«Ламбет уолк» під час чуми

Чернівецький свідок «Кришталевої ночі» 9 листопада 1938 року

75 років тому територією всієї Німеччини та частини Австрії прокотився скоординований антиєврейський погром. Події, які мали місце з 9 на 10 листопада 1938 року відомі в історії як «Кришталева ніч», або «Ніч розбитих вітрин». Це був  перший організований державою погром в нацистській Німеччині, наслідком якого стало подальше переслідування євреїв. Попри географічну віддаленість тих подій від Буковини, Чернівці не були б Чернівцями, якби тут не виявилося очевидців тієї  страхітливої ночі. Автор спогадів про міжвоєнні Чернівці, двадцятирічний Петер Демант якраз навчався тоді на території Рейху. Частина його свідчень про ці часи, зокрема, про події «Кришталевої ночі» в Ахені увійшли до його книги «Зекамерон ХХ». Український переклад документального роману можна придбати в чернівецьких книгарнях. 

Практичний нацизм

В Ахенському технологічному інституті чернівчанин Петер Демант продовжив навчання після кількох семестрів в німецько-чеському технічному інституті в Брно (Чехословаччина). Навчалися тут також скандинави, латиноамериканці, серби і навіть китайці. В інститутській групі Деманта переважали студенти-«фольксдойче» з різних закутків Європи. Це були німці з іноземним громадянством: польським, чеським, естонським. Були також вихідці із Загреба, Трансільванії. Сам Демант вважався підданим румунського короля. Новий інститут вимагав колосальної концентрації зусиль, виснажував екзаменами, проте організований чернівчанин всі ці труднощі успішно здолав. Отриманих під час відвідування лекцій знань йому виявилося достатньо, щоб згодом допомогти радянським спеціалістам, які не могли дати собі раду з цейсівським теодолітом зразка 1946 року. Безправний зек вмить розв’язав загадку,  над якою ламали голову специ.

В Ахені Петер Демант ближче пізнає природу нацизму. Хоча про підпал рейхстагу 27 лютого 1933-го року він чув ще в Чернівцях, - засвідчив письменник в 2000-му. Очевидно, подію обговорювали вдома батьки. Інформації про те, що відбувається в Німеччині вочевидь не бракувало. «Майн Кампф» Адольфа Гітлера  чи «публіцистика» Йозефа Геббельса, наприклад, відкрито продавалися у чернівецьких книгарнях на колишній Панській вулиці. А ось про «визволення» Австрії «коричневими визволителями» він довідався вже студентом. Його історична батьківщина як незалежна держава  перестала існувати в ніч на 12 березня 1938 року. Віднині це була територія рейху - німецька республіка Остмарк.  Спостережливий чернівчанин був переконаний: «аншлюс перекреслив усе не німецьке, стер спокійно-поблажливу посмішку монархії, що існувала тільки по інерції, згідно з віковою традицією, з її частково безглуздою системою, ритуалами, невідповідностями, що інколи суперечили здоровому глузду ХХ століття». Через  рік останній акт затяжної драми пережила також Чехословаччина. Весною 1939 року Гітлер наполіг на  відторгненні від неї Словаччини.  Те, що залишилося від колишньої  Чехословаччини  перетворили на протекторат Богемії і Моравії.

