МОВЧАЗНА БЕСІДА НА ТЛІ РЕЗИДЕНЦІЇ  (читання на вікенд)

МОВЧАЗНА БЕСІДА НА ТЛІ РЕЗИДЕНЦІЇ (читання на вікенд)

19.05.2012, 03:38

Ми занадто рідко бачимося, щоб при зустрічах пити чай…

Ми - як брати. Одного року народження, приблизно однієї статури, а головне - одне й те ж місто є для нас обох найкращим, найкомфортнішим, найприємнішим та найдорожчим в світі. Це місто нашої юності. Зветься воно Чернівці.

Ми обоє обожнюємо гумор і ставимося до сатири витримано. Бо гумор – це талант вцілити в «яблучко», а сатира – мистецтво за нього взяти. Тобто, сатира також гумор, але офіційний, дозволений, тому доволі прісний. Ми ж з юності надаємо перевагу розкутості.

Ми навчалися в одному навчальному закладі – університеті, який розташований у колишній резиденції буковинських митрополитів, пили одне й те ж пиво, поруч спали в солдатському наметі на рівненському полігоні, коли навчання на військовій кафедрі досягло свого хвилюючого апогею.  То була наша армія, і геніями ми тоді не були. В армії, з’ясувалося, взагалі немає геніїв – їх важко щоранку шикувати на плацу…

Не  є ми геніями й тепер, через тридцять років. Ми просто чогось досягли. А досягаючи цього, ми принагідно неспішно заповнювали власні душі справжнім життям і дещо дорослішали…

Тепер немає потреби підмуровувати зустрічі дешевим алкоголем в суміші із смаком цигарок «Флуєраш», який колись здавався схожим на духмяний дим безтурботних багать юності. Тепер прийшла, здається, мудрість. Мудрість взагалі приходить не відразу, але відразу видно, коли вона не з'явиться ніколи.  Років до 30-35 взагалі здавалося, що вона, ця мудрість, особливо й не потрібна. Минуло іще декілька років, і вона, здається, прийшла. Принаймні на жаль не хочеться робити дурниць.

І тепер настав час жити розважливіше та отримувати від життя довгоочікувані задоволення й втіху. Поспішати вже особливо немає чого, як жадалося раніше. Було вже майже все, а того, чого не сталося, заздалегідь не хочеться. Або стовідсотково відомо як саме воно буде. Досвід. Набридливий досвід…

А в юності була легковажна та недосвідчена легкість буття, калейдоскопні веселощі спілкування, чітка визначеність завтра, передбачуваність сьогодні, миттєво забуте вчора, загальна дріб’язковість й поверховість проблем, привітність всіх без винятку чернівецьких людей, легка їстівність біфштексів з яйцем в університетській столовій та гостинне тепло вечірніх сосисок у буфеті гуртожитку. Життя прекрасне, якщо не згадувати минуле й не думати про майбутнє.

Була гра в доросле життя. Ні від чого так не страждала дівоча гордість, як від її неторканої честі. Хоча деякі поцілунки з початкових нагадували ковток теплої горілки, якою до того прополоскали попільничку. Всі наші рішення були красивими, навіть трішки правильними.

Часом нас бачили на підпитку, а одного разу ми обережно йшли Кобилянською й сорочка одного була сумлінно встромлена у джинси іншого. Це ми вчилися вживати «Криваву Мері» у пельменній на вулиці Б. Хмельницького. Необхідна невимушеність, що прийшла з роками, досягалася наполегливими й жертовними вправами.

Неприємності найчастіше дочікуються нетерплячих. Ми були терплячими, тому особливих неприємностей чи незручностей не мали. Так, випадкова двійка на державному іспиті з тієї ж військової підготовки, не до часу розірвана гітарна струна та куца стипендія, що несподівано скінчилася вже наступного дня після отримання. Проте гроші тоді нам були не потрібні, хоча людина, якій не потрібні гроші, навіть у ті часи вважалася небезпечною.

Ми ж небезпечними не були. Ми наполегливо вчилися кохати, особливо не відмовляючи собі у полігамності. До певних меж, звісно. Відверті провали тут корегували наслідки блискучих удач. Особливо вишуканим було навіть короткочасне та безперспективне знайомство із ким-небудь із струнких студенток медичного інституту. Тоді здавалося чомусь, що все, що ти можеш залишити нащадкам, передається лишень статевим шляхом. А вони за фахом були приречені досвідчено слідкувати за правильним перебігом цієї передачі.

Ми вчилися відпочивати, хоча, як стало зрозумілим потім, ми більше нічого й не робили. Бо хіба безтурботне й переважно цілком сите навчання, то – виснажлива робота? У відпочинку надавали перевагу співзвучному часу екстріму. Ним вважався виїзд до лісу у Глибочок без горілки чи без дівчат на три дні, катання на колесі огляду парку культури та відпочинку в гранично тверезому стані та похід на танці у медінститут – заповідник ймовірної хореографічної та іншої насолоди. Бо тамтешні хлопці, майбутні світочі вітчизняної медицини, розглядали стислість наших візитів в якості сестер свого таланту гостинності.  Головне було в нашому тодішньому екстремальному відпочинку – своєчасно помітити де закінчується екстрім і починається кінець. Це нам загалом вдавалося. Тим більше, що в ті роки в одному з гуртожитків медиків мешкав вкрай злопам’ятний студент. Одного разу його випадково зачепили по голові. З тих пір від почав пам’ятати лише добро, та й то поганенько. Тепер, кажуть, професор.

