Лідія Ротару: “Жінка може бути співачкою чи бізнес леді, але готувати чоловікові сніданок – її щоденний обов’язок”.
Перед кожним артистом рано чи пізно постає дилема: сцена чи сім’я. Одного разу Лідія Ротару, не вагаючись вибрала друге. І хоча потім дуже сильно сумувала за сценою, щиро зізнається, що якби життя повторити знову, не роздумуючи, вчинила б так само. Бо має тепер найцінніший скарб: вірного друга в особі чоловіка, найкращу подругу в особі доньки, затишний дім й абсолютно далеку від музики роботу.
Щоправда, аби відчути, яке воно щастя Лідії Ротару – заслуженої артистки України, колишньої солістки ВІА “Черемош”, однієї із сестер Софії Ротару, а нині власниці ресторану, треба просто побувати у цієї завжди привітної жінки вдома – неподалік парку Шевченка. Наша далека від музики розмова відбувалася в одній із віталень, стіни якої і прикрашають великі фотографії минулих сценічних митей… Однак з більшою теплотою Лідія показує кімнату любимої доньки, яка зараз далеко від дому, мандаринове та лимонне дерева, які були подаровані кимось чоловікові, і дві величезні пальми, які створили на другому поверсі свого роду зимовий сад.
Колишня співачка і бізнес-леді нині переконує: є щастя сценічне, а є щастя жіноче. І вони ніколи не знаходяться на одному рівні. Жіноче – завжди найважливіше…
- Лідіє, багато людей добре пам’ ятають Вас, коли Ви працювали у Чернівецькій філармонії, були співачкою і їздили з концертами по всьому Союзу. Ці люди ходили на Ваші концерти, а тепер часто цікавляться: а чим зараз займається Лідія, а чи вона все ще живе у Чернівцях чи кудись переїхала?…
- Я Чернівцям не зраджую! Ніколи. Тут моя сім’я. Тут наша сім’я створювалася. Тут народилася моя дитина, Соня, якій вже 22 роки. Тут ми працюємо: мій чоловік – Сергій Хлябич, генеральний директор компанії “Мавекс”, і я – власниця ресторану “Піраміда”. Ось так все просто…
- Тобто, друга життєва хвиля…
- Щось подібне до цього. Друга молодість, я б жартома сказала. Тому що абсолютно не відчуваю себе пенсіонеркою, в душі - молода. У мене багато ідей, багато планів, які треба втілювати.
- Мені дуже подобається, як про Вас сказала одна людина: “Ліда – найдобріша з усіх Ротару”. А як би Ви охарактеризували двома словами своїх братів і сестер?
- Одна риса у нас всіх спільна – ми дуже працелюбні. Один брат - Евгеній, займається магазином у Маршинцях. Це дуже великий магазин будівельних матеріалів. Працює там разом із дружиною Танею.
- Це той самий магазин “Софія” в центрі села?
- Так. Другий брат, Анатолій, великий господарник. Я думаю, що йому це передалося генетично. Обоє братів дуже добре розуміються на техніці. Толік ще має свій цех, де виготоляє поліетиленову плівку, пакети. Є ще птахофабрика, ставок, земля в полі. Брати дуже людяні, порядні, завжди прийдуть на допомогу. І це можна легко перевірити, бо в селі всі один одного знають.
- Коли кілька років тому Буковину затопило, газети писали, що брати Софії Ротару на власному транспорті допомагали перевозити речі людей...
- Я вважаю, що по-іншому і бути не могло. Щодо сестер. Старша Зіна була для нас як друга мама. Ми звикли у дитинстві їй все розповідати, робили разом уроки. До цих пір я завжди телефоную їй. Вона порадить, підкаже, бо так і залишилася для нас другою мамою. Ауріка, наймолодша, дуже ділова. Про Софію люди багато знають, але хоч вона і досягла таких висот, залишається такою ж простою.
- Ви не живете у Чернівцях публічним життям, Вас ніколи не можна побачити на велелюдних заходах …
- Це просто не для мене. В молодості цього не любила, а зараз – тим більше. Люблю спокійне і тихе життя. Ну, не зовсім тихе… Бо якщо, для прикладу, ми збираємося з рідними чи друзями, то вміємо гарно відпочити – не без цього.
- … Але Ваші пріоритети – дім, робота, сім’я, чи не так?
- І завжди думки про доньку: як вона там, що робить. Вона ж навчається в Англії.
- Стосовно дому: Ви сама все тут робите? Адже будинок у Вас немалий?
- Сама вже все не встигаю, у мене є помічниця. Але є багато роботи, яку я, можна сказати, не хочу довіряти нікому. На заміській дачі я саджаю різні овочі, доглядаю квіти.
- І що ви там насіяли?
- Цибулю, шпинат, щавель, петрушку, кріп, базилік, руколу, моркву, буряк. До слова, закрутки теж роблю сама – за маминими рецептами. І використовую у своєму ресторані. Бо для мене слова “домашня кухня” – це не просто слова у меню.
