, і на десятки тисяч карбованців коштовностей.

Правда, інколи він не скупився. Це в тих випадках, коли йшлося про збільшення його капіталів. Для здійснення вдалої спекулятивної оборудки Бронштейн не раз літав у Москву і возив за свій рахунок компаньйонів, аби допомогли зв’язатися з потрібними людьми. Та, як кажуть, скільки вірьовочка не в’ється, а кінець буває. Настав він і для Альтера Бронштейна. Встановлено, що за останні роки цей ділок зробив спекулятивних операцій більше як на мільйон карбованців. Людина, для якої з раннього дитинства єдиним богом був золотий телець, – такий цей підсудний».

Одним словом старий розважався тим, щоб в той чи інший спосіб отримати прибуток. Зважаючи на вік, навряд чи у нього було багато альтернативних розваг. Це невинна, як на сучасний погляд,  пристрасть, мала фатальні наслідки. Якби радянський журналіст не мав відробляти хліб, то міг би заглибитися в цей складний характер.  Однак, натомість він пускав громи і блискавки.

«Осколками старого світу можна назвати і Менделя Фломенбойма, Ензеля Койфмана, Ісака Роніса, Самуїла Левенталя. Кожен з них був здатний на будь-який крок, якщо це обіцяло якийсь зиск. ” (...) “А ось ще один з цієї групи – Мойша-Меєр Заєць. За всі сімнадцять післявоєнних років працював лише кілька місяців. Якось взяв собі патент на виготовлення кондитерських виробів. Востаннє пішов на роботу, коли йому було 47 років. Відтоді, протягом 13 років взагалі ніде не працював жодного дня. За рахунок чого жив сам, влаштував квітуче життя своїй сожительці?

Справжнісінький дармоїд, він робив ґешефти на всьому, що потрапляло під руку. Спекулював відрізами габардину, цигейковими шубами, шерстяними кофточками, костюмами, скуповував і тут же перепродавав долари, фунти стерлінгів, золоті монети дореволюційного карбування. Цей тунеядець мав своїх агентів, які підшуковували для нього товари, вивідували, в кого можна купити валюту. Кожна з таких операцій приносила Зайцю немалий зиск. А своїм наводчикам він платив буквально копійки, а то й взагалі лише обіцяв розрахуватися.

Це заняття для Зайця було досить прибуткове. На відміну від деяких своїх партнерів по валютних операціях, він любив одягатися. Йому нічого не варто було заплатити 1800-2000 карбованців (старих) за відріз на костюм для себе. Мріяв про власну віллу.” (...)

Останні зауваження просякнуті незрозумілим нині інквізиторським пилом. Боже ж злочин: мріяв про власну віллу. І заздрістю просякнуте, як не дивно. Ну ні фіга собі, відріз за 2000 карбованців. Наступна цитата, однак, підтверджує, що чернівецькі ділки, що дуже дивно, стали жертвами, швидше, не жадібності, а ділового інстинкту. Втім, самі навряд чи це усвідомлювали.  Вони народилися для справи, яку заборонили. Це було їхнє диссидентство.

“Від дев’ятої до п’ятої години Герш Штернберг був бухгалтером чернівецького заводу легкого машинобудування. А ввечері починалося його друге життя, життя підпільного комерсанта. Озираючись, наче зацькований вовк, він поспішав до своїх партнерів, щоб запропонувати 50-100 золотих десяток або самому придбати американські долари, а потім і їх перепродати по вигідній ціні. Приймав у себе вдома приїжджих гостей, які доставляли валюту. Бігав до компаньйонів за боргами, носив до родичів на зберігання коштовності. (...) Коли ж це почалося? Давно. Тепер Герш твердить, що винен в його падінні батько – Герц Штернберг, материй валютчик,  у минулому торгаш. Він, мовляв, спокусив сина, збив з доброї путі.

Скільки Гершу років? Двадцять? Ні, йому 48. отже, навряд чи можна всерйоз говорити про якесь випадкове гріхопадіння. (...) Чи потрібні були Штернбергу ці зайві гроші? Ні, і без них міг жити безбідно. Він – бухгалтер, дружина – викладач індустріального технікуму, одна дитина. Отже, те, що було накопичено за роки спекуляції, практичної цінності для Штернберга і не являло. В його тайниках було сховано золота, грошей десятки тисяч у новому масштабі. Але він не міг дозволити собі придбати на ці гроші нічого зайвого. Бо боявся: раптом хто-небудь спита, на які, мовляв, кошти куплено. Штернберг не дозволяв собі навіть того, що вільно робили чесні люди, які одержували таку ж зарплату. Отже, не він володів цінностями, а вони ним. Людина стала рабом жовтого диявола. (...) Штернберг – справжній злочинець. Це не якийсь дрібний шахрай чи хуліган. Він зрадив народ, Батьківшину, завдав шкоду нашій економіці».

 Майже в усіх цитатах є певне здивування, вони ж нічого не витрачали, не люблять жити на широку ногу, навіщо ж їм гроші. Здається автор «Радянської Буковини» меркантильніший за тих спекулянтів. Він гадає, що з усього має бути зиск. Але поети, як виявилося пишуть не тільки для журналів, але й в таборах. А чернівецькі спекулянти, як ті поети працювали не стільки заради корисливості, а робили ґешефти заради ґешефтів.  Янгольської чистоти вони сягнули.  В одному з уривків автор описує, як на лікарняних ліжках, хворі, старі чернівецькі спекулянти  домовлялися про закупівлі золота і потроху одужували. З цього можна було зробити б поему, але  вийшов навіть не пасквіль, а прелюдія вбивства. Справді, десь через тиждень у тієї ж «Радянській Буковині» була надрукована друга стаття  « Вирок валютчикам». Тих старих  гешефтників, про яких писав автор статті  вирішили...розстріляти. Не всіх, але майже половину. Цих далеких від політичних пристрастей людей, переважно похилого віку, вирок гадаю не тільки жахнув, але й здивував. Певно, вони подумали, що настає кінець не тільки персонального світу, але й світу як такого.

Про що думали ті старі євреї, стоячи біля цегляної стінки, очікуючи на постріл. Про вірність собі, про те, що варто було жити на 160 карбованців і нудно тягнути радянське ярмо? Про це не дізнається ніхто і ніколи.  Я багато цитував «Радянську Буковину». Цікаво, що саме ця історія почалася із редакції цієї газети. Колись там був міліцейський пост. Редакцію охороняли. Увечері втомлений бездіяльністю міліціонер вийшов покурити до брами і зрозумів, що забув сірники. Побачив молодика і вирішив «стрєльнути»  прикурити, але на оклик міліціонера молодик не тільки н зупинився, але почав бігти. Звісно він був затриманий, у господарській сумці затриманого лежали .. гроші. Неймовірна кількість грошей. Це власне, було випадковим початком кінця цієї групи валютників.

 Отже, поети грошей. Ще кілька років тому бачився з таким чернівецьким могіканином, за багато вбраним столом у «Сорбоні», який не залишав сумнівів щодо його статків, він, одягнений у витерту сорочку та радянські брюки, старанно набирав смс-ку на своєму стодвадцятигривневому сименсі, позаду якого на кусочку лейкопластиря був записаний його власний номер.   Не так давно я дізнався, що його вбили випадкові знайомі.  Певно, останнього чернівецького поета грошей.

Сергій ВОРОНЦОВ

 Матеріал у скороченому вигляді було надруковано у газеті « Чернівці»