Система освіти теж зазнала змін. Німеччиною ширилися спроби винайти «німецьку фізику», «німецьку хімію» і «німецьку математику». До речі, саме професор технічного вузу в Ахені «викрив всесвітню змову євреїв з метою осквернити науку й знищити в такий спосіб цивілізацію». Чи потрапила до рук чернівчанина Петера Деманта книжка професора Вільгельма Мюллера «Єврейство і наука», невідомо, але здавати екзамен з питань юдаїзму йому таки довелося. «Ще в Третьому рейху я достатньо наслухався усіх цих геббельсівських розмов, де довелося навіть самому здавати екзамен з питань юдаїзму», - записав він у щоденнику, коментуючи якісь сучасні російські реалії. Зміст відомої книги Олександра Солженіцина «Двісті років разом» його так само не вразив, бо «всі ці історії про євреїв знав ще з німецьких часів». Очевидно, що у вузі переймалися не тільки фаховими знаннями майбутніх випускників, але й дбали також про їх ідеологічну підготовку. «Не опускайте прапору надії! – учили нас. Скільки разів я потім згадував ці слова, коли в житті було зовсім погано, коли здавалося, що все остаточно втрачено, немає виходу – усе! Попри те, що з того часу минуло вже 50 років, пригадую слова старого кайзерівського полковника у формі та кірасі: «І все таки ми перемогли!» Він виступав перед нами, студентами, в Ахені у 1938-му. Щодо перемоги – тоді всі були в ній переконані – після аншлюсу, окупації Чехословаччини, а Польща була ще попереду…» 

(На фото: Вигляд старої синагоги в Ахені після її зруйнування під час Кришталевої ночі. Фото зроблено  10 листопада 1938 року).  

Штурмовики  переодяглись у цивільне і кудись пішли

А ще двадцятирічному чернівецькому хлопцю, як членові почесної студентської варти, довелося зустрічати потяг із труною німецького дипломата Ернста фон Рата. Звісно, що з прапорами зі свастикою, смолоскипами й криками «хайль». 7 листопада 1938 року Рата убив у посольстві в Парижі сімнадцятирічний єврейський фанатик Гершель Гріншпан.   Насправді Гріншпан прагнув убити посла графа Йоганнеса фон Вельчека. Та назустріч йому трапився третій секретар німецького посольства, який до того ж знаходився під наглядом гестапо через антинацистські настрої, і він вбив його. У поліції Гріншпан заявив, що хотів помститися за все те зло, якого німці завдають євреям. Цю смерть влада обернула собі на користь. Геббельсівська пропаганда, преса і радіо усіляко розпалювали незадоволення євреями. «Я особисто давно знав істинну ціну нацизмові, ще до мого приїзду в Рейх, - згадував пізніше письменник. - Пропаганда, зізнаюсь, там була грандіозно поставлена! Ці байки про народне братство, єврейське оточення і змову звучали переконливо. Якби я не був заздалегідь переконаний у їхній фальшивості…»

Тіло вбитого повезли в Берлін у скляному вагоні для державних похоронів. Уздовж всього шляху, починаючи з кордону, вишикували почесну варту. «Тієї пам’ятної листопадової ночі 1938 року, - згадував подробиці Демант, - ми стояли в тумані під дрібним нудним дощиком уздовж залізничного полотна і чекали на потяг. Ми знали, що це була велика честь – знаходитись у почесному «шпалірі», одними з перших на німецькій землі. Подібно до нас стояли тисячі й тисячі до самого Берліна, як і ми, похмурі, змерзлі, у чоботах і формі. Церемонія починалася на першій німецькій станції, за якихось шість кілометрів від нас… Нарешті показався потяг. Ішов він повільно. Добрий бігун міг би легко обігнати його. На передній частині паротяга велетенський прапор зі свастикою, задрапований чорним крепом. Далі – два звичайні пасажирські вагони і за ними вагон-салон зі скляними стінами. Яскраво освітлений, він виплив із темряви, наче з туману на морі океанський лайнер, на якому відбувається бал. Ми стоїмо «струнко», викидаючи праву руку вперед-угору. Кожен десятий тримає в руці запалений смолоскип. Освітлений, як вітрина, вагон повен людей. Посередині стоїть чорний саркофаг, на ньому кілька вінків... «Вільно!». Світло потяга зникає в імлі».

