"Казав, що маєш сестру вродливу. Дай подивлюся, чи то правда": Юрій Федькович не зміг одружитися через брак грошей
"Від літа 1859 року пожив він у Чернівцях, де стояла частина його полку. Не довго був він там, але і сего вистачило, щоб із нього виробився свідомий українець і щоби дозрів його талант. Жив він дуже солідно. З офіцерами поза службою не сходився. Перед жіноцтвом був дуже соромливий", – пише публіцист Осип Маковей у "Життєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича", виданому 1911-го у Львові.
У місто 24-річний обер-лейтенант гренадер 41-го українського полку прибуває після невдалого квітневого походу австрійських військ в Італію. У Чернівцях чиновником у магістраті працює його батько Альберт. Син поселяється у нього. За кілька днів не витримує зверхнього ставлення батька до матері. Мовчки забирає речі й іде в готель "Під чорним орлом".
Шукає місця, де збираються начитані люди. Знайомиться з учителем гімназії 31-річним Ернстом Нойбауером. Той пише вірші німецькою й утримує літературний салон. Запрошує військового відсвяткувати 100-річчя письменника Фрідріха Шіллера.
– Я теж дещо написав, ось гляньте, – Федькович дістає свої вірші офіційною тоді німецькою мовою.
– У ліриці ви можете мірятися з будь-яким німецьким поетом, – каже Нойбауер.
– Я не маю ще й досі случаю тієї поезії об'явити, бо до того треба грошей, – говорить Федькович.
– Чому ти по-руськи не пишеш? Ти ж з роду українців-русинів, – каже студент місцевої гімназії Кость Горбаль до Юрія Федьковича під час одного з літературних вечорів.
– Говорити по-гуцульськи добре вмію, а писати – ні. Але пробую. Ось моя перша українська поезія, – показує поему "Нічліг".
Після зібрання не розходяться. Разом із двома студентами йдуть до готелю, де мешкає Юрій Федькович.
"Кімната невелика, убого уладжена, освітлена променем заходячого сонця, котре вдиралося через вікно, – пише у спогадах Горбаль. – Під вікном сидів слуга жовнір й курив люльку. Федькович співав якусь пісню руським баритоном, пограваючи на цитрі (струнний інструмент у вигляді пласкої скриньки. – Країна).
Чоловіки дивуються рівним відносинам офіцера з підлеглим. Господар багато жартує. Пригощає тютюном з коробочки у вигляді голови турка.
Говорять про поезію. Студенти читають принесену з собою збірку віршів Тараса Шевченка. Переконують, що Юрій Федькович теж має писати українською. Він погоджується.
Офіцери полку запрошують на вечірки, та він відмовляє. Дружить лише з жовніром Семеном Нарівняком, з яким разом ходив на Італію.
"Мали вони з вуйком Семеном велику дружбу, не викали між собою, як ото з іншими. Балакали як люди", – пише Осип Маковей.
Якось улітку Юрій Федькович їде до друга в гості у село Новосілки – тепер Заліщицький район на Тернопільщині. Заходить у корчму.
– Подайте мені Семена Нарівняка, – каже підвищеним голосом і хмуриться.
Налякані селяни бачать чоловіка в офіцерському мундирі й кидаються шукати жовніра. Коли приходить, то обнімаються й цілуються з гостем. Люди розуміють, що військові дружать і заспокоюються. Ті ж ідуть до хати Нарівняка.
– Поскликай сюди цілу родину, – жартує Федькович. – Ти казав, що маєш сестру вродливу. Дай подивлюся, чи то правда. З ким ще живеш, показуй.
Сім'я велика, й місця у хаті мало, тому після вечері, офіцер іде ночувати до Семенової сестри Палагни. Вона живе з чоловіком та сином Іваном неподалік. П'ять днів гість гуляє околицями та спілкується з селянами. Повернувшись у Чернівці, оформлює дозвіл на вінчання Семена. Восени гуляє на весіллі друга. Тоді ж задумується й собі завести сім'ю.
У Чернівцях часто проводить вечори на квартирі покійного губерніального львівського секретаря Осипа Марошані. Вдова з 17-річною донькою Емілією регулярно проводять літературні зібрання.
