«Книга, яку поки що не можна називати» (нічне)

Сьогодні зранку я поїхав у видавництво по книгу, в якій, серед інших авторів, є й мої оповідання. Це мають бути перші, ще «теплі» екземпляри.

Тролейбус зупинився на перехресті вулиць «Щербанюка» та «Героїв Майдану». Ліворуч вниз, до вулиці Сторожинецької, спускалася маленька вуличка. Особливістю її було те, що з неї відкривався потрясний краєвид на гору Цецино й вежу на ній. Я задивився на краєвид і пригадав випадок давніх-давніх часів. По цій вулиці я спускаюся вниз, і мене страшенно пече похмілля і спрага й до того ж трохи нудить. У кишені в мене немає ні копійки, і я йду вниз у надії, що в кафе «Волга» застану когось з хлопців, що повертаються в місто з 9-го корпусу. Спрага, похмілля й нудота весь простір і час зібрали в точку, і поза нею немає більше нічого, окрім ковтка пива.

Тролейбус рушив далі, а я подумав, яка неймовірна доля могла б об’єднати в купі ці два стани: видавництво і кафе «Волга». Якби це все не було б зі мною, то я б не повірив у таку ворожбу долі. Все-таки, зневіра – це смертний гріх. Кожне випробування є лише шансом, який ти повинен розпізнати.

Коли я вже отримав у руки книжки, то вирішив перш за все завезти екземпляр Ігору Григоровичу – а, кому ж ще хвалитися! Пан Ігор, а я це знав, трохи нездужав, тому сказав, що лікарі йому обіцяють скору можливість знову виходити з дому.

Я вирішив діяти «на пролом» і не чекати рішення лікарів. Я сказав, що тільки він може забезпечити мені всю повноту щастя від «книги, яку поки що не можна називати». Для цього від нього потрібно лише одне – сказати номер поштової скриньки в своєму під’їзді. Далі я все зроблю сам.

Під поштовою скринькою я зрозумів, що «книгу, яку поки що не можна називати» я в неї таки «заб’ю». Але, як казала моя баба Палажка: «Ума нема – щитай каліка». Тому я витяг з кишені мішечок, поклав у нього «книгу, яку поки що не можна називати», й, піднявшись поверхом вище. Далі я повісив мішечок на ручку дверей квартири Ігоря Григоровича. Коли я вже був на вулиці, то передзвонив йому та попередив, що на його дверях висить мішечок, але це не партійна агітація, тож нехай він його не викидає, а дістає звідти «книгу, яку поки що не можна називати».

Коли я закінчив розмову з паном Ігорем, то виявилося, що стою я у дворі свого дитинства, біля липи, яка була у нас за штангу воріт.

І всі сюжети «книги, яку поки що не можна називати», що починалися в цьому дворі, обступили мене.

 Валентин Ткач