ЛЮДИ НАВИВОРІТ

Зараз заздрять багатим. І мало хто заздрить ентузіастам. А мені ентузіасти подобаються. Наш приморожений люд переважно йде по життю, наспівуючи пісеньку: «Миллион, миллион долларов США – жизнь будет хороша, хороша-а-а». І з цією мрією минають роки, а подекуди й життя. І якось це одноманітно і передбачувано.

Доля ентузіастів чистіша, здоровіша і, вже точно – цікавіша. Їх було у Чернівцях чимало. Щоправда, частенько вони залишали наші терени. Тому що жити за своїми правилами, судячи з усього, в Чернівцях було нелегко. Це ми часто-густо хвалимося, що у нас дуже кльово. Але, якщо щиро – густа провінція.

Один із таких чернівецьких ентузіастів – видатний археолог та історик Борис Тимощук. Його книжечки запам’яталися мені ще з радянських часів кумедною філософською дилемою. В дитинстві прочитав в одній із книг Тимощука про те, як діти йшли краєм дністровського яру, земля під одним з них обвалилася, і звідти посипалися старовинні монети. Вони знайшли один із найбільших буковинських скарбів. Ця історія мене приголомшила. З одного боку, зрозуміло, що краєм урвища можуть ходити тільки йолопи, які нічого не знають про техніку безпеки. З іншого, не ходитимеш по краю, ніколи не знайдеш скарб. І в свої 12 років зрозумів, що у мене таємний конфлікт із дійсністю. Мені хотілося і скарб, і без ризику. Життя пропонувало зовсім інше. Набагато пізніше зрозумів, що у мене просто був поганий смак. А у життя він набагато кращий.

Наразі нема ані ювілею, ані будь-яких інших знаменних дат, пов’язаних із життям Тимощука. Але нагода згадати цю непересічну особистість є. 11 квітня  світова громадськість відзначає день звільнення в’язнів  фашистських концтаборів. Борис Тимощук був одним із них. Зараз за рахунок грантів видають багато книг, які «сіють розумне, добре, вічне».  В тому числі спогадів про концтабори. Але мені здається, що «самодіяльні» спогади Тимощука, бува, сильніші, за ті, що нам пропонують за гранти.

Мене вони вразили не картинами жахливого життя, а несподіваними деталями. Зрозуміло, що від таких мемуарів очікуєш жахливих картин. Але не очікуєш неймовірних. Є речі, які просто раніше не помічали. Наприклад, картина, коли гітлерівці кажуть: «Євреї, політруки,   комісари – три кроки уперед», і люди роблять крок уперед, знаючи, що їх розстріляють за переконання, колись була хрестоматійною. Колись, але не зараз. Уявіть таку ж картину в теперішній Україні, тут ніхто не згадує, в якій партії був кілька місяців тому. Легкість поглядів і позицій нині незвичайна. І так собі думаєш, а що краще: щоб людина почувалася шлюхою або вбивала себе та інших за ідеали?  Також дилема. Вже не дитяча. Онищук у 41-му потрапив в оточення, здався в полон, звідки втік і оселився у рідному селі на окупованій території. Лише потім потрапив до концтабору.

 Отже, звернімося до тексту. Подам кілька уривків, які вкарбувалися саме деталями.

«Десь у районі Шепетівки мені так запахло батьківщиною, що я надумав не відкладати на потім утечу. Німецька охорона у 1941 році була ще погано організована. Я вистрибнув з вагона, підійшов до есесівця і попросився в туалет. Він мене зрозумів і дозволив піти у кущі. Звідти я вийшов у лісок і далі пішов лісом. Мене ніхто не наздоганяв. По дорозі зустрічав багато людей, які теж, як і я, утікали. За три доби я пробрався до рідного села».

 «Постало питання, як дістати мені документи, де було б указано, що я вчитель цього села, а не вояк, який утік з німецького полону. Ми з батьком забили кабанця і чверть його віднесли до старости. Він із задоволенням прийняв м’ясо і без проблем виписав мені документ».

  До болі знайома картина вимальовується. Часи змінюються,  а традиції залишаються.

“Пішов шукати роботи до Житомира. По приїзді звернувся до обласного відділу народної освіти, але там у мене вийшов прокол. Коли я зайшов у кімнату, то привітався російською мовою, сказав: «Здравствуйте!». І тут замість відповіді на мене почали сильно кричати і сказали, що треба вітатися: “Слава Україні!”. Тут же сказали, що місць у школі нема, а раз я сільський хлопець, то мушу працювати на землі».

