Людмила СКРИПКА: "У ЧЕРНІВЦЯХ ЛЮДИ ЧАСТО СВОЄ ГАНЯТЬ"

Захоплене сприйняття глядачем і визнання з боку колег, аншлаги у залі Національного театру ім. М. Заньковецької і овації вибагливої львівської публіки — усе це короткі підсумки гастролей Чернівецького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської у Львові. Дві доби поспіль, три вистави другого дня — таким виявилося навантаження, з яким доводилося давати собі раду чернівецьким акторам наприкінці напруженого театрального сезону. На суд львів'янам чернівчани запропонували музичну казку "Як Настуня ледь не стала марою" і, звісно ж, одну з найуспішніших прем'єр останнього періоду – хроніку життя Івана Миколайчука "Тисяча снопів вітру". Про підсумки гастролей та творчі плани на сезон наступний в ексклюзивному інтерв'ю "Добі" розповіла художній керівник театру, заслужена артистка України Людмила Скрипка.

– Зізнайтеся, були гамлетівські сумніви: їхати чи не їхати?

– Звісно, були! Сьогодні гастролі – задоволення надзвичайно вартісне. Повезти кудись колектив у складі 63-х чоловік плюс декорації – це дуже дорого коштує. Звичайно, у нас був сумнів. Але ми вирішили: їдемо, бо це потрібно театру. Навіть незважаючи на якісь проблеми. І з вибором не помилилися. Адже у будь-якій творчій роботі завжди є місце сумнівам: правильно ти щось робиш чи ні, як далі розвиватися, куди іти тощо. Питання ці мене хвилюють, навіть незважаючи на те, що вже п'ять років працюю художнім керівником театру. Коли сидиш лише у власних стінах, то складно скласти собі об'єктивну оцінку. Чернівецький глядач надзвичайно складний. На це неодноразово вказували також інші режисери, серед останніх за часом той-таки Вадим Сікорський. У нас, на жаль, мало справжніх театралів. Це колись Чернівці вважалися театральним містом. Але зараз, навіть порівняно з тим-таки Львовом, ми, на жаль, менш театральне місто. Тут люди часто своє ганять. У Львові ж більше любителів театру. Там збереглася особлива театральна культура. Хоча там не лише театрали на вистави ходять. Тому було надзвичайно приємно пересвідчитися, що львівський глядач пам'ятає наші попередні вистави. Останнього разу були у Львові  приблизно півтора року тому з "Калиновою сопілкою". Її досі обговорюють, пам'ятають. А до того була "Солодка Даруся", і ось, нарешті, "Тисяча снопів вітру". Це вистави масові, де можна подивитися роботу всіх акторів театру. Після цих гастролей можу з впевненістю стверджувати: театр йде правильним шляхом. І я буду цього шляху абсолютно чітко дотримуватися  – це професійність, дисципліна і порядність. Все! Інші речі для мене не існують. Бо є результат.

– Страх перед великою сценою здолали?

– Це був не перший наш виступ на цій сцені. Проте перенести виставу з нашої маленької сцени на велику національного театру справді складно. Там дуже велика сцена. Абсолютно інше технічне оснащення, до речі, не краще за наше. Ми доклали багато зусиль, щоб у нас були нормальні світло, звук. Без цих, здавалося б, дрібничок не може бути вистави. Екрана такого, як нам було потрібно, у театрі Заньковецької взагалі не виявилося. Нам везли його аж з Києва. Але театр пішов на ці додаткові витрати, щоб показати виставу в якомога повнішому варіанті. Середини тут бути не могло: або їхати і показувати все, на що здатні, або не їхати взагалі.  До того ж кожна вистава завжди живе своїм окремим сценічним життям. Як і кожний нормальний живий організм, вона розвивається, вдосконалюється, або, трапляється, навпаки – деградує. Приємно, що вистава "Тисяча снопів вітру" вдосконалюється. Вона вже інакша, ніж та, яку глядачі бачили у нас  на прем'єрі.  Інакше працюють актори, інакше відбуваються навіть деякі сцени. Все це ми й хотіли донести до львівського глядача, а не просто задля галочки показати, що ось є такий наш земляк, буковинець, якого ми шануємо і любимо. Ще одна львівська театральна особливість полягає в тому, що там вистави починаються о 18-й годині вечора, а не так, як у нас під час гастролей інших театрів – о 19-й.  Тому часу  для монтування сцени під вечірню виставу першого дня було  замало. Але це якраз той момент істини, коли ти відчуваєш, чи є в театрі дружній колектив, чи його немає. І з'ясувалося, що у нас колектив є: попри втому, майбутню вечірню виставу, актори не пішли відпочивати, а допомогли розвантажити декорації, допомогли монтувальникам.