- Ви сьогодні належите до жінок, яких називають модним словом “бізнес-вумен”. Це щось змінило у Ваших стосунках у родині?
- Сім’я – це сім’я, вона не залежить ні від яких чинників і статусів. І в ній кожен із нас займається своєю справою. Кухня в домі – це моє, і готую я. Коли чоловік іде на роботу, я встаю раніше, і поки він плаває в невеликому домашньому басейні, готую сніданок, подаю його на стіл. І вже потім займаюся собою, збираюся на роботу. А коли донька приїжджає на канікули, то повністю віддаюся кухні, щоб приготувати щось смачненьке.
- До речі, про Вашу доньку. Ви народили її не у 20…
- В 39 років.
- А в такому віці жінки дуже балують дітей, страшенно їх опікують, роблять домашніми. А ви одну-єдину доньку у 14 років віддали вчитися за кордон. Для чого?
- Насправді Соня – дуже домашня дівчинка. Була колись… І тоді, ми з чоловіком зрозуміли, що вона не буде самостійною, якщо весь час буде з нами. А зрозуміло, що ми прагнули віддати їй всю любов та увагу. І в чоловіка народилася така ідея – навчання за кордоном.
- А Ви як це сприйняли?
- В глибині душі було трохи страшно. Сама Соня цього не розуміла, коли ми її відправляли в Англію, в аеропорту так радісно махала нам руками на прощання. Півроку минуло, вона прилетіла додому і каже: “Я більше туди не поїду”. Пішла тут в школу, а за три дні все змінилося: “Я їду”. Тут здавала екстерном екзамени. А там вчилася спочатку в Шотландії, в коледжі Едінбурга, потім переїхала до Лондона. Рік вчилася у Кембриджі – нульовий курс університету. І зараз вже на третьому курсі університету Кінгстона, Соня буде дизайнером інтер’єрів. Коли ми спостерігаємо з чоловіком за донькою, бачимо, що вона вже більше англійка. Як батьки, ми сподіваємося, що вона таки повернеться додому, але з кожним роком все більше розуміємо, що їй це буде складно… Вона вже звикла до тієї країни, в неї вже інший менталітет, інші друзі. Коли приїжджає у Чернівці, каже, що приїжджає сюди лише заради нас.
- Зараз про Вашу доньку багато пишуть. Під сценічним ім’ям Соня Кей вона співає, і дехто каже: «О, хочуть зробити з дівчини зірку».
- Це абсолютно не так. Ні я, ні чоловік не хочемо, щоб вона була у шоу-бізнесі. Ні про яку кар’єру популярної співачки не йдеться. Вона поєднує навчання і спів. Лише поєднує. Пробує себе. Я вважаю, що для загального розвитку музика їй не завадить. А шоу-бізнес, ще раз кажу, ні, це не наша мета.
- До речі, про минуле сценічне життя. Ви знаєте два таких, можна сказати, щастя: артистичне - коли ти виходиш на сцену і тобі аплодує весь зал, і жіноче, коли в тебе затишний дім, люблячі рідні…Їх можна поставити в один ряд? Що ж вище?
- Колись ми були молодими, багато гастролювали, і нам це дуже подобалося. Але чим старшими ставали, я завжди мріяла, щоб кожні вихідні ми накривали стіл, збиралися рідні, батьки…. Бо не бачили нічого – ні літа, ні весни, ні осені – все гастролі, концерти, виступи, будинок культури, поїзд, літак, автобус. Зараз я просто переконана, що жінка має бути щаслива як жінка насамперед. А потім – все інше, в тому числі кар’єра.
- Поєднати неможливо?
- Напевно, що ні… Але в нашому випадку було трохи по-іншому, ми з чоловіком працювали в одному колективі, всюди їздили разом. Він був художнім керівником ансамблю “Черемош”, а я в ньому співала. Отож було добре. Але це до народження дитини. Потім я зупинилася.
- Скільки Ви вже разом з чоловіком?
- Наступного року буде 35 років спільного подружнього життя. Ми одружилися у 1979 році. З того часу наші стосунки майже не змінилися. Ми стільки років разом, адже нас поєднали і поєднують спільні інтереси, почуття. Звісно, з роками любов змінюється, але повага і ставлення один до одного – ті ж самі, як не дивно. Компаньйони чоловіка, а їм здебільшого по 40 років, часто кажуть, що вони б хотіли у нашому віці теж зберегти такі ж стосунки.
- Коли залишили сцену, у Вас було багато років дуже тихого домашнього життя – Ви повністю віддалися вихованню доньки…
- Я плакала десь три роки підряд, мені було так важко! Було насичене життя, а тут дім, дитина. Але я рада, що виховала доньку сама, без няньок. Я бачила, як вона росте, я ходила на всі її свята у дитячому садочку, потім у школі. Я більше виграла, ніж програла, вважаю.
- А чим ще Ви гордитеся?