 «Німців у селі спочатку зустріли привітно, але взимку вже ненавиділи їх. (...) Колгосп у селі не розпустили, а тільки перейменували у «Громадське господарство». Керував ним німець. Не так було й погано в німецькому колгоспі. Щомісяця кожному робітнику видавали по 16 кг борошна, роздавали, крім того, по 1 га землі тим, хто хотів на ній працювати. У нас в селі працював спиртовий завод, побудований ще польським поміщиком.(...) Одного разу батько приніс на коромислі два відра спирту».

 Фантасмагоричне окупаційне життя Тимощук описує щиро і безпосередньо, за що йому величезна подяка. Його увага розбігається між коханням та важкою працею, між страшними вбивствами і звичайним життям. Мене взагалі вразило у цих спогадах, з якою легкістю наша людина наражається на те, щоб її навіть вбили, але все ж робитиме по-своєму. Тимощук описує, що селяни не хотіли працювати у німецькому колгоспі й грали в полі у карти. В той час німецький наглядач сидів на куполі церкви і дивився у бінокль. В тих, хто не працює, він стріляв із рушниці. Одного з селян він навіть убив. І хто тепер скаже, що карти – не азартна гра? З приголомшливою простотою Тимощук зізнається, що не хотів йти у партизани, тому що зрозумів – там небезпечно. І ти раптом усвідомлюєш, що дійсно там було небезпечно. І не піти туди, за великим рахунком, було так само нормально, як піти. Хоча б тому, що були люди, які були однаково далекі і від комуністів, і від фашистів. Були такі люди... 

Але знову до цитат. Незважаючи на лояльну позицію, Тимощука таки забрали до німецького  концтабору саме як партизана. І він потрапив спочатку у знаменитий і страшний Майданек, а потім його перевели до Німеччини у Флоссербург.

 Наприклад, цікаво було дізнатися, що національний ідіотизм не лікується навіть у концтаборі, і за півкроку до смерті людина залишається таким же дятлом, як і в звичайному житті. Ось Тимощук пише про зустріч із таким красенем у тифозному бараку, коли обидва конають від тифу:

 «Поряд зі мною лежав поляк. Ми з ним познайомилися, він розповів мені, що вчився у Варшавському університеті. Я йому розповів про себе: де вчився, працював, що родом з Житомирської області України. І тут він мене вдарив за це, бо, казав він, Київ і Житомир – польські міста, і то є територія Польщі. Я не міг ударити його у відповідь, такий був ослаблений. Образа за той удар залишилася у мене надовго. В лікарні не давали пити води, тільки баланду. І мій односелець носив мені воду в пляшечці і каву. Передавав через вікно. А поляк, який лежав поряд, отримував їжу від Міжнародного Червоного Хреста. Він просив у мене води, і я обмінював її на хліб і яйця».

 Безліч деталей, які ніколи не спадають на думку, описує Тимощук: наприклад, що одесити всі вечори у концтаборі Майданек грали на гітарі у своєму бараку, що поляки вимінювали в євреїв діаманти на буханець хліба, і що самих євреїв призначали у керівний склад концтабору, і вони надретельно виконували свої обов’язки в марному сподіванні врятувати своє життя. Проте майже ніхто не врятувався. Усі безодні душі, приховані  за лоском цивілізації, побачив молодий історик у таборі, організованому найкультурнішою із націй. Цього, звісно, не передаси у статті, й почитати варто книгу.

Нарешті, звільнення з табору, яке мало не стало фатальним для Бориса Онисимовича, оскільки воно відбулося, коли всіх вели на розстріл. І польська колона, в яку він випадково потрапив, дружно випихала його під постріли вартових. Отже, завершальні цитати спогадів.

