Крива береза (BukNews на вікенд)
Вона була вже тоді, у 50-х, старою, сантиметрів 40 у нижньому обхваті. Від коріння росла під нахилом десь градусів тридцять, а там, де від землі було вже майже два метри, різко змінювала напрямок і далі росла вертикально. Ну, майже. Ще метрів зо два голого стовбура, і лише на самій верхівці гілляччя. І пам’ятається мені, що більше берез у парку Шиллера тоді не було. Принаймні, тих, що я знала…
Однієї чудової неділі ми з подружкою Лількою, шестирічні, гралися в неї вдома. Старша сестра Лільки, 16-річна Нора, з подружками, набравши ковдр, компоту у пляшках та бутербродів, вирушили на Прут.
Їхня мама, тьотя Зіна, збираючись на роботу (така в неї робота була, що і в неділю доводилося працювати), залишила чоловікові 15 карбованців.
Дядя Володя мав запросити електрика, аби той поремонтував електричну розетку (5 крб.) і праску (ще 5 крб.). Решта 5 карбованців призначалася на придбання віника для недільного відвідування лазні (це був саме «чоловічий» день у лазні на Боженка, теперішній Шкільній). Мої ровесники та люди старші не потребують пояснень, але для молодших дещо поясню. Для повноти картини, так би мовити.
Спершу про чоловічий день у лазні. Оскільки лазня, принаймні в центрі, була одна і на одне відділення, то працювала вона один день для чоловіків, а другий - для жінок. Хлопчиків водили з мамами до жіночого відділення, тож один раз там побувавши, я навідріз відмовлялася туди йти.
І про гроші. У цінах 53-го року буханець чорного хліба коштував 1 карбованець 20 копійок, найкращий білий буханець – 2 карбованці 55 копійок. Пучок зелені на ринку вартував 3 копійки. А середнього розміру курку можна було купити за 8 карбованців. Решту цін не наводжу, але коли ми з мамою йшли на «філармонський» ринок, маючи 25 карбованців, то ми, як то кажуть в Одесі, «дєлалі вєсь базар»… Тепер ви розумієте, що 15 карбованців були величезні гроші.
Тож, закривши за тіткою Зіною двері, та подивившись у вікно з кімнати, де ми гралися, чи насправді вона пішла, дядько Володя вирішив усе інакше!
Він підійшов до нас і запропонував наступне:
– Дівчатка, я вам дам 5 карбованців на морозиво, а собі куплю пива… А розетку та праску я полагоджу сам…
Але ми з Лількою були пильні та в один голос заволали: – А віник?!
– Віник я наламаю у парку Шиллера… тільки… мамі нічого не кажіть…
І ми погодилися, пообіцявши, що мовчатимемо. Лілька ще додала, «як Зоя Космодем’янська».
Тільки наполягла, аби гроші вперед. Ільфа і Петрова ми тоді, звісно, ще не читали.
Оскільки ми не могли пропустити таке видовище, як ламання віника у парку Шиллера, ми покидали іграшки і вирушили за дядьком Володею. Він чомусь не заперечував.
Парк Шиллера був від оселі моєї подружки метрів за двісті: з Лесі Українки повернути за ріг на Київську і пройти ще трохи повз будівництво університетської бібліотеки…
Крива береза стояла на верхньому майданчику парку, ближче до правого, як дивитися з вулиці, боку. Нині там усе забудоване, а тоді – невисока цементна огорожа й просто вхід, без воріт…
Покрутившись схилами парку (а ми невідступно слідували за ним), дядько Володя повернувся нагору, до кривої берези… Ми з Лількою стали неподалік…
Аби ви краще уявили собі картину, розповім, як виглядав Лільчин татусь. Він на мене вже не образиться. Так от, при зрості приблизно метр 60 см (а може, ще й менше), дядько Володя був доволі-таки кругленький.
Підійшовши до того місця, де береза загиналася на вертикаль, дядько Володя спробував обійняти дерево руками й підтягнутися. Не вийшло, і він пересунувся вздовж схилу стовбура трохи нижче. Далі, ще зовсім низенько, влізти йому теж не вдалося. Тоді (з відчаю, тепер думаю!) він відійшов на три метри від початку стовбура, розбігся… і побіг на повен зріст стовбуром! І десь на висоті два метри врізався усім тілом у стовбур і гахнувся на землю!
Ми з Лількою спершу завмерли, потім кинулися до нього. Та, дякувати Богові, усе було ціле, а дядько, видершись спершу на коліна, піднявся, кажучи кілька слів, які тепер уже доволі часто зустрічаються у так званих художніх текстах…
Усією компанією повернулися до оселі на Лесі Українки… Погодьтеся, що ми просто не могли тепер кинути дядька Володю.
На порядку денному, як пам’ятаєте, були ще праска й електрична розетка. Оскільки інструментів у їхньому господарстві зроду не водилося (дядько Володя за військовою спеціальністю був політруком, за цивільною – вчителем історії), він узяв звичайний столовий ніж з набору, що зберігався у буфеті в коробочці, перекладений спеціальним папером. Хто пам’ятає тодішні залізні кухонні ножі, погодиться, що відкрутити таким щось марно й намагатися. Узявши ніж з коробочки, дядько Володя рішуче підійшов до розетки, яка звисала зі свого гнізда на дротах… Про те, щоби викрутити пробки, він не згадав… А може, не знав… Чому він, замість викрутити центральний шуруп з розетки, узявся перерізати той звисаючий дріт, я так ніколи й не дізналася. Бо тут щось фиркнуло, блимнуло, і бідолашний дядько Володя впав уже вдруге за день! Знову таки, дякувати Богові, піднявся живий, але вид у нього був доволі-таки… дикий…
Погляд його зосередився на ножі – і ми з Лількою, як зачаровані, перевели туди погляд. З леза новенького столового ножа – з набору, який лише гостям подавали! – був видраний, з оплавленою кромкою, добрячий шмат металу.
Цей ніж іще довгі роки лежав – тепер уже в ящику на кухні – і виймався на світ Божий тіткою Зіною, коли потрібний був вагомий доказ «злочинів» дядька Володі!
До праски, як ви розумієте, справа не дійшла.
Дядько спробував забрати в нас 5 карбованців, але Лілька рішуче пригрозила усе розповісти мамі.
Дядько Володя пішов до Будинку офіцерів запросити електрика, а ми з Лількою, вирішивши, що усе цікаве вже закінчилося, пішли витрачати «чесно зароблені» п’ять карбованців.
Але й це ще не все. Удома за вечерею я, згадавши денні пригоди, голосно вигукнула:
– А дядько Володя сьогодні з дерева впав! А потім його ще струмом вдарило!
– Як це? – здивувався тато.
Ну я й виклала йому усе, що ви зараз почули, не приховавши й про п’ять карбованців…
– Як ви могли? – тільки й сказав татусь. А потім вийняв з кишені п’ять карбованців: – На, віднеси дядькові Володі…
За понад 60 років відтоді ми з Лількою ніколи не згадували криву березу…
Лариса ХОМИЧ