Січовий міхур тоді працював як швейцарський годинник, правда, на жаль, часом без будильника. Часом ми весело ставали вегетаріанцями – це така система юнацьких поглядів, коли вживати м'ясо не можна (бо немає грошей), а бути із м'яса – можна.

Так само весело та молодечо ми виїжджали восени до приміських колгоспів. Це називалося «їхати на картоплю», хоча займатися доводилося чим завгодно. Скажімо, в колгоспі села Динівці кури якось категорично відмовилися нести яйця, бо, мовляв, лише учора вони носили цемент та цеглу. Доводилося втручатися.

Були хвилини відчаю. Але відчай завжди розглядався нами як міцний фундамент для наступної мрії. Були й проблеми – покажіть мені людину, в якої не було проблем і я знайду у неї шрам від черепно-мозкової травми!

Багато мріяли. А мріяти допомагало місто. Як і в багато чому іншому.

Мріючи, ми багато й різноманітно сміялися. Хоча добре знали загальновідому річ – сміх продовжує життя, а відтак, якщо постійно сміятися, то в принципі не помреш, але будеш здаватися з боку повним йолопом.

Й лише з роками прийшло чітке розуміння деяких нецікавих до того речей. Наприклад: чому ми радіємо, коли хтось з'являється на світ, і плачемо на чийомусь похороні? Це тому, що ми в цьому не задіяні.

Чому ж нас навчили Чернівці?

         Бути до всього причетними та бути у всьому задіяними.

Нас вчила цьому кожна вулиця міста, по якій ми несвідомо іще ходили, кожна його пора року та кожний його мовчазний будинок.

Велична кам'яна резиденція, зокрема, вчила нас шляхетності та вишуканості, поваги до минулого, гострому бажанню майбутнього. Вулиця Кобилянської в свою чергу вчила нас мовчазної люб’язності та доброзичливості. Вулиця Федьковича, якою ходили на заняття  коли не було першої пари і особливо ввечері навесні, - вчила мріяти та по-справжньому кохати. Стасюка, де були розташовані гуртожитки та знаменитий студентський магазин «Кооператор» («Конспіратор» - казав на нього мій друг) вчила господарювати, економити та одночасно ні в чому собі не відмовляти. Новенький тоді Проспект, де знаходилися відділення пошти та пункт міжміських телефонних переговорів, вчив не забувати батьків та рідних, з’єднував із домівкою за допомогою переказів та посилок. Великий меблевий магазин, розташований там само, примушував думати про майбутнє, про власне житло й достаток. «Пиріжкова» на Руській та «Чебуречна» на Котовського, а також багаточисельні міські їдальні, гомінливо, проте дуже красномовно, вчили нас готувати їжу та здогадуватися головним чином про існування делікатесів.  В міських тролейбусах ми вчились толерантності та запобігливості. Там ми формували й плекали характери. Ми опановували там уроки мужності. Вулиця Університетська та прилеглі до неї, де завжди була особливо велика скупченість наших університетських викладачів, були для нас школою обережної кмітливості, випадкової утаємниченості й несподіваної ввічливості. А Театральна площа це взагалі – відрада молодої душі, колективний портрет Чернівців всіх часів та народів та майданчик любові…

Мій друг раптом стих. Коники-стрибунці десь у пожовклій траві вийшли з трансу, опалені  спекою наших споминів, й навіть зухвало-обережно почали свою зелену пісню.

Друг мовчав хвилин сорок, розплющуючи очі лише для того, аби звично обнятися зі мною чи глянути вдалину, де попри сутінки ще видно було башти й мозаїчний, космічний дах мовчазної резиденції.  Аромат свіжоскошеного сіна на галявині біля географічного факультету сягав і сюди, до нашого столу на Цецино, за яким ми виважено пили пиво з сучасним чернівецьким характером: маячливе, злопам’ятне, бучне і безтолкове…

         З'ясувалося, що ми, власне, й не говорили. Ми мовчали про те ж саме. Нам давно вже не потрібно слів. За нас мовчки шепочуть Чернівці, коли ми зустрічаємось тут і милуємось ними. Лише тут, спомини стають чарівними сукнями, які від вживання не зношуються. І тільки тут, згадавши одного разу минуле, починаєш поважати сьогодення та замислюєшся про майбутнє.

         А майбутнє треба зустрічати наодинці.

Не бійся, якщо ти один. Бійся, якщо ти нуль…

Володимир Килинич

Джерело фото: http://andy-babubudu.livejournal.com/202220.html

1


КОМЕНТАРІ (1)

"И жизнь прошла, как прошли Азорские острова..."

avatar

Валентин

18 травня 2012 23:37