Лариса Куваєва: "Не люблю нещирість, дволикість, коли є нелюбов до ближнього, коли міряють людей на багатих і бідних"

Хочеться дихати на повні груди, обійняти весь світ любов’ю і ділитися радістю з усіма. Зустрівши Святу Пасху, очистивши власне серце і душу, разом із пробудженням і новим диханням землі людина починає нове життя до наступного Великодня, щиро промовляючи: „Христос Воскрес!”. Чи змінюється сприйняття Великодня у дитинстві і коли дорослішаєш, звідки з’являється любов до мистецтва і де черпати позитив — розмовляємо в ці особливі, сповнені віри й надії дні з членом національної спілки художників України, членом асоціації сучасних художників м. Рим (Італія), в.о. директора Центру культури „Вернісаж”, керівником студії образотворчого мистецтва „Академ-Арт” Чернівецького обласного відділення фонду культури України Ларисою Куваєвою. Нагадаю, Лариса Іллівна народилась у Глибоці, тут працювала директором художньої школи. Багато подорожувала. З чоловіком, теж художником, жили у різних країнах. Її персональні виставки проходили не лише в Україні (Чернівцях та Києві), а й за кордоном (м. Софія, Болгарія; м. Рим, Італія; м. Тіволі, Італія; м. Верхній Уймон, Гірський Алтай, Росія). Була учасницею виставок та міжнародних пленерів в Італії, Іспанії, Франції та Австрії. Нині живе у Чернівцях.

? Ларисо Іллівно! То з чого ж почалась Ваша любов до мистецтва?

? З краси, з маминого городчика. Біля будинку дідуся був дуже гарний квітник, доглянутий моєю матусею. Там цілий рік красувалось настільки багато квітів, що мені дитиною здавалось, що то якесь квіткове царство, в якому літають ельфи, живуть феї. Мама щоранку вела мене дивитись яка квіточка вже прокинулась, завжди піднімала голову до неба, показуючи яке воно чисте і безкінечне.

— Можливо тому сьогодні на Ваших картинах так рясніє квіткове різнобарв’я. А чи надихають на творчість люди?

 — Так, портрети у мене теж є. Могла б і цю тему розвинути, проте не вистачає часу. Тому не вважаю себе портретистом.

— Колись Ви створювали також ікони. Іконопис Вам близький?

— Це така галузь мистецтва, в якій потрібне інше мислення, певний стан душі, душевна чистота. Це має бути людина, яка поститься, ні з ким не сперечається, не перебуває у соціальному клубку. Хто пише ікони має бути усамітнений, у молитві, поєднаний з природою, ототожнений з високим духом — щоб з ікони бути проводом чистоти божественної. Це треба такий шлях обрати і ним іти. Помічала, що поки не попощу, почитаю духовної літератури, повністю ввійти в ікону, відтворити божественний лик світла і добра в ній не вдасться.

— Як керівник студії образотворчого мистецтва „Академ-Арт” Чернівецького обласного відділення фонду культури України, мабуть, помічаєте як змінюються діти, які теми вони обирають сьогодні у своїх картинах.

— Пам’ятаю, коли сама була дитиною, або коли 20-літньою тільки починала працювати у Глибоці і дивлячись сьогодні можу сказати, що діти не змінюються. Єдине, що сьогодні більше матеріалів, з допомогою яких вони можуть розвивати фантазію. Завдячуючи батькам, які дбають про всебічний розвиток своїх чад, вчаться бачити прекрасне, інакше ставитись до проблем.

— Як змінилось, власне, Ваше сприйняття Великодня від дитинства до сьогодні?

— Мабуть, не змінилось. Великий день — Великдень і Христос Воскрес! Ці слова, як печать, як горизонталь і вертикаль, проходять через всю душу. Саме Христос показав, що життя не вмирає, все вічне, воскресає, відроджується. Вічний — дух природи, людини, який має різні тональності. Є чистий і нечистий, а між ними градації. Ми саме живемо у такому спектрі. Весь час тягнемось до чистішого, світлого. Як квіти прагнуть до сонця, так і люди.

— Ларисо Іллівно! Що у цьому світі Вас дратує чи просто не подобається?

— Не люблю нещирість, дволикість, коли є нелюбов до ближнього, коли міряють людей на багатих і бідних. Думаю, що всіх треба сприймати рідними і близькими, уміти розуміти і пробачати. Хіба що обирати друзів, ближчих по духу.

— Вам вдалось жити у різних країнах світу. Як відзначають Великдень, до прикладу, в Італії?

— У нас така простота свічечки, писанки. Це все трепетне, сакральне таїнство. І ми радіємо, як діти. Завжди така асоціація: зелена трава, білі маргаритки. Вдосвіта, коли освячують кошики, ультрамаринове небо з сіяючими зорями, ніби їх хтось протер до Пасхи. В Італії піднесений дух свята створює хресна хода з пальмовими гілками у ясний сонячний день. Замість пасок італійці випікають коломби.

— Ви стали учасницею Всеукраїнського проекту „374 художники” — розмалювали 70-сантиметрову весняно-великодню писанку. Її може побачити вся Україна на столичній Софіївській площі на грандіозному арт-перфомансі — Всеукраїнському фестивалі писанок. Розкажіть про Ваше рішення створити її темно-бордовою і що означають візерунки?

— Хотілось створити суто традиційну буковинську писанку з авторським підходом. А темно-бордова — щоб була здоровою наша Буковина, бо червоний — то здоров’я. Також відтворила дерево життя, у якому бачу безкінечність душі, розвитку, краси, любові, натхнення, творіння. Тобто, усе чудове і хороше.

— Вдячна Вам за відверту розмову. Що побажаєте читачам у святкові великодні дні?

— Бажаю, щоб у домівках усіх завжди панували мир і злагода, а в думках — мудрість. Нехай буде цінною кожна мить життя і знаходиться у ньому місце для чудес, добра і віри в краще!

Лариса Дущак.