“Над колоною стали літати американські літаки-розвідники. Підпільний комітет вирішив підняти повстання. Прямо на марші почали підготовку. По колоні передали, що по команді “Стій” треба підняти повстання. Мені доручили прибрати есесівця, який з псом. Я став просуватися по шерензі ближче до нього, але дуже боявся пса, бо раніше мене вже кусали німецькі вівчарки. Коли пролунала команда “Стій” – почувся страшний крик. Разом закричали всі в’язні, які водночас кинулися на німців і почали їх душити голими руками. Із десяток псів почали тікати від нас у різні боки. З американських літаків побачили, що почалося повстання, і з іншого боку котловану, в який вводили по черзі колони для розстрілу, з’явилися американські танки. Танкістами у кожному танку були тільки негри. Я побачив, як з самого танку негр стріляв із кулемета по німцях, а інший негр у той же час кидав галети в’язням. Притягнули ще живого німця з колони, поклали перед танком, і негри танком його задавили, так що було видно кишки. Страшна картина відкрилася нашим очам – багато з тих в’язнів, які йшли попереду, лежали розстріляні в долині. Все навкруг ворушилося – це були поранені. Коли була знищена німецька охорона, коли з’явилися американські танки і всі в’язні зрозуміли, що живі і вільні, стало творитися щось неймовірне. Декілька чоловік відразу втратили розум від радості.

Деякі в’язні підходили до мене і ділилися їжею, бо коли я працював на кухні, то крав для багатьох із них їжу, чим врятував від смерті.

Зібралося нас декілька чоловік у гурт. Разом ми пішли в німецьке село. Мене вразило, що в будинку, в який ми зайшли, стояла старша жінка і трусилася від переляку. Ми заспокоїли її. Пішли в хлів до корови і побачили там чотирьох в’язнів, які присмокталися до її дійок з різних сторін і так пили молоко”.

Далі Тимощук потрапляє в американський табір для звільнених:

“Мені цікаво було познайомитися з чужим для мене американським життям. Обідали вони так: кожний сам підходив до котлів і брав скільки і що хотів. Полковник та інші офіцери стояли разом з усіма солдатами в одній черзі. Мене вразив такий прояв демократії. Лише мене усі пропускали без черги, бо бачили, що я з полонених і голодний. Одягнені офіцери і солдати теж були однаково. Їхня військова форма була пошита з однієї тканини, тільки вони мали різні нашивки. Наші солдати розповідали, що при зустрічі з американцями на Ельбі не могли відрізнити генералів від рядових, і тому грали марш усім поспіль, у тому числі і простим солдатам”.

“Наш підпільний комітет розділив усіх полонених з СРСР на дві групи: рядових і командирів. Я сказав, що теж маю звання офіцера – лейтенанта. Перевірити мене не могли, документів же ні в кого не було. Було дивно, що тільки у радянських полонених, де проголошувалася рівність усіх людей, була окрема кухня для офіцерів і рядових. Причому для офіцерів їжа була краща і більше. Всі інші нації харчувалися з одного казана”.

“Ми жили в таборі і харчувалися. Була створена робоча комісія. Нам завозили продукти. Жили ми окремо, по націях, хто з якої країни. Руські, тобто з СРСР, виходили на плацу займатися стройовою підготовкою. У поляків цілий день танці. Інші теж розважалися. А французи дуже полюбляли цілуватися”.

“І от до нас, руських, а точніше совєтських, на полуторці приїхав майор, який виголосив полум’яну промову і наприкінці сказав, що “Родина-мать зовет!” Я аж просльозився і вирішив повернутися до себе на Батьківщину. Більшість з тих, хто емігрував, були офіцерами. Один француз, якому я якось у концтаборі допоміг врятуватися від смерті, пропонував мені поїхати з ним до Франції. Він казав, що оженить мене з будь-якою зі своїх дочок, які закінчили університет у Сорбонні. Але я хотів додому. Приїхали за нами десь зо 25 машин “Студебекерів”. З 8 осіб з нашої кімнати в СРСР повернулися четверо. Коли переїжджали через демаркаційну лінію, то побачили нашого солдата. Ми почали махати йому руками, вітати, а він послав нас матом і назвав зрадниками. Тоді я зрозумів, що пропав”.

На щастя, Борис Тимощук не пропав не тільки в концтаборі, але й не загубився в радянському житті. Що, можливо, було так само складно.

Кажуть, що психіатри вважають особливо важкохворими тих, хто не усвідомлює, що хворий, божевільний. Висновок, який  легко і природно випливає зі спогадів Бориса Тимощука, такий, що весь світ вважати особливо хворим, таким що не усвідомлює своє божевілля. Божевілля, яке не знає ані національних, ані ідеологічних кордонів.

  Сергій ВОРОНЦОВ