Уранці перед заняттями студенти схвильовано обговорювали те, що трапилось. Чекали якихось вказівок від влади, але вони не надійшли. Із запізненням до аудиторії вбіг збуджений Ганбюк, як завжди, одягнений у форму гітлерюґенду, і заверещав: «Де Зюскінд, я зараз викину його з вікна!» Зюскінд був єдиним євреєм на весь інститут. Ми ледве його заспокоїли. На лекціях були вкрай неуважними, весь час перемовлялися між собою. На перерві стало відомо, що Зюскінд на пари не прийде. Більше його в інституті ніхто не бачив. (Демант випадково зустрів однокурсника в Кельні на вулиці  у 1939 році. Той готувався до еміграції).  Проте увечері напруга знову зросла. Містом поширилися чутки, що викликали частину студентів-штурмовиків, вони переодяглись у цивільний одяг і кудись пішли. В СС була оголошена підвищена готовність. Демант в цей час, за його твердженням, мляво займався кресленнями. Тоді зателефонував до свого штудентенфюрера, чи не треба студентському союзові також зібратися. Задовольнившись відповіддю, що потреби у цьому немає зайнявся своїми справами. Уночі 9 листопада 1938 року все й відбулося…

Наслідки подій так званої «Кришталевої ночі» - організованого державою погрому - Демант побачив наступного ранку. По всій Німеччині тоді горіли синагоги, будинки євреїв, магазини… В тому числі в Ахені. У старому центрі всюди юрмилися люди. Посеред площі горіла синагога, велика, багато оздоблена споруда в ґотичному стилі. Замість гасити її, пожежники намагались убезпечити від вогню сусідні будинки. Кам’яне громадище вигоріло, але не здалось: не завалилася жодна стіна, вціліла баня. Старики охали, дивилися несхвально на молодь, що скандувала антисемітські гасла… Господарі помешкання, яке винаймав Демант, згодом розповідали, що було багато випадків, коли сусіди-німці ховали цілі родини євреїв у себе в помешканнях. Це були справжні ахенські старожили років за 70 - весела й приємна пара. Спровоковані владою криваві події вселили жах у серця не лише іноземців, але й багатьох німців. На зворотному шляху у вічі впадала низка крамниць із вибитими шибами. Вітрини розбили вночі, але відразу виставили варту: грабувати не дозволили. Крамниці комерсантів-євреїв  повинні були неушкодженими перейти до німців! За кілька місяців такі ж розбиті вітрини Демант бачив вже у Берліні – тут не знайшлось охочих узятись за торгівлю, і магазини спустошили.

Багато років по тому, коли австрійський журналіст запитуватиме його про ті події, саме лише припущення, що він міг бути членом НСДАП, обурить старого письменника. «Хочете знати, як виглядає людина, обличчя якої розбили об дзеркало, а потім з помешкання на другому поверсі - крізь зачинене вікно - викинули вниз головою на бруківку? А я, на жаль, і не таке бачив», - засвідчить через півстоліття Вернон Кресс. Водночас нерозумно було б стверджувати, як це інколи роблять зараз, що Гітлер не мав підтримки серед населення. А всі німці, крім членів НСДАП,  ходили з однією думкою: «нами заправляє маніяк!». «Ліквідація безробіття, уніфікована пропаганда (слід віддати належне організаційним здібностям Геббельса) і не в останню чергу народне тяжіння до муштри й «орднунга» (порядку) – взяли гору, - стверджував чернівчани - очевидець тих подій. - Хоча гестапо також боялися і молодий, і старий. Різке несприйняття широкими колами середнього класу нацистської партії в цей час ще не відділилося від особистої симпатії бюргерів до популярного й простого Гітлера».  Новий «зловісний» 1939 рік Петер Демант зустрів в Ахені. Після погрому все швидко заспокоїлося. Невдовзі всі звикли до відсутності сусідів, яких вивезли в якесь закинуте шахтарське поселення, торгувати на їхньому місці почали інші. Хіба що у парках додалося табличок: «Собкам та євреям вхід заборонено!» А ще відчуття того, що порохова діжка на ім’я Європа скоро злетить у повітря, не минуло.

