НА ОСТРІВ ФРАНКІВСЬК))) (і фото_ Букньюс на сієсту)

Похід вихідного дня – звичайна розвага влітку. Чудова можливість наповнити день враженнями, щоби ввечері попивати чай за комп’ютером. Правда, завдяки старанням нашої залізниці та дорожних служб навіть така безневинна розвага набуває рис геройства. Про це подумав, коли вирішив відвідати сусідній Івано-Франківськ.

З’ясувалося, що розклад потягів потрохи стає витончено-знущальним. Іноді думаєш, що консультантом Львівської залізниці міг би стати барон де Сад*. І це була би найбільш відповідна кандидатура. Принаймні стало б зрозуміло, що й до чого. З’явилася би логіка. Здавалося б, за таких умов, найпростіший спосіб дістатися Івано-Франківська – сісти у маршрутку. Однак відстань у 130 кілометрів у 21 столітті в Україні долається за три години 20 хвилин! І що цікаво: на автомобілі швидше не буде, як з’ясував того ж дня.

Отже, дорога. До Снятина вона була у межах пристойності. Ворота ж галицького краю порадували незбагненних розмірів калюжею та химерними назвами магазинів. Попри спекотний день, калюжа на автостанції почувалася чудово. Очевидно, вона висихає лише винятково у засушливі роки, коли дмуть вітри із Сахари. Поряд майоріла вивіска автосервісу «Брат». «А де ж «Брат-2»? – запитав я себе, але за кілька хвилин про це забув, оскільки почалася дорога на Заболотів. Кульмінацією якої, звісно, став сам Заболотів. Якщо міста і населені пункти зазвичай позначають точкою на карті, то Заболотів, безперечно, треба позначити чиряком на сідниці. Цей, не надто пристойний, жарт лише тендітно і слабко відображає танкові реалії. Наприкінці вщент розбитого шляху у центрі Заболотова на шокованого туриста чекає якийсь вифарбуваний бронзовою фарбою патріотичний пам’ятник. Люблять там люди батьківщину. Прийнятне дорожнє життя починається після Коломиї. І нарешті – Івано-Франківськ.

Чомусь його хочеться порівнювати з рідними Чернівцями. Особливо центр. Треба зазначити: є до смішного багато схожих деталей, які, тим не менш, суттєво відрізняються. Ми милуємося на дівчат-квіткарок, котрі у ретросукнях продають квіти на Кобилянській. Не знаю, хто у кого запозичив, проте це – плагіат. У Франківську милі дівчата також прогулюються у ретросукнях, але без квітів, як у романтичних Чернівцях, а з величезним вибором химерних льодяників, які більше радують не слабку стать, а дітей. Проте подарувати коханій льодяник, а не троянду – погодьтеся, різниця відчувається! Тут Франківськ недопрацював, але як він допрацював щодо фонтанів! Усі ці наші дивакуваті водяні споруди, які мляво виплескують струмені і більше нагадують про небезпеку простатиту, аніж щось естетичне, виявляється, не фонтани, а лише невдала спроба фонтанів. Фонтани є у Франківську (на фото). Можливо, мені поталанило, проте ті три, які бачив, можна назвати цікавими. І радіють їм не тільки будівельники, а й звичайні мешканці. Продовжуючи тему змагання, хочу сказати: у нас є Прут, бо що там їхня Тисмениця! Втішимося цим. Кулясті клени на нашій головній пішохідній вулиці теж мають аромат плагіату. У Франківську вони набагато більші і чомусь кулястіші. І справді чудово виглядають. Увесь центр засаджений липами та цими самими кулястими кленами. Між іншим, у Франківську, на відміну від Чернівців, дерева люблять. У центрі на вулицях їх багато. Це – важливий елемент середмістя.

