Кілька суб'єктивних вражень про об'єктивно цікавий XII Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz (BukNews на вікенд. Оновлено о 23.02)

05.09.2021, 23:05

У Чернівцях триває фестиваль Meridian Czernowitz офіційним відкриттям перед Літературним целанівським центром. Гостей фестивалю привітали Президент фестивалю Святослав Померанцев, керівниця відділу культури Посольства Федеративної Республіки Німеччина у Києві Катаріна Шаупп-Карманн та секретарка Чернівецької міської ради Марина Кирилюк.

На зображенні може бути: 5 людей

Фото Lyudmila Aigare

Суб'єктивне враження №3

Навряд чи я ще коли-небудь у своєму житті буду читати Целана. (Хоча точно знаю, що ніколи не варто казати ніколи). Власне не так Целана, як поезію взагалі. Хіба, що за винятком кількох віршів, які випадково потраплятимуть на очі у стрічці новин. Які напишуть, або запостять у Фейсбук цікаві і симпатичні особисто мені люди. Але й цю поезію я майже не відчуватиму. Вже не відчуватиму. Принаймні так, як відчував колись замолоду.

Тоді, коли я вперше почув про Целана. І коли вперше і, напевно, таки востаннє прочитав збірку «Меридіан серця». Видану на поганому папері, з потворною обкладинкою, без нинішніх дизайнерсько-поліграфічних витребеньок. Але перекладену Петром Рихлом, якого пам’ятав ще з університету. Цікавим лектором, який прочитав нам, історикам-старшокурсникам, цікавий спецкурс. Я зовсім нічого не пам’ятаю, яке враження на мене тоді справила поезія Целана. Але я точно пригадую, що це був 1994 або 1995 рік. Коли я ще точно її відчував. Навіть якщо не завжди розумів.

Я добре пам’ятаю, як відкрив для себе молодого Тичину, як читав Антонича, Лепкого, Олеся, Чавчавадзе, Церетелі, Маланюка, Аркадія Казку, Олексу Влизька, Ольжича, Калинця, Воробйова, про якого довідався від Рачука. Добре пам’ятаю першу (!) збірку ще молодого Андруховича, Безплідну землю Томаса Еліота, поетів Нью-Йоркської групи, китайців, японців, Герасим’юка, Лишегу, Байрона, навіть Шеймаса Гіні, якого намагався відчувати тоді, коли ця здатність назавжди покидала мене. А про тексти Целана нічого, крім його біографії. Її я дізнався приблизно в той самий час, коли вперше взяв до рук його вірші. Тоді, можливо, ще просто не доріс до розуміння. А нині – заклинило клапан, який відповідає за поетичне начало у душі.

Ця особиста рефлексія – наслідок моєї сьогоднішньої присутності на презентації антології «Пауль Целан 100» у рамках нинішнього ХІI Міжнародного поетичного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ. Бо власне про свого Целана і власні стосунки із ним говорили фактично усі її автори. А тепер сам собі кажу я. Після мого знайомства з Петером Демантом (Верноном Крессом), Целан вже назавжди залишиться для мене тільки молодшим за нього гімназистом, з яким вони рік чи два ходили коридорами одного й того самого приміщення. Навчаючись водночас у різних гімназіях. (У Чернівцях і не таке можливо). Хлопцем з млявою мускулатурою, якого старший за нього на два роки і більш спортивний Петер бачив іноді на міському пляжі.

Врешті пам’ятатиму, що це батьків Целана і батька Деманта депортували з Чернівців до Трансністрії в одному етапі. Звідки живими не повернулися ні перші, ні другий. Коли Петер вже понад рік сам перебував у Сибіру. Депортували до тієї самої Михайлівки в нинішньому Гайсинському районі на Вінниччині, де відбував свою військову службу Юрій Андрухович.

Можливо, мої знання про Целана були би глибшими, якби німецька дослідниця його творчості Барбара Відеманн повернула адресовані їй листи Петера Деманта його вдові Ірині Вєчній. Хедлайнерка першого фестивалю Meridian Czernowitz щедро користалася консультаціями Петера Деманта про тодішню чернівецьку атмосферу, в якій формувався талант майбутнього автора «Фуги смерті». Хто знає, що саме писав їй про Пауля Анчеля Петер Демант. Адже вони не тільки навчалися поряд, цілком могли перетинатися на перервах, і хто знає знає, про що говорити.

Суб'єктивне враження №2

На ранковій (публічній) каві із Йосифом Зісельсом у суботу, 4 вересня, під час розмови про єврейські та неєврейські питання Чернівців та України потрібно було мені починати не з простого, а таки зі складного питання. Бо насправді відповідь саме на нього цікавить мене значно більше, ніж те, чи повернуть колишній Єврейський народний дім єврейській громаді Чернівецької області.

Нехай навіть комусь це складне друге питання видасться опортуністичним. Зважаючи на мій рухівський стаж з 1989 чи 1990 року, коли ми з кількома викладачами і студентами створили перший осередок НРУ на тоді ще комуністичному істфаці, сподіваюся, що мені його пробачать нинішні УРА-патріоти. (Те, наскільки я був ідейним рухівцем засвідчує моє беззастережне голосування за кандидата у народні депутати Святослава Бакіса, про якого я знав тільки те, що його висуває Рух, але для мене юного цього було досить

). По-друге, відповідь на це опортуністичне запитання такого явного оптиміста, як пан Йосиф, вочевидь, мала би запалити це відчуття, дещо пригасле останнім часом, також у тих, хто поділяє моє сумніви.