 На фото: Вигляд старої синагоги в Ахені після її зруйнування під час Кришталевої ночі. Фото зроблено  10 листопада 1938 року.  

The Lambeth Walk ! - Billy Cotton & his band (1938)

«Хотів би я довідатися, чи цілуються риби?»

Але життя не тільки  тривало, а й било ключем – чистісінький тобі танець на вулкані. «Пригадую, як напередодні війни всюди грав джаз, і пристойні групи намагалися мати у своєму складі бодай одного негра, зазвичай барабанщика. Він був, як правило, душею оркестру, задавав ритм і створював настрій. Співаки мали гарні голоси і трималися строго, правда, пісні не відзначалися глибоким змістом «Хотів би я довідатися, чи цілуються риби?». Наприкінці літа в Ахені, символом якого є кінь, традиційно відбувалися міжнародні перегони на іподромі. Засвідчуючи, що саме на перегонах 1938 року він бачив товстого доктора Ганса Генріха Ламмерса, шефа Імперської канцелярії, «де той був присутній від першого до останнього дня», Демант непрямо підтвердив, що й сам приділив їм належну увагу. Улюблені книжки також не зникли з кола його зацікавлень: «Уже тиждень читаю свого улюбленого Кеннета Робертса «Arundel», «Northwest Passage» – спочатку німецькою а тепер англійською - записав письменник в 2003-му році в щоденнику. – Німецький переклад, до речі, значно гірший за той, який я читав у 1938-му. Скільки спогадів виникає під час читання – я знову в Ахені, молодий, повен надій, планів, турбот…» Хоча додалися до них, звісно, й інші.

Наближався час знаменитого рейнського карнавалу. По місцевому «Фастеловенд». У лютому, під час Масниці, на землях західніше Кельну лекції студентам не читали. Згідно з католицькими звичаями, карнавал тривав до вівторка, а Великий піст розпочинався у «попільну середу». Студенти в самих лише легких костюмах тинялися вулицями Ахена  невеличкими групками й роззиралися на велетенські фігури і макети учасників ходи «Принца Карнавалу» та його почту.  То були велетенські  багатометрові ляльки в задрапованих відкритих вантажівках, які утримувалися на прив’язаних до них повітряних балонах. З цих самих вантажівок дівчата у маскарадних костюмах пригоршнями розкидали цукерки у галасливий танцюючий натовп.

Спочатку скутий юнак, який, за власним зізнанням, не любив марнувати час у великих компаніях, намагався триматися осторонь «масового психозу, підсиленого дією алкоголю». Але не судилося… На вулиці його жартома пригрозили побити, якщо він негайно не прибере з свого обличчя пісну міну. Невдовзі хлопець відривався на славу разом з усіма. «Реготали так само по-дурному і голосно з будь-якої нагоди, витанцьовували на ходу по кілька тактів з абсолютно незнайомими дівчатами, які траплялися назустріч, репетували як всі, бо тут, у центрі міста, вищання і сміх натовпу заглушали гуркіт численних оркестрів, - згадував Демант. – Багато перехожих були в масках… З цього приводу ми відпускали більш чи менш дотепні жарти, нестямно ґвалтуючи, щоб наш гумор не пропав у загальному гаморі». А вже за якусь мить однокурсники – польські німці - затягли його до відомої пивнички «Миша». Це було улюблене місце студентів. На той час  Гітлер вже заборонив старовинні студентські корпорації, носіння уніформи, дуелі на шаблях, але перешкодити молоді збиратися в улюбленому місці навіть фюрер, звісно, не міг. «Головне – це співати не гарно, а по можливості голосно, - вчив нас молодих один старий поважний професор». Пісні були, згадував Демант, загалом ідіотського змісту, часто латиною. За командою «Саламандер – екс!» («Пийте разом до дна!») присутні накачували себе пивом.  Платив той, в кого забулькають повітряні бульбашки в носаку скляного чобота, з якого всі пили пиво. Це означало: допити до кінця так, щоб не перевести подих йому не вдалося. На коліна до хлопців вмощувалися дівчата.