– Квитки легко розпродали?

– Наповненість зали говорить сама за себе. І це за умови, що гастролі випали на будень, до всього це був день, коли до Львова привезли головний трофей чемпіонату Європи з футболу "Євро-2012" – Кубок УЄФА. Центр міста перекрили, а це означало затори на дорогах, незручність для глядачів, які поспішали на виставу. Тобто конкурувати за увагу глядача  доводилося з Єврокубком. Але Львів чекає приїзду нашого театру, любить його вистави, акторів. Навіть ті працівники, які розповсюджують квитки, просили нас приїхати ще. І це якраз є показником того, що на чернівецький театр квитки продати легко. Тому вони й хочуть з ним працювати.

– Тим, як акторів приймала львівська публіка, я так розумію, Ви теж задоволені?

– Вистава першого дня технічно далася нам дещо складніше. Ми просто фізично не встигали виставити все необхідне світло. Друга вистава була вже більш технічно насиченою, досконалою. Тобто першого і другого дня  гастролей – це були дві абсолютно різні вистави. Але навіть першого дня, незважаючи на якісь технічні недосконалості, прийом був вражаючим. Ті ідеї, які ми хочемо донести у цій виставі, дуже близькі львівському глядачеві й знаходять у нього потужний емоційний відгук. Для львів'ян постать Івана Миколайчука –  культова. Вони шанують і люблять його. Можливо, тому оплески під час деяких сцен лунали навіть у тих місцях, де ми на них й не чекали. Коли на мить зазирнула у залу, то відчула цей його особливий глядацький подих, абсолютне злиття з тим дійством, що відбувалося на сцені.  Там є такий момент, коли Миколайчук запрошує всіх заспівати "Черемшину". У Чернівцях на прем'єрі зал також співав. Але те, що відбулося у Львові, нас просто вразило: оце злиття зали і сцени – це те, заради чого живе театр, задля чого туди ходить глядач. Коли ми, знаходячись досить далеко від сцени за  кулісами, разом з іншими працівниками театру, почули цей натхненний спів, то по шкірі побігли мурашки. Другого вечора все повторилося. Актори вже давно пішли зі сцени, а зал продовжував стоячи співати і оплесками вітати виставу. Тому, переконана, ми, як театр, вповні виконали свою місію. І це наша перемога.

– Марічка Миколайчук до Львова також приїхала?

– Марічка була на виставі  і першого, і другого дня. Це – унікальна людина.  Глядачі її надзвичайно тепло сприймали, не давали проходу журналісти... Наприкінці дійства ми запрошуємо її на сцену і вона кланяється разом з акторами, які грають Івана. Звичайно, їй було приємно чути ці шалені оплески.

– Акторові потрібно, щоб його гідно оцінила публіка...

– Відповідальність справді була великою. У залі були присутні друзі Миколайчука, Іван Гаврилюк... І, звичайно, народний артист України, художній керівник Національного театру ім. М.Заньковецької Федір Стригун. Він також дивився виставу. Були там наші колеги, львівські актори. Це теж показник. Це значить, що про виставу пішла хороша слава. І актори прийшли на неї. Повірте, заманити акторів на чужу виставу не так просто. І ніхто не вийшов з зали, а насамкінець десять хвилин оплески, вигуки браво... Федір Миколайович Стригун піднявся на сцену, потиснув кожному акторові руку, подякував чернівецькому театру за те, що він зробив таку виставу. Це, повірте, дорого коштує. На жаль, певний час Федір Миколайович так трохи скептично ставився до нашого театру, мав якісь інші вподобання. Але тепер він врешті визнав, що у нас є колектив, якому до снаги велика сценічна робота. Акторам це визнання, звісно, приємне. Здавалося б, вже стільки всього бачила, так само як деякі наші актори старшого покоління, що спокусити нас чимось вже складно. Але після такого теплого прийому, який нам влаштували у Львові, думаю, що це навіть їх надихнуло. Незважаючи на психологічну і фізичну втому, кінець сезону, під час якого було багато роботи, усі поверталися емоційно піднесені, заряджені позитивом, веселі, усміхнені...

