Корабель «Інцидент» вирушив у плавання між «Сциллою» штатного розкладу і «Харибдою» недостатнього фінансування

(нотатки з прем’єри Чернівецького облмуздрамтеатру)

Для журналістів вистава починається зазвичай не з вішалки, а з прес-конференції напередодні прем’єри. Директор Юрій Марчак, як завжди тверезо, підбивав підсумки, викладав цифри, пояснював, чому не ставлять буковинських авторів. Усе це показове сьогодні: загальні для України біди театрів, із яких кожний колектив видирається, хто як може, із набутками і – обов’язково – втратами…

Людмила Скрипка не обманула

А режисер-постановник обіцяної прем’єри Людмила Скрипка як справжня людина театру дарувала… інтригу. Оскільки саму п’єсу мало хто читав, то журналісти навіть «повелися» на оголошене падіння трусиків… Гадаю, на прем’єрі дехто навіть відчув розчарування, що саме цього не показали. Принаймні, в усіх матеріалах про виставу, які я встигла прочитати, ця подія (радше, її відсутність) стоїть на першому місці. Мудрий Луїджі Лунарі таки знав, чим зачепити глядача, недарма ж «Інцидент» живе вже майже півстоліття, «долунарівши» нарешті й до Чернівців.

За час, що минув від першого показу прем’єри, відгуків було багато – і в друкованих ЗМІ, і в електронних. Тільки не знаю чому, час від часу мені здавалося, що я повернулася у радянські роки, на засідання кафедри, на захист студентських курсових. Тут тобі й типові образи, і загнивання капіталізму, і що хотів розкрити автор – немов би Лунарі комусь про це дав інтерв’ю… А головне, автори відгуків намагаються розповісти про те, чого вони очікували, а театр «недотягнув». Може, варто було б говорити про те, що ми все ж таки побачили?

Містика форми та змісту

Особисто для мене вистава почалася, сказала би, містично. Заголовок про корабель склала собі в голові просто на прес-конференції, вклавши в нього саме враження від неї і не маючи жодного уявлення про оформлення вистави (Лунарі ж в авторських ремарках описує звичайну квартиру). А тут на сцені стоїть наш знаменитий Будинок-корабель!

Останній подарунок Наталі Руденко-Краєвської чернівецькому глядачеві? Підкреслю неймовірне відчуття сценічного простору художника вистави: будинок цей не виглядає громіздким, він органічно вплівся в дійство, а дійство в нього. Я навіть дозволю собі сказати, що будинок-корабель – теж один з персонажів вистави.

Готова висловити респект смакові художниці: яскраві костюми персонажів – на майже однотонному тлі декорацій. Неймовірне поєднання червоного із зеленим здавалося б несмаком, якби не було таким… красивим! Аби завершити з оформленням, згадаю ще уламки античних колон, які персонажі використовують замість меблів. Це водночас повертає нас до Італії – і говорить про те, що події такі могли відбуватися будь-де. Географія тут не має жодного значення. Історична формація – теж. Насправді, кохання й зрада, відвага й пристосуванство, вельмиповажна дурість і простодушна чесність властиві людині завжди. Як сказав хтось із класиків, люди сумно однакові в усі часи.

Карнавал чи балаган?

До оформлення логічного віднесла би блискучу пару персонажів традиційного італійського театру – Коломбіну й Арлекіна (О.Дудка – О.Надкерничний). Вони розпочинають виставу, задають їй темп і забарвлення. На сцені лише 12 персонажів, а інколи здається, що натовп. І не тому, що там твориться безлад, а навпаки, дійство відточене до жесту. І все одразу на такій високій ноті!

І актори, я сказала б, купаються в цьому! Їм відверто подобається усе, що вони виробляють! В цьому сенсі можна сказати: жодної невдалої ролі. Але особливо хочеться зупинитися на блискавичних метаморфозах синьйора Скотті: артист Микола Гуменюк перевтілюється зі швидкістю руху кіноплівки. А шановні дами Скотті й Басетті (заслужені артистки України Лариса Попенко і Наталія Гунда)? Зрештою, сенатор у виконанні заслуженого артиста України Богдана Братка нібито взагалі нічого не робить, аби бути смішним – лише не ухиляється від догідливого оточення, що співає йому дифірамби – і це теж… смішно.

Може, це й загниваючий капіталізм… Але ж як красиво вони загнивають!

Ярмарок, карнавал, танці, шалена зміна ситуацій і плутанина комбінацій. Як у калейдоскопі, не даючи глядачеві часу перевести дух! Усе це лише підкреслює: на сцені персонажі! Вони, як у традиційному італійському театрі (додамо – в буковинській Маланці), повинні виконувати призначені ролі, їм нема коли жити по-справжньому. Ці чоловіки й «по жінках» зібралися не з особливої потреби, а тому, що так прийнято: це нібито по-чоловічому, по-молодецькі. Тож не дивуймося й тому, що вони повелися на кумедну пару запрошених «дівчат»: які кавалери, такі й повії!

Цнотливі зваби

Прикрий «інцидент» із головною героїнею (Анна Моргунова), через який її чоловік, бухгалтер Мероні, очікував втратити роботу, насправді тільки спровокував товариство перенести святкування до оселі Мероні: їх помітили!

Дивно, що ніхто з авторів відгуків не звернув увагу на Гуїдо Скотті Дмитра Леончика. А це ж важливий для руху дії персонаж свого роду камертон: виникаючи щоразу несподівано, він доводить безлад на сцені до повнісінького абсурду! Він зовсім не дурний, цей Гуїдо Скотті, але щойно з армії: він ще не зняв форми, але вже звільнився від армійського регламенту і може дозволити собі «відірватися», поки не настане пора повертатися до порядку цивільного, не менш регламентованого. Недарма ж він так «захопився» тим, що сталося з героїнею на відкритті філіалу банку.

Вона, отака, як є, – справжня. Не жахається. Як святенниця від звичайної житейської неприємності, любить, як уміє, чоловіка, примудрюється в тому балагані не зрадити його, ображається, радіє простим речам і розповідає звичайні речі… Вона жива серед лялькового театру.

І, нарешті, бухгалтер Мероні у виконанні Віктора Барановського. Актор укотре показав нам свою багатогранність, уміння бути ліричним, комічним, відчайдушним, філософічним, причому водночас. Здається, у Віктора настала яскрава пора. Ми бачимо актора молодого  – й зрілого, пластичного, одне слово – В РОЛІ.

Зверніть увагу: у виставі практично немає постільних сцен Усе тільки штрихом, натяком, ховаючись знову ж таки у нетрях будинку-корабля.

Вистава не виховує глядача «в лоб», вона залучає присутніх пережити це дійство – і падіння, й злети – разом з акторами. Впізнати у чомусь себе – і може, хоч на краплинку, стати від того кращими. А ще – неймовірно хочеться потрапити на другий склад акторів: штатний розклад працює. Щасливого плавання!

Лариса ХОМИЧ

Фото Миколи КОСТИНЯНА 

На цю саму тему див. також: Гумка, що стирає маски з облич, Або «Інцидент» у чернівецькому театрі