Молитва (нічний BukNews)

«Усе, що вигадане людьми, окрім поезії, – пусте»

Так говорив вуйко Дезьо

Сьогодні я відвідав в лікарні свого доброго товариша. Зо тиждень тому просто з футбольного поля біля студмістечка бригада «Швидкої» забрала його в реанімацію кардіології. Тепер, після операції, до нього допустили відвідувачів. Я приніс Славіку домашній пиріг, газету і розпитав, що йому доправити ще наступного разу. Він замовив мені книги. Настрій у нього був гарний, він постійно жартував, а я по фрагментах впізнавав його колишнього, доінфарктного. Це мене тішило, доводилося навіть стримувати його емоції, коли він переповідав мені етапи свого «від’їзду» і повернення. Далі ми продовжували ті ж теми розмов, які полишили тоді на полі, коли він залишився грати, а я пішов після своєї фізкультури додому. Так, ніби й не було тижневої перерви, в яку помістилося провалля страшного серцевого нападу, спровокованого тромбом, операція і кілька днів виводу серця на допустимі в його стані параметри. Коли Славік похвалився тим скільки кроків на день йому вже дозволяють робити, я почав з ним прощатися, щоб уникнути демонстрації цього досягнення. Ми ще раз погодили, що б він хотів почитати, а Славік похвалився, що книгу в руках вже тримати в змозі.

Коли в коридорі я підходив до сходів, щоб спуститися вниз, повз мене провезли візок до ліфту. На ньому лежав чоловік. Ще молодий, подумав я і крадькома від самого себе подивився на його очі. Відтак, з полегшенням помітив, що вони були розплющені.

Чоловік пильно дивився на оточуючих санітарів, лікаря, на мене й відвідувачів. Я зітхнув, але тієї ж миті прочитав цей погляд, і усе здалося мені таким пустим: страшна не смерть, а те, коли ти безпорадно лежиш на візку, а навкруги ходять невідомі тобі чужі люди, що переймаються якимись абсолютно нікчемними клопотами. Ти лежиш без можливості поворухнутися, а поруч разом з тобою рухається межа. І ти її бачиш, а всі ці люди про неї навіть не здогадуються.

Я вийшов з кардіології. Але, не пішов до зупинки, а присів на лавку під деревами. Я пригадував той погляд, хотів його зрозуміти, хоч якось уявити про що ж він був, але признався собі, що боюся навіть наблизитися до правди, яка таки починала давала знати про свою присутність. Я виразно пригадував молоді руки того чоловіка, якого кольору були ручки у візка, голоси лікаря й санітарів, сині бахіли, що лежали у корзині в кутку біля дверей на вихід… і погляд.

Я підвівся і пішов стежкою на вулицю, пригадуючи беджі на халатах, сумки відвідувачів, відро зі шваброю… Аж ось, на тролейбусній зупинці я отямився, озирнувся довкола і усвідомив, що я молився за нього.

Додому я вирішив іти пішки. Перед під’їздом зрозумів, що настрою повертатися в квартиру зараз немає. Тож, я пішов на спортивний майданчик у студмістечко, де ми востаннє зі Славіком бачилися в «тому житті». Занять у студентів саме не було, тому футбольне поле виявилося пустим, і його порожнеча й тиша творили якийсь акустичний міраж, що доповнював відчуття цілковитого абсурду будь-кого зусилля.

Я сів на голубе пластикове крісло. Воно, на диво, виявилося теплим навіть від скупого осіннього сонця. І від цього реального тепла я, нарешті, зітхнув: навіщо ми своє неповторне життя, свій суверенний час, свою унікальну пристрасть витрачаємо на фальшиву гру у гібридних сюжетах, вигаданих чиєюсь хворою збоченою свідомістю?

 Валентин Ткач