Що ще цікаво, так це – велика кількість афішних тумб. Наші сусіди, замість того, аби спокійно клеїти афіші на електричні стовпи та стіни будинків, як це роблять у Чернівцях, придумали афішні тумби. І клеять на них! Саме по афішних тумбах розумієш, що Фраківськ – місто контрастів. Афіша про презентацію творів полум’яного націоналіста Дмитра Донцова знаходиться за міліметр від афіші Франківського обласного драмтеатру, який радує свого глядача постановками за Чеховим. Поряд з Чеховим – афіша губастої Лободи. Ця зустріч силікону та справжніх почуттів, ймовірно, більше парадоксальна, аніж зустріч Дмитра Донцова і Чехова. Тим не менш, усі вони живуть мирно, одне одному не заважають (принаймні, поки що). Ще одна річ, яка категорично відсутня у Чернівцях. Ідеться про великий магазин україномовної книги. У Франківську не тільки декларують стурбованість цією самою книгою. Асортимент (а особливо площа) їхнього магазину відчутно перевищує асортимент нашої «Української книги» (не забудемо – єдиний подібний заклад у Чернівцях). Реально був вражений асортиментом. Його інтелігентністю – у тому числі. І вперше за півроку придбав кілька книг – хоча би тому, що було багато цікавих видань і ціни здалися демпінговими (майже повне зібрання Богдана-Ігоря Антонича – величезний том, наприклад, – 60 гривень 58 копійок).

Тож, якщо судити за фонтанами, кленами, книгарнями, тепер мені стає зрозумілою доля одного визначення. Ми весь час розмірковуємо: «Хто ми: маленький Відень чи маленький Париж?» У мене з’явилося припущення, підкріплене вагомими аргументами: ми – недоФранківськ. Це можна сприймати як жарт. Можна... Кілька слів – про сучасну архітектуру. Чомусь їхні новобудови (починаючи від забудов 80-х) виглядають так, ніби над ними справді думали. В них відчувається естетичний сенс (на відміну від наших, які подекуди нагадують невигадливу виставку поробок гуртка корупціонерів).

 Музеї, на щастя, не надто й відрізняються від наших. І що мене дивує: як завжди, справжні шедеври виставлено поряд із доволі тривіальними роботами. Така собі  невід’ємна риса провінційних музеїв. Може, це й непогано. Це ніби порпаються у секонд-хенді в надії знайти якийсь відомий бренд, і таки обов’язково знаходять. Поміж іншим, у ці дні у Франківську була виставлена чудова колекція відреставрованих за приватні кошти предметів сакрального мистецтва. Саме там стає зрозуміло, наскільки ця культура сусідньої області просякнута католицтвом. І скільки це додає незнайомих барв.

Від духовного – до тілесного. Щодо кафе. Хоча досвід мій – невеликий, як розумієте. У чернівецьких їдальнях швидкого харчування – ціни такі ж, як у франківських кафе у центральній частині міста. Їжа – чудова, порції – великі. А може, мені поталанило? Не знаю. Але виникло відчуття, ніби в Чернівцях займаються здирництвом. І позбутися цього відчуття і досі не можу. Та, мабуть, і не зможу. Хіба що наступна поїздка переконає у протилежному.

Завдяки знайомству із сакральним мистецтвом, а ще завдяки тому, що на потяг у Чернівці не було квитків (!), додому я повертався зі знайомими на автомобілі. На нас чекав незабутній Заболотів. Повернутися з Франківська так само важко, як і доїхати до нього. Живемо островами. Кажуть, політики розділяють країну. Брехня! Що можуть ті політики... Країну розділяють залізничники. Ні, вони таки таємно читають де Сада. Там якесь містичне товариство. Страшна змова, гідна пера Агати Крісті і Честертона.

 Сергій ВОРОНЦОВ

• Барон де Сад – філософ, подекуди, кажуть, філософ-практик; автор книг, зокрема, «Сто днів Содому», від цього прізвища і походить термін «садизм». Помер у в’язницы.

Вийшло друком у газеті «Чернівці»

 Трохи згодом я усвідомив, якщо дарувати дарувати дівчині чи жінці такий величезний льодяник -- в цьому є щось напрочуд еротоманське) тут мабуть я помилився.  І льодяники призначаються все ж дітям))) По старій формулі "Запомни, Козлодоев, дитям -мороженое, бабе - цветы"

 Один з фонтанів

 Чому б такі не придбати для площі Турецької криниці? Принаймні виглядає веселіше тих, що є

 А кулясті ж клени

 Банк Кіпру. Щост не видно черги з клієнтів

 Ще один фонтан, ну, цей певно всі бачили

 Вічно-волога калюжа в Снятині

 Ще, з таємничим яйцем

 Донцов і Чехов.

Справжні плоди толерантності