Книжка з матрацу на нарах, або найдивовижніша історія читання за тюремними ґратами

 

Передана до камери добрим наглядачем, який був винятком з-поміж тих, які знущалися над в'язнями, книга «Коник-Горбоконик» Єршова стала першою, яку колишній німецькомовний чернівчанин Петер Демант прочитав російською мовою. 1946 року у тюремній камері в Колпашові на Обі вже засуджений чернівецький бібліофіл читав усе, що потрапляло до рук. Часто без обкладинки, без початку й кінця, із видертими сторінками. «Уже будучи на свободі, я роками шукав закінчення двох книг, які почав читати у касаційній камері в Колпашово на Обі. Вони були розірвані, без початку й кінця, але справили на мене величезне враження. Одна з них навіть «пахнула батьківщиною». З’ясувалося, що це книга «Міста і літа» Константина Федіна. Другу книгу допомогла знайти бібліотекарка у Ягідному. Нею виявилася «Солдатська слава» Сергія Голубова про кавказьку війну». Такими були перші книжки, окрім «Коника-горбоконика», із яких розпочалося ближче знайомство німецькомовного в’язня з російською мовою та літературою.

 

Найменшу затримку на етапі Демант використовував, щоби віддатися улюбленому заняттю: «Інвалідка у Магадані. Там після багаторічної перерви я знову почав читати книги – першою, взятою в бібліотеці стаціонару (така там, о, диво, була!) виявилася книга «Добра стара Англія»… ні автора, ні змісту якої я, на жаль, уже не пам’ятаю».

 

У «Зекамероні» цей життєвий досвід обростає цікавими подробицями: «Я лежав на своїх нарах із книгою, яку видобув із матраца: нам нещодавно видали нові, замість вати вони були набиті макулатурою. Першої ночі майже не спав, щось нещадно тиснуло мені в ребро. Здивувавшись такій жорсткості паперу, я вранці розпоров матрац і виявив маленьку сковорідку, що потрапила до нього невідомо яким чином. Я користувався нею потім упродовж усієї зими.

 

Заразом перевірив макулатуру і знайшов абсолютно цілу, лише без обкладинки, книгу – «Троє в нових костюмах» Прістлі, яка мені дуже сподобалася. Порівнюючи нашу долю з долею демобілізованих англійських фронтовиків, я хутко увійшов у їхнє становище і, дочитавши до того місця, де герой відмовився провести місяць у котеджі з вельми звабливою молодою дамою, дуже цим обурився (з чого слід зробити висновок, що моє становище і вгодованість були не настільки жалюгідними...». Зазвичай саме тривале недоїдання притлумлює сексуальні бажання.

 

Навіть на страхітливій копальні «Новий піонер» Тенькінського гірсько-промислового управління, де він ледь не загинув, книги притягували його, немов магніт. До остаточного тексту «Зекамерона» цей фантастичний епізод не потрапив, проте автор зафіксував його у щоденнику:

 

«Одного разу на «Новому Піонері» я – справжній доходяга чи, «по-науковому», дистрофік – отримав вихідний. Не пам’ятаю вже, з якої причини, бо під час сезону промивки металу вихідних нам узагалі не давали, чи саме був у нічній зміні і чомусь не такий голодний, як зазвичай, – коротше, зайшов до бібліотечного намету, де, як правило, сиділи, жили, курили придурки, і попросив книгу для читання. Пройшло багато часу відтоді, як я читав останню книгу… Це було в жіночому таборі свинорадгоспу на 23-му кілометрі.

 

Не пригадую обличчя культорга-бібліотекаря, тільки його середній зріст, пом’яту гімнастерку і напрасовані брюки, а також украй здивований і зневажливий вираз обличчя: тобі, книга? Йди краще проспися…

 

Загалом пам’ятаю майже всі книги, прочитані у таборах. Недочитаний з причини етапу роман «Містер Бантинг у дні миру і в дні війни».

 

На Лівому Березі у лікарняній шафці Демант знайшов книгу О’Генрі «Королі і капуста», яку тут таки, попри перешкоди з боку санітарів, із насолодою прочитав. На «Дніпровській» став читати регулярно, ковтаючи невідому раніше російську класику. Відкрив для себе Теккерея, «книгу про риболовлю (Аксакова) – читав ще на «Дніпровській», – згадав при нагоді.