«О, ду альте буршенхеррлихкейт!  (О, щасливі студентські часи), - вигукнув старий письменник у лютому 1999 року. - Увесь той гармидер з піснями, пиятиками, мензурами (дуелями) та рештою вовтузні так погано вписується не лише в наш час, але був вже анахронізмом в часи після Першої світової війни. Молоді тоді ґрунтовно витравили цю романтику - хто залишився живим після атаки студентів під Ланґенмарком. Я би, звісно,  по справжньому не брав в цьому участь, навіть якби Гітлер не заборонив корпорації в 1936 році. Щоправда, дехто з поміж наших старших семестрів ще ходив з рубцями від мензур. В Ахені ми нишком пиячили за студентськими правилами «комерсу» (звід корпоративної поведінки), грюкали «шпеером» (шаблею) об стіл,  кричали «екс» (до дна) та ін. – цілий жаргон, витоки якого слід шукати в часах, коли в університетах ще безроздільно панувала  латина. Усе це - під керівництвом нашого декана, доктора Зустмана – спортивного, дуже привабливого чолов’яги. «Оце справжній наці», - нахвалювали його хлопці. А ще співали – багато і голосно. Співати гарно – це вже, хто як може, головне голосно – вчив нас доктор Зустман. Понині пам’ятаю багато тих пісень – деякі доволі дотепні, особливо ті з них, які написав Йозеф Віктор Шеффель – очевидно, колись дуже дотепний студент. Наприклад,  «Жалобну пісню іхтіозавра» (про занепад моралі в юрський період) або пісню-хвалу хіміку Лібіху (винахіднику м’ясних супових кубиків), що також складав таблиці калорійності їжі». 

Закон карнавалу дозволяв танцювати, співати, будь-кого штурхати, цілуватися й брехати. Про випивку годі й казати. Обідали хлопці вже в «Поштовій кареті» - іншій пивничці. Ввечері домовились зібратися в найбільшій міській залі, де відбувалися прийоми і бали.

Балхауз був забитий народом. Під час карнавалу без маскарадного костюму туди не пускали. «Я зупинив вибір на чоботах, вишитій українській сорочці, яку моя завбачлива бабуся поклала до валізи  як нічну, хоча чудово знала, що я їх не ношу вже багато років, вирішила все ж забезпечити мене, якщо раптом передумаю». Вечір запам’ятався через випадкове  знайомство. Дівчина виявилася не тільки розумною й милою, але й стрункою і до того ж чудово танцювала. За розмовами, шампанським, танцями, сміхом, ніч проминула непомітно. Танцювали модний на той час англійський танець «ламбет уолк» з характерними кроками і поплескуванням по колінах. У звичний час танець був під забороною – його виконання з справжніми фігурами загрожувало великими неприємностями аж до виключення з інституту. Але під час карнавалу на це дивилися крізь пальці… Танці тривали до самого ранку. Після опівночі знімали маски. Перед світанком кавалер провів дівчину додому.

Приводом для чергової зустрічі стала шовкова хустка, яку вона забула у нього в кишені… Боже мій, та це ж Пер Гюнт! – зустрів Деманта її брат, скориставшись його інститутським прізвиськом. З’ясувалося, що вони з ним ледь не щодня бачилися на заняттях. Але розмови з Das Fräulein  Ветте не вийшло. Карнавальним знайомствам рідко хто довіряє. Наступного ранку розпочався Великий піст, а оскільки усе це відбувалося в 1939 році, то розповідати чим цей рік завершився немає потреби…

 Юрій ЧОРНЕЙ