"Збиралося там вечорами численне веселе товариство. Говорили по-німецьки на усілякі теми, що руської справи зовсім не стосувались", – згадував Осип Маковей.
Якось Юрій Федькович читає там власну поезію, Емілія грає на фортепіано. Вона чорнява, має густі брови, довге волосся, носить великі круглі золоті сережки. Офіцер закохується в неї. Присвячує вірші. Друзям не подобається, що вона вихована в "дусі польсько-німецькім". Та цінують її начитаність.
Емілія відповідає Юрію взаємністю. Багато гуляють. Чоловік називає її "пречистою" та "царівною троянд". Якось не стримує захопленості перед друзями: "Сам чорт, побачивши її, молився би за неї побожно Богу".
"Ти найкрасніша з-поміж красних, молода і гарна. Чом же співаєш так тужливо, а коли заговориш слово, то зараз плачеш. Скажи мені, чому се? Я сам про те не зможу спитати", – пише коханій в одному з листів. Надсилає їх, якщо не виходить побачитися хоча б день.
Вирішують одружитися. За законом, батьки дівчини, яка виходить заміж за офіцера австрійської армії, мають внести кавцію – заплатити спеціальний збір. Ці гроші призначаються для виплат жінці і дітям на випадок смерті військового. Розмір залежить від чину та походження офіцера.
Емілії у відомстві повідомляють, що має заплатити за шлюб з Юрієм 30 тис. золотих ринських. Із матір'ю таких грошей не мають, отримують лише кілька сотень пенсії на рік. Наречений не може допомогти коханій, отримує річну зарплату 500 золотих ринських. Вперше в житті звертається до батька по допомогу, але і в нього немає таких грошей.
Військовий пише казку про троянду і стрільця. Дарує її коханій. У творі квітка звертається до мисливця з проханням зірвати її. Не хоче перецвісти і зав'янути на самоті. Той кидається до рослини, але чує горн і залишає троянду.
У лютому 1861-го Юрія Федьковича з полком переводять на територію теперішньої Румунії. До Емілії він не заходить і не прощається, боїться розплакатись. Передає гувернанткою кілька поезій.
"Хоч ви, пане поруччику, ані слівцем не попрощалися зі мною. Я таки даю вам доказ моєї приязні. Сей дубовий листок нехай буде талісманом у всіх пригодах життя. Будьте здорові, і хай Бог вас береже", – відписує Емілія.
Більше вони не бачаться. За кілька років дівчина виходить за старшого румуна Гергеля та виїжджає до Ясс. Грає в театрі, але хворіє і помирає 32-річною. Її листи Юрій Федькович тримає при собі все життя.
15 поем і повістей видав Юрій Федькович. Серед них – "Довбуш", "Дезертир", "Пречиста діво, радуйся, Маріє!", "Україна", "Лук'ян Кобилиця". А також три томи поезій і збірку "Дикі думки".
"Моя школа була Чорно-гора, а не львівська або віденська академія", – казав письменник
"Се одна з найоригінальніших літературних фізіономій. Так і здається, що природа гуцульської землі і порода зложила в ньому що мала найніжнішого і найсердечнішого. Болі, туга, надії й розчарування рекрутського та вояцького життя оспівував він так, як ніхто другий. Всі похожі на частки його автобіографії – так і здається, що автор співає і розказує всюди про те, що сам бачив, найглибшими нервами душі прочув. І в тім іменно й лежить чаруюча сила його поезії. В тім лежить порука її живучості, доки живе наша мова", –
писав 1886-го Іван Франко у журналі "Зоря" до 25-річчя поетичної діяльності Юрія Федьковича
Румунські священики виступали проти "Букваря"
1834, 8 серпня – в містечку Сторонце-Путилове – тепер райцентр Путила Чернівецької області, народився Осип-Юрій Федькович. Мати Анна Ганицька була донькою православного буковинського священика. Від першого шлюбу мала сина і трьох доньок. Потім вийшла за поляка Альберта Гординського де Федьковича, який служив писарем у Путиловому. Вінчалися у Вижницькому костелі. Там же охрестили й сина як Осипа Домініка де Федьковича. Пізніше він перехреститься за православним обрядом під ім'ям Юрій. Дитинство проводить серед гуцулів, у домі завжди звучить українська мова.