Зважаючи на глибоке осмислення паном Йосифом Зісельсом проблем цивілізаційної і національної ідентичності, які врешті-решт визначають наш персональний вибір у багатьох ситуаціях, в тому числі під час виборів, питання саме про це. Про відчуття зради моєї європейської ідентичності з боку Європи і так званого цивілізованого світу. Не знаю, як ровесники, але особисто я ще з початку 90-х років був переконаний, що місце України не тільки у НАТО, але й у Європі також. І моє покоління точно доживе до того часу, коли це трапиться.

Тепер, коли минуло тридцять років, упродовж яких я жодного разу не відмовився від європейської ідентичності, яка визначала як мої політичні уподобання, так і конкретний вибір під час усіх голосувань і Майданів, раптом з'явилося оце прикре відчуття зради. Саме воно переслідує і непокоїть все частіше.

Не був би таким категоричним, якби не добре знання історії. Чернівецькі євреї, сусіди моїх дідів-прадідів, теж колись пишалися своєю відданістю німецькій ідентичності. Однак всі чудово знають, як ця європейська ідентичність з ними вчинила. Шановний професор Вольф Москович нагадав мені епізод з книжки Ісака Вайсґласа «Steinbruch am Bug: Bericht einer Deportation nach Transnistrien» [Каменоломня на Бузі. Відомості про депортацію до Трансністрії], в якому старий єврей, гордий своєю німецькістю, стоїть у вантажівці, що перевозить євреїв на гарантовану смерть з румунської у німецьку зону Трансністрії.

Він мабуть теж до кінця вірив, як ми зараз віримо Європі, що німці, з якими у нього спільна культурна ідентичність, не завдадуть йому шкоди?

На зображенні може бути: 4 людини та люди стоять

Суб'єктивне враження №1

Таки не даремно я весь час торочу, що мій "Вернон Кресс. Життя під прикриттям" справжня енциклопедія чернівецького життя. Допомагав сьогодні розкладати книжки на розкладці біля Целанівського центру, спілкувався з приятелями, аж раптом якийсь незнайомий чоловік каже: "як ви, такий веселий чоловік, написали таку монументальну книгу?" (Так ніби одне другому заважає

). Чоловік пожартував, що разом з "Буковою землею" та книгою "Буковина її минуле і сучасне" Жуковського та інших авторів вона утворила своєрідну буковинську тріаду. За розмовою з'ясувалося, що чоловік родом з Черкащини, Шевченкового краю, слухає по радіо розділи з моєї книги. Сказав, що через розказані у ній життєві історії справді можна пізнати не тільки всю історію Буковини, але й України загалом.

А на доказ того, що у книзі справді є все (ну, майже все

) процитую кілька речень, які стосуються цьогорічних хедлайнерів ХІІ фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ письменників Анатолія Вишевського та Бориса Брикера. Лише завтра вони презентуватимуть книгу «Мы не говорим на идиш» про Чернівці, яких сьогодні вже немає. А вступний розділ "Перше? Друге? Єдине?" документального роману "Вернон Кресс. Життя під прикриттям" передбачив і спрогнозував цю подію ще два роки тому. Не вірите?

Цитата: "Він (Демант) і справді виглядає таким собі блукачем у часі і просторі, який випадково затримався в нашій епосі. Точкою перетину старих і нових Чернівців у його випадку стало літо 1980 року. Це тоді цей москвич майже тиждень блукав старим містом, шукаючи зустрічей з привидами дитинства і юності. Нові городяни проживали власну життєву історію і білобородого елегантного пана майже напевно не зауважили. Тим паче не скористалися проходом в минуле, який відкривався самим лише фактом його присутності в місті. У кращому разі ковзнули очима, як по ньому самому, так і по його світу. Зустріч минулого з майбутнім тривала не довше миті, на яку схрестилися їхні погляди. Повноцінного контакту не відбулося.

Цей стан, замістивши Вернона Кресса на Розу Ауслендер, вловили літератори Борис Брікер і Анатолій Вишевський. У передмові до «Чернівецьких оповідань» упорядники цитують слова німецькомовної поетеси про місто її часів: це вже «затонулий світ». Від себе ж додають: «Дійсно, коли деякі зовсім нечисленні її сучасники приїздили у місто в 60-70-х роках, вони казали, що це місто вони не впізнають і вони в ньому абсолютно чужі. Так ось автори нашого збірника як раз були своїми саме у цьому місті післявоєнних часів… Але найцікавіше, що тепер вже і цей світ також, на жаль, затоплений. І тепер уже ми приїздимо туди, ходимо знайомими вулицями і впізнаємо – і не впізнаємо наше місто»....

Такий собі вічний кругообіг чернівецьких життєвих історій. І наша з вами, яка складається з таких, як сьогоднішній, днів, теж колись стане однією із них.

На зображенні може бути: 1 особа, книга та на відкритому повітрі

Фестиваль триватиме ще сьогодні 5 вересня. Книжку Юрія Чорнея "Вернон Кресс. Життя під прикриттям", як і чимало іншої цікавої і якісної літератури, якою порадували провідні чернівецькі видавництва, запитуйте на розкладках біля Літературного целанівського центру (вул. Кобилянської, 51) та у Центральному палаці культури / колишній Єврейський дім (пл. Театральна, 5, 3-й поверх)

Програму цьогорічного фестивалю ви знайдете за лінком: http://www.meridiancz.com/prohrama-festyvaliu-2021/

Учасники: http://www.meridiancz.com/blog/category/uchasnyky-festyvaliu-2021/

Усі події фестиваль можна дивитися у режимі реального часу на сайті корпорації Meridian Czernowitz: http://www.meridiancz.com/video/ та на сторінці у Фейсбук!

На основному фото: Дякуючи Nicolae Hauca Mykola Havka тепер і я можу погрітися у променях слави і популярності Марина Львівни!