Іздрик: "Прочитав українсько-англійський розмовник, а в ньому моя біографія, яка до того ж погано закінчується" (ретро-вікенд)
Приїзд представників "cтаніславського феномену" на гостинну буковинську землю завжди пов'язаний з проблемами. Свого часу, через перебування у Чернівцях вже давно колишнього Президента України Кучми, до міста ніяк не міг потрапити Тарас Прохасько. Приїзд до Чернівців довгоочікуваного гостя Юрія Іздрика теж не минув без пригод. І якщо Прохаська міліція не пропускала не через те, що він Прохасько, а тому, що у столиці Буковини був Кучма. То Іздрика точно завертали цілеспрямовано. Чи мали організатори цієї акції рацію – судіть самі.
Споглядання телевізора, потребує більше творчих зусиль, ніж писання книжки
- Навіть далекі від сучукрліт процесу люди бодай краєм вуха чули, що Юрій Іздрик - це багаторічний натхненник часопису текстів та візій "Четвер". А чим він іще крім цього займається?
- Достатньо творчо дивлюся телевізор. У четвертий буддійський спосіб. (Так, нагадаємо, телевізор дивився відомий персонаж Віктора Пелєвіна – Гиреєв. А застосовується він, коли конче необхідно про щось довідатися. "Наприклад, якщо ти хочеш про курс долара дізнатися, але не знаєш, коли саме його оголосять і в який саме спосіб – уголос скажуть чи таблички біля пунктів обміну покажуть". Але для цього телевізор слід перевернути, - ред.). Дуже мало читаю. Через фізичну неспроможність. Перечитати 2 – 3 сторінки денно – для мене це гора. Решта - телевізор і його мистецьке споглядання. Іноді граю на фортепіано. Навіть прилюдно. А ще пишу до "Post-Поступу". Оце, напевно, все.
- Виходить, писання романів "Воццек", "Подвійний Леон", "Острів Крк", "АМтм" на тлі такої справи, як споглядання телевізора, менш творчі заняття?
- Насправді, така справа, як споглядання телевізора, потребує набагато більше творчих зусиль, ніж писання книжки.
- Пане Іздрик, Ви створюєте образ людини у масці. Хто Ви насправді?
- Хто ми є насправді... До Воццека чи після? Я – егоцентрик.
- До речі, Іздрик – це прізвище чи стан душі?
- Та все: і прізвище, і стан душі, і кликуха, і поганяйло, і юзернейм, і нік і епітафія.
- А як Ви себе почували б, якби раптом потрапили до "Великих українців"?
- Це вони собі сидять, а я потрапив? Чи на передачу до Савіка Шустера? Чекайте-чекайте, щось там із тими українцями вже було. Кудись я вже був потрапив... Не можу згадати... Та нормально почувався б. Це якби потрапив серед великих французів чи англійців, то тут були би проблеми, пов'язані з комплексом меншовартості, а з великими українцями, думаю, все було б нормально. Ми всі закінчували одну й ту ж саму школу, крім Стефаника і Поплавського...
- Чому ж тоді деякі викладачі чернівецького філфаку завертають твори з цитатами Іздрика. Мовляв, треба класиків цитувати, а не...
- Ну, наприклад, мама дочки Сашка Бойченка переказала мені - її дочки - вітання і перепрошення, бо вона не захотіла прийти на презентацію моєї нової книжки у Чернівцях, щоб я міг вільно матюкатися. Напевно, у зв'язку з цим. А сам Сашко якось розповідав, що після презентації у Чернівцях антології «Нерви ланцюга: 25 есеїв про свободу», під час якої прозвучав мій есей "Свобода, да, да" місцева газета "Буковина", яка, дякувати їй, завжди стоїть на сторожі моральності, гнівно його засудила. А вже зовсім пару тижнів тому він написав текст, до якого вставив цитату з тієї ж таки "Свобода, да, да", і тепер вже редактор "Головного буковинця", залишивши все, вперше за цілий рік викреслив саме цю цитату. Ну ніяк не може цей нещасний текст прийти на ці терени. Насправді, не знаю чому.
Українська література була орієнтована на копання картоплі
- Доводилося чути, що наприкінці 80-х до Івано-Франківська завезли якусь чорнобильську партію вина. У організмі людей, які його спробували, відбулися мутації, і всі вони почали писати вірші, малювати... Так зародився "Станіславський феномен". Принаймні інших пояснень, чому у маленькому провінційному місті раптом з'явилося так багато великої літератури, живопису і музики немає. Ця версія справді найправдоподібніша?