 

Текст «Зекамерона» сповнений згадок про читання після відбою чи під час нічної зміни. «Я завжди тішився, потрапляючи нагору: ніхто на твою постіль не сідає, ніхто не заважає лежати після роботи й читати… Єдиним задоволенням у цей час були для мене розмови… або читання якоїсь доброї книги, яку не без зусиль удавалося роздобути – тепер читати почало багато людей…

 

За пачку чаю на високій ляді, що відокремлювала книжкові шафи і його самого [бібліотекаря. – Авт.] від відвідувачів, з’являлися найрідкісніші книги – бібліотека була досить велика... Часто після профілактики ми всю зміну сиділи біля компресора під його гудіння. За цей час я добре познайомився з російськими класиками. Пушкіна, Некрасова, Островського перечитав від дошки до дошки і ще велику кількість інших книг…

 

Час близько опівночі. Лежу на своїх верхніх нарах і читаю «Минуле і думи». Я в захваті: цікаво, розумно і скільки сторінок ще попереду!.. <…> Я лежу на своєму другому поверсі й читаю «Цусіму», з якою двадцять років тому познайомився в перекладі німецькою».

 

Вільні знайомі, які працювали на копальні поруч, використовували книги, щоб навернути цього «неруського» на праведний шлях. «Я був надзвичайно здивований, отримавши від шефа дві бляшанки м’ясних консервів і книги. Вочевидь, він намірився «перевиховати» мене в радянському дусі: з книг «Німеччина після війни» і «Дочка букініста» я вперше до пуття, хоч і за суб’єктивними описами, дізнався про повоєнну Німеччину».

 

Вільні начальники КВЧ (культурно-виховної частини) таборів зазвичай набирали собі помічників-вихователів переважно із соціально близьких пролетаріату злодіїв, шахраїв, розтратників, розбещувачів чи ґвалтівників. Саме їм доручали проводити бесіди з П’ятдесят Восьмою про роль праці в процесі перевиховання.

 

Хоча значно частіше у нову віру допитливого чернівчанина навертали іншими засобами. Якось спійманого за читанням після відбою запроторили до карцеру. Траплялося, примушували півночі працювати на холоді.

 

«Відбій! Але я не кидаю книгу – силует наглядача, який іде з перевіркою, можна зауважити через вікно. Читаю, читаю, інші давно припинили перешіптуватися; єдина нічна лампочка горить тьмяно, але я лежу майже під нею.

– Ти там, одягайся!

 

Я підскакую: зачитався і не помітив, хто зайшов…

Одягаюсь під лайку Паштета.

– Бушлат також, ти в мене попрацюєш!

 

Зона порожня, де-не-де з бараків виходять наглядачі. Паштет приводить мене до вахти. Біля свого кабінету стоїть Обжираускас. [Табірне прізвисько оперуповноваженого Жираускаса. – Авт.].

 

– Що трапилося?

– Ось упіймав, після відбою читає, спати не хоче – не напрацювався!..

 

Я стою біля вахти в очікуванні вироку. Паштет пішов радитися з черговим. Ним виявився довготелесий, понурий Волченко.

– Нехай довбе лід біля вахти, – каже він, – а там побачимо.

 

Сніг на стежці до вахти затвердів, як цемент, я орудую ломом і кайлом…

Північ. На вишці змінився вартовий, із зони виходять Паштет і Перебийніс.

 

– Ти чо тут колупаєшся?

– Це я його впіймав, читав після відбою, – вихваляється Паштет.

– Молодець! Ну, ти, працюй, працюй!»

 

Перше що зробив, діставши нарешті дозвіл повернутися у барак, – перевірив чи наглядач, бува, не конфіскував книгу".

 

НА ФОТО: «Багато місяців жили ми з ним [Онуфрієм Перуном. – Авт.] в одній секції і коротали довгі зимові вечори у цікавих розмовах, – розповів Вернон Кресс про табірного товариша. – На його прохання я викладав ту чи іншу частину своїх розумових запасів, наприклад, у царині західної літератури чи мистецтва. Роками ми писали на фанерних дощечках, бересті, старому пожовклому, сірому або напівсписаному папері. Фанеру ввечері вишкрібали, щоби зранку знову на ній писати…

 

Ми мали намір продовжити курс англійської літератури, який перервала моя хвороба. Перун так і не встиг його закінчити в університеті, і я допомагав йому наскільки міг. Багато років потім я зберігав блокнот друга, в якому були мої «лекції»: все ж чимало тоді припустився помилок, покладаючись лише на пам’ять! Та хіба дивно: в умовах табору, без єдиного друкованого рядка тексту проштудіювати такий матеріал! Страшно подумати, що сталося б, якби хтось знайшов у мене під час обшуку блокнот з англійськими записами. Я знайшов його у шухляді стола на збагачувальній фабриці, де працював Онуфрій; він не встиг захопити «лекції», коли йому прокричали: «З речами на вахту!»