- Тим, що вийшовши на пенсію, я освоїла комп’ютер, навчилася водити машину. І все це, напевно, завдяки чоловікові. Соня виросла, поїхала від нас, а ми залишилися вдвох. Чоловік щодень на роботу, а я весь час у цій домашній, так би мовити, клітці. І Сергій подарував мені машину, змусив навчитися водити. А вже згодом довірив вести справи ресторану. До ресторанного бізнесу я ніколи особливого потягу не мала. Хоча після школи, коли не поступила в медінститут, навчалася на курсах бухгалтерів-касирів. Чоловік казав: “Так, , як ти зробиш, ніхто так не зробить”. Зараз я звикла і моя робота мені страшенно подобається.
- А комп’ютер для чого? Спілкуєтеся у соціальних мережах?
- Не без цього… Багато людей пишуть мені дуже гарні і теплі слова, навіть ті, з ким ми ніколи не були знайомими.
- Ви так відверто говорите: ”Коли вийшла на пенсію”. Але Ви завжди така стильна і модна, що слово «пенсія» з вами несумісне.
- Мені навіть в “Однокласниках” написали: “Зітріть 62 роки, напишіть 30”. Це так люди коментували мої фотографії із дня народження. А віку я справді не відчуваю. Це формальність – бути пенсіонеркою, повірте.
- Я знаю, що на свій день народження Ви завжди запрошуєте найближчих подруг. Це дуже звичайні прості жінки. Що Вас з ними пов’язує?
- Наша сусідка, коли приходить мене вітати, за столом щороку каже один і той же тост: що я така, що не зважаю на соціальне становище, не вибираю друзів за цим принципом. Одна із моїх подруг, – Ліда, ми разом вчилися в медучилищі, яке закінчили у 1971 році, ще Люда, з якою дружимо 15 років. З Марією Юріївною – 10 років. Ми знайомі роками, дружба перевірена, так би мовити.
- Багато людей знають Ваш дім на вулиці Гребінки, бо коли проходиш повз, тут завжди видно багато квітів…
- Раніше було багато квітів, це правда. А відколи ми добудували дачу, весною їдемо на дачу і до осені живемо там. Отож зараз там дуже багато квітів. І квітами займаюся тільки я.
- Напевно, багато людей подумає, що якщо у Вас є ресторан, значить Ви дома нічого не готуєте…
- Снідаємо і вечеряємо вдома, обідаємо в ресторані. Я все готую, все вмію. На вихідні – люблю готувати тушкованого кролика, фаршируємо чи смажимо рибу, перець, робимо плов, холодець. Я печу млинці, сирники, роблю яблучний і сливовий пироги. Все, що мені рідні замовляють, все виконую.
- Дім у вас великий. Рідні, в тому числі Софія Ротару, тут зупиняються?
- Тільки тут. Було би незрозуміло, якби вони жили в готелі.
- Ви багато подорожуєте, але є свята, коли тільки дім і сім’я?
- Це Різдво і Пасха. На Пасху ввечері завжди йдемо на Вечірню Службу всі троє. Вранці несемо освячувати кошик. В кошик кладу все, як мама вчила. Коли ми всі були маленькими, в Маршинцях завжди зранку чекали, щоби нас батьки взяли до церкви. Пам’ятаю, як після освячення паски, мама брала велике горнятко з свяченою водою, клала туди фарбоване червоне яйце і монети. Ми вмивалися водою, а щоки натирали монетами - щоб гроші були і яйцем – щоб були червоні щоки, здоров’я. Сідали за стіл, молилися, їли просфору…
- Ви здобували освіту як акушер і як французький філолог. Якби довелося працювати за згадуваними фахами, що для Вас ближче?
- Я вже далеко не професіонал у цих справах, стільки років минуло. Але в ліках розібратися можу, першу медичну допомогу надати теж можу. Щодо французької мови… Вже не знаю її так досконало. Але одного разу, коли ми відпочивали у Франції і реєструвалися у готелі, один француз мене приємно порадував, коли запитав: “Звідки у Вас така добра французька”. Ось так… Взагалі-то, що стосується професії, то моєю заповітною мрією було стати лікарем. Але в медінститут я не пройшла за конкурсом і поступила в Новоселицьке медучилище. Працювала в лікарнях. А потім закінчила чотири курси факультету іноземних мов Чернівецького університету, французьке відділення. Пізніше перевелася в Київ в інститут іноземних мов. Школа у Маршинцях була молдавська, і французьку у нас дуже добре викладали.
- Якось у своєму ресторані Ви зібрали чернівецьких музикантів, які зараз живуть далеко. Це була ностальгія за минулим?
- Не без неї… Часом її бувало дуже багато. Але ми чудово розуміли, що всьому свій час. І що йти зі сцени треба красиво і вчасно. Що я і зробила. А гарні спогади вони будуть. Завжди будуть…
Наталія ФЕЩУК, газета “Чернівці”,
фото сергія АХРЕМЕНКА та з архіву Лідії Ротару