- Було весело, як буває, мабуть, весело і тепер. Тільки тепер такі стани називають словом прикольно. Кілька десятків чоловік, вживаючи разом алкогольні напої, не конче чорнобильського виробництва, читали один одному вірші, влаштовували якісь мистецькі акції, тішилися з того, що перебувають десь поруч. Ніхто не переймався якимось месіанством чи, умовно кажучи, розвитком народної культури. Все сталося само собою. Про те, що ми тоді натворили, почали задумуватися щойно після того, як Володимир Єшкілєв сформулював поняття "Станіславський феномен". І таким чином усіх нас затаврував. На віки вічні! Хоча суперечки про те, чи "Станіславський феномен" справді існував, чи це просто самопіар його найбезталанніших учасників, точаться до цього часу.
- Ну, а що Ви самі думаєте з цього приводу?
- Очевидно, що це самопіар його найбезталанніших учасників.
- Добре, а коли і для чого Ви почали робити "Четвер"?
- У 1989 році одним із чільних представників наркотичної російськомовної субкультури Івано-Франківська, таким собі місцевим гуру, був продюсер івано-франківської етно-рокової групи "Перкалаба", який за паспортом називається Олег Гнатів. Хоча всі знають його як Мохнатого або Моха. Тепер він, як він сам каже, уже на 80 відсотків Будда. І це справді видно і чути. Чим він був цікавий особисто мені? У нього було багато нелегальних самвидавівських часописів, дістати які пересічній людині було складно, а ось учасникові російськомовної наркотичної субкультури чомусь легко. Брав у нього тодішні культові московські часописи "Контркультура", "УрЛайт", ризький часопис "Третя модернізація". Коли ж СРСР на своїх глиняних ніженьках захитався, ми задумалися над тим, а чому це світло знання йде до нас через російськомовну наркотичну тусовку Івано-Франківська? Чому немає україномовного самвидавівського літературного журналу? І вирішили, що ситуацію треба терміново виправляти.
- Відчули у собі сили взятися за таку відповідальну справу?
- Коли кажу – ми, то маю на увазі трьох випускників Політехнічного інституту, які зеленого уявлення не мали про українську літературу. Ні сном, ні духом не чули, що у Львові ще з 70-х років існувала "Скриня". Були інші спроби творення самвидавівського українського часопису. А зразком новітньої української поезії взагалі вважали тексти групи "Брати Гадюкіни". Проте з радістю неофітів взялися до робити: друкували на машинці, розмножували на ксероксі. До речі, єдиний доступний тоді у Франківську ксерокс був у прокуратурі. Але на той час прокуратура вже перестала бути повністю закритим закладом. Так все й пішло.
- Тарас Прохасько, який потім став допомагати робити "Четвер", розповідає, що довідався про андеграундний журнал з якогось оголошення...
- Так, ще один обов'язковий елемент, про який варто згадати: залучення до журналу широких мас пишучої публіки відбувалося за допомогою оголошень, які просто наліплювалися на стовпах. Там було написано приблизно таке: хто хоче робити український літературний авангардовий часопис, просимо дзвонити за таким-то телефоном. Як не дивно, але маса людей відгукнулася на такі оголошення, що, напевно, дуже добре свідчить про мешканців Станіслава.
- Сьогодні "Станіславський феномен" аж ніяк не асоціюється з тими московськими самвидавівськими журналами. Навпаки, він сприймається як виразно проєвропейськи орієнтована література... Ось і недавно щось подібне у "Дзеркалі тижня" написав Ігор Бондар-Терещенко...
- Йдеться, можливо, не стільки про європейськість тієї літератури, як про те, що це була виразно міська література. Міська проза, міська поезія "Пропалої грамоти", Володимира Діброви, Богдана Жолдака тільки почала тоді засвічуватися у Києві. У Львові Винничук писав якість свої макабричні історії. Цей точно апелював до бабці Австрії та Європи. А оскільки уся широкодоступна на той час українська література залишалася переважно селянською або принаймні орієнтованою на копання картоплі, то міську літературу "Четверга" також почали вважати європейською. Ми точно не були грунтівниками. Бо троє випускників Політехнічного інституту, які почали робити "Четвер", просто не могли ними бути. Своїми есеями, євроцентричними віршами Андрухович, який після повернення з московських літературних курсів до Івано-Франківська став центром всього літературного життя міста, безумовно, додав цьому феномену європейськості.