1846 – вступає до Чернівецької чотирирічної реальної школи. Закінчує два класи. Тоді батько перебирається працювати до Чернівців, а Юрій їде до Ясс – тепер Румунія. Там зведений брат Іван працює писарем при австрійському консульстві. Юрій влаштовується помічником інженера, а потім учнем в аптекаря. Береться писати вірші.
1852 – починає служити в австрійському війську. Бере участь у військовому поході на Італію й отримує звання обер-лейтенанта. Його 41-й полк розміщують у Чернівцях. Закохується в Емілію Марошані та друкує перші вірші в газеті "Буковина". Починає писати українською і публікуватися у львівському виданні "Слово". 1862-го у Львові виходить його перша збірка "Вірші". Із полком перебирається на територію теперішньої Румунії.
1863 – звільняється з армії, бо хоче присвятити себе творчості. Отримує невелику пенсію. Поселяється в Путилові біля матері. Батько працює в Чернівцях. Юрій стає шкільним інспектором Вижницького повіту. Укладає українською "Читанку для малих дітей" та "Буквар", але румунські священики виступають проти навчання по них.
1872 – перебирається у Львів і працює редактором у товаристві "Просвіта". На рік отримує 250 золотих ринських зарплати, стільки ж за переклад п'єс для театру "Руська бесіда". "Просвіта" не дозволяє опублікувати книгою його пісні, називаючи "церковщиною". Через це залишає роботу і повертається в Путилів.
1876 – помирає батько, і син успадковує кілька його квартир у Чернівцях. Переїжджає до однієї з них. Впадає у депресію через самотність. Продає одне помешкання та переїжджає на околицю міста й живе відлюдно. Із 1885-го працює редактором у газеті "Буковина". Пише драму про Олексу Довбуша, трагедії про Богдана Хмельницького і мелодраму "Керманич, або Стрілецький хрест".
1888, 11 січня – помер від крововиливу у шлунок у Чернівцях. Похований на цвинтарі "Горечі" – тепер Руське кладовище у Чернівцях.
"Уперше цілий похоронний обряд відбувся тілько по-українськи"
– Чи пластично, чи на образі я маю бути не в іншій, тільки в гуцульській ноші. У кого серце повне любові й щира рука, того прошу о ялиці, рожі і барвінок на моїй могилі і довкола неї, – час від часу каже друзям письменник Юрій Федькович. Часто переживає депресію і думає про смерть.
Із верхнього одягу він носить тільки мундир або гуцульський кептар.
– Або я служу цісарю, або зі своїм народом, – пояснює. Для поховання обирає саме народне вбрання.
Наприкінці 1887-го у Чернівцях працює над трагедією "Богдан Хмельницький". Починає скаржитися на біль у шлунку, не встає з ліжка. Складає заповіт. Усі свої праці передає чернівецькому товариству "Руська бесіда", гроші з продажу майна – слузі Михайлу Мельнику.
– Я жодної родини не маю, він мені як дитина, – каже при свідках.
Через рік у Федьковича стається внутрішня кровотеча, він помирає. За похорон береться "Руська бесіда".
На дворі сильний мороз і хуртовина. Та сходяться багато людей із навколишніх сіл. Найбільше – його земляків із Путилова, що за 118 км від Чернівців. Вінки присилають товариство "Просвіта", Gazeta Polska Bukowiny, професори Михайло Драгоманов із Женеви та Іван Франко зі Львова.
14 січня о 10:00 з його дому вирушає процесія, яку веде отець Ісидор Воробкевич. За ним грає оркестр 41-го піхотного полку, в якому служив покійний, іде стрій гуцулів, члени товариств і студенти, які несуть вінки.
"Ніколи раніше в Чернівцях надписи на вінках не зробили таке велике враження. Вперше цілий похоронний обряд відбувся тілько по-українськи. Коли виносили домовину з церкви, відспівали українці пісню "Тихий вітер" з новим текстом", – згадує Осип Маковей.
На похорон витрачають 500 золотих ринських. Їх повертає слуга громаді після продажу помешкання Федьковича, за яке отримує 2336 ринських. Решту грошей витрачає на могильний пам'ятник у вигляді високого куба. На ньому пишуть заповіт Федьковича: "Бо я для України лиш жию, єї і душу й тіло завдаю".
Автор: Михайло ТАНАСІЙЧУК