– ...і готові знову взятися до праці...

– Новий 82-й театральний сезон цього року відкриємо раніше. Не у жовтні, як зазвичай, а вже у вересні. Адже через "Євро-2012", скорочене навчання нинішній сезон також закрили раніше. Тому щойно 17 липня усі вийдемо з відпусток, то одразу приступимо до репетицій нової музичної казки для всієї родини. Це така собі нова інтерпретація відомої і улюбленої багатьма історії про Червону Шапочку. Плануємо також незабаром підготувати нову п'єсу Луїджі Лунарі "Інцидент". Це відомий італійський драматург, сценарист, який співпрацював із зірками кіно, має в Італії власний театр. В Україні Луїджі Лунарі ставлять у Харкові, але "Інцидент" вітчизняні театри ще не показували. Це сучасна комедійна історія. Настільки сьогоднішня і настільки актуальна, особливо восени, що глядач це, переконана, гідно оцінить. Матеріал складний і для режисера, і для акторів. Після чергової складної постановки щоразу собі повторюю: це вже точно було востаннє. Але щойно до рук потрапляє цікавий матеріал, який захоплює, знову і знову беруся за роботу...

– Інтригою, яка підігрівала інтерес до останньої прем'єри "Шельменка-денщика", була можлива участь у постановці директора театру пана Юрія Марчака...

– Справді ми призначили Юрія Михайловича на роль Шпака у "Шельменку...", але у нього настільки насичений день, що поєднати режим адміністратора з нашим акторським складно. Хоча, можливо, умовлю його взяти участь у цій новій комедії. Там є прекрасна роль, написана ніби спеціально під нього. І мені дуже хочеться, щоб Юрій Михайлович таки вийшов на сцену. Це буде подарунок не лише для його шанувальників, це всім буде цікаво. Федір Стригун теж художній керівник театру, але грає у виставах. Так що така практика існує.

Звичайно, у жовтні проведемо вже традиційний фестиваль "Золоті оплески". У тому числі за участю театрів, які у нас ще не грали. Наш колектив теж візьме в ньому участь. Що саме покажемо – ще не визначилися, можливо, "Шельменка", або, якщо встигнемо, "Інцидент". А заглядаючи ще далі наперед, скажу лише, що 2013 рік – це рік 150-річчя від дня народження Ольги Кобилянської. Отут якраз і починається робота. Бо хочеться зробити щось справді нетрадиційне. Після "Ілюзій вальсу" хочеться чогось іншого – показати Кобилянську зовсім з іншого боку,  пов'язати з сучасністю, сьогоденням. Кобилянська вартує того, а це велика робота.  У планах також співпраця з Вірою Маковій. Це надзвичайно талановита людина, наша землячка з Кіцманського району, яка живе нині у Києві. Над її п'єсою "Буна" теж плануємо працювати.

– На нове акторське поповнення очікуєте?

– У нас цікаві актори, працювати є з ким. Хоча, порівняно з іншими театрами, наша трупа невелика. І в цьому є певна складність. Тому після відпустки справді чекаємо на нових акторів. Працювати у нас зголосилося багато бажаючих, приїжджали з різних творчих навчальних закладів, тож мали з кого вибрати. Усіх передивилися, а вибір зупинили на трьох хлопцях з Тернопільщини. Вони запросили мене на свою дипломну роботу, їздила дивитися на них в Тернопіль. Це випускники кафедри акторської майстерності народного артиста Хім'яка з Тернопільського університету. Це нормально, коли хтось йде, а хтось новий приїжджає. Колектив має жити і розвиватися. Коли кажуть, що театральний колектив – це одна сім'я, то, можливо, воно звучить пафосно, але у жилах цих людей справді має текти одна кров. Бо якщо не любиш театр по-справжньому, то краще йди одразу і не псуй собі життя. Тим більше, що акторам живеться нелегко, особливо нелегко молодим. Малі зарплати, доводиться десь підзаробити, це завжди складно. Правда, не завжди справа навіть  у грошах. Акторові, та й театру загалом, цікаво, коли глядач хоче дивитися його роботу, приходити у залу. А є люди, які, на жаль,  взагалі не буваючи в театрі, судять про нього. Прошу, прийдіть, передивіться репертуар, а потім вже судіть.

Юрій ЧОРНЕЙ, "ДОБА"