- Вітчизняна література була аж настільки безнадійною?
- Ну чому, я навіть десь казав, що ми – члени Асоціації українських письменників -даремно так скептично ставимося до членів Спілки письменників України. Можливо, там не тільки грунтівництво і хуторянство, а є вартісні речі, які ми мало читали. З нічого робити, бо лежав тоді на Кульпарковій у Львові, якось прочитав "Листя землі" Володимира Дрозда. Це вже було після "Воццека". Мене дуже проперла ця книжка. Тоді ж прочитав Аркадія Гайдара і з'ясував, що "Доля барабанщика" - це чи не перший сюрреалістичний твір у радянській літературі. Але про це можна дізнатися і від Пелєвіна, а не тільки від мене. Так що з Дроздом все справді ОК.
- А кого з українських радянських письменників Ви найбільше любите?
- Калуського поета Івана Павліха, який друкувася у газеті Прикарпатська, а тепер "Калуська зоря". Вам це прізвище про щось говорить?
- Мені? Ні.
- Мені в принципі теж.
- Добре, а як ви ставитеся до критики на власну адресу?
- Слухайте, нормально я ставлюся до критики. Навіть до таких одіозних, скажімо, як Ігор Бондар-Терещенко, який останні три роки пише про себе тільки в тертій особі і називає себе ІБТ. Причому іноді забуваючи згадувати про ті книжки, які він власне береться критикувати.
- На щастя він поки що пише про себе у третій особі однини...
- Таких критиків, як Бойченко навіть критиками не вважаю. Пишуть вони здебільшого позитивні рецензії, та ще й до того дотепно. Пригадую, коли читав вже друге видання його "Шатокуа плюс", то просто, що називається, "ржу німагу падсталом"... Потім навіть сказав йому, що вже років п'ять так не ржав. А він образився, бо, очевидно, вважав, що це справді якісь серйозні критичні речі. А щодо критики аналітичнішої, не скажу мудрішої, то останнє моє відкриття - це випускник "Могилянки" Олександр Михед. Працює фрілансером і час від часу пише дуже цікаві рецензії. Останнє задоволення від критичного тексту отримав від сумарної рецензії на книжки Тані Малярчук «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи», Тараса Прохаська "З цього можна зробити кілька оповідань", Світлани Поваляєвої "Сімург" і мою "АМтм", яку написав Кость Москалець. Генеральна думка цієї рецензії, що Прохасько і Малярчук – це живе, дуже органічне і природне мовлення, яке вже само по собі є прозою. А Поваляєва і Іздрик – це літературщина. Пояснення, чому це так, мені страшенно сподобалося. Навіть написав Костеві якусь подяку. Словом, похвала від дурня набагато менш приємна, ніж критика розумного.
- Повернімося до "Четверга". Спочатку це був авангардний чи андеграундний журнал Івано-Франківська, потім були перерва, перебирання до Львова. Два останніх номери знову вийшли в Івано-Франківську...
- Журнал точно не був зроблений для пропаганди української літератури, якої ми не знали. Ми просто надрукували свої віршики, які в іншому місці ніхто б не друкував. Усе це якось обросло м'ясом. Так "Станіславський феномен" частково зреалізував себе у цьому "Четверзі" і погріб собі далі. А "Четвер" став існувати вже як літературний журнал, де друкувалося багато чого. У зв'язку з важкою економічною і політичною ситуацією в Україні чотири роки він взагалі не виходив. Потім через мій переїзд до Львова він почав виходити у видавництві "Кальварія". У Львові там само не прогнозовано і не заплановано почався період, який тепер вже можна назвати: "Четвер" - як стартовий майданчик для молодих авторів. Дуже багато людей, які дебютували у "Четверзі" - той самий Дереш, Таня Малярчук, Наталка Сняданко, Галя Ткачук, частково Софійка Андрухович, Світлана Поваляєва, Яна Дубинянська, Світлана Пиркало - тепер на топі української літератури. Років п'ять цей період справді існував. Але років три тому він закінчився. Тепер я займаюся тільки концепційними проектами, про що не раз активно проголошував у пресі. І свого слова у принципі дотримуюсь. Але міфи і чорний піар набагато сильніші, ніж заяви якогось редактора, тому "Четвер" за інерцією вважають літературним часописом. Насправді – ні.
- Впадає у вічі велика кількість жіночих імен, для яких Ви, як кажуть у Львові, стали дверима у літературу... Як думаєте, українська жіноча література може дати лише "Полкові дослідження..."?
- Ну, по-перше, українська жіноча література – це черговий дуже складний оксюморон. Насправді їх там дуже багато: українська література – це оксюморон, жіноча література – оксюморон, жіноча українська... І так далі. Але крім "Полкових досліджень українського сенсу" у цій літературі є та ж таки Таня Малярчук. Навіть ті шматки, які читав, – вони просто супер... Пригадую, гортаю влітку останній передсмертний номер "Книжник-Rewiev" і бачу якийсь туристичний нарис про Румунію. А я ще не відійшов від редагування Стасюкової "Дороги на Бабадаг" з тією його циганською Румунією, різною екзотикою. А тут раптом читаю про зовсім іншу Румунію: набагато живішу і кльовішу. Думаю, хто ж це написав? Дивлюся – Таня Малярчук. Я просто пришизів. У мене бувають такі відрухові штуки, щоб подзвонити автору, висловити свій респект. Дзвоню, чую що Таня з бодуна, не хоче зі мною говорити. Кажу, що хотів тільки подякувати їй за фантастичний текст. А вона мені, незважаючи на бодун, каже: я знаю. І ось це "я знаю" сказала з такою інтонацією, яку дуже добре умію вирізняти. Вона дуже рідко з'являється. Це дуже цінний стан, коли ти знаєш, що класно написав. Це дуже рідко буває. От саме це вона мені й сказала: я знаю. І все! Зрештою, і Оксана так само. Це вже вона сама собі нагнала з цими своїми дослідженнями. Роздули піар невідомо довкола чого. Але її вірші зразка 1989 – 1993 років це дуже добра поезія. І взагалі вона жінка не дурна.
- А ще один літературний кіндер-сюрприз - Ірена Карпа?
- Страшенно люблю Іренку, зокрема за те, що вона розпускає чутки про мою сексапільність. Пригадую, як довго шукав липневий чи серпневий номер "Playboy", на обкладинці якого була Ірена Карпа, але це довга історія...
Здалося цікавим, як сакральний текст функціонує в Інтернеті
- Останні "Четверги" за змістом дуже незвичні...
- Перше число концепційного "Четверга" вийшло ще у видавництві "Кальварія" у Львові. Ідея була така: взяти "Отче наш", розбити молитву на якісь мінімальні смислові блоки, а простіше кажучи словосполучення, і тупо закинути їх у пошуковик http://www.google.com.ua/. На кожне словосполучення – "Отче наш", "Іже єси на небесах!" Google видавав певну кількість сторінок. Вибирав із них найцікавіші і тупо давав все у журнал. Мені здалося цікавим подивитися на те, як сакральний текст функціонує в Інтернеті. З комерційної точки зору проект виявився абсолютно провальним і поставив остаточний хрест на моїй співпраці з "Кальварією". І правильно, ну хто буде купувати print skrin'и? А "Отче наш" і так всі знають. Компромісом можна назвати останні числа. Тому що в них все-таки представлені автори і їхні художні тексти. Один часопис - це щось на кшталт сімейного альбому чи альбому випускників. Тут зібрані ті люди, про яких вже згадував, які свого часу дебютували у "Четверзі", а зараз є на топі літпроцесу. Ну і найновіше число журналу присвячене такому явищу як мереживні щоденники - Live Jornal, або Живий журнал.
- Чому у цьому компромісному сімейному альбомі немає текстів Іздрика?
- Слухайте – це вже друге питання, на яке не маю відповіді. А дійсно – чому? Пропоную колективно звернутися до видавця Василя Іваночка і запропонувати йому здійснити друге видання цього "Четверга". Туди можна додати ще купу "Четвергових" дебютантів. Тих таки Прохаська, Єшкілєва.
- Google у співатори концепційного журналу не записали?
- Ні, не записали. Але я дуже довго довбав "Кальварію", щоб вони спробували розкрутити google на якесь бабло. Думаю, якби хтось робив такий часопис на Заході, то хоч під щось зірвав би бабло. Бо якщо йдеться про проект з "Отче наш", то там усі лінки мали би логотип google. Але ж це рідна ненька і всі ці "Полкові дослідження"... Біда!
- А віртуальне спілкування - це ілюзія чи реальність?
- Мій синок, який вчився в Українському Католицькому університеті, писав курсову про віртуальний секс... Якщо хочете, дам його адресу - поспілкуєтеся з ним. Бо я про це нічого не знаю...
- Звідки тоді такий інтерес до мереживної літератури?
- Серед літературознавців досі триває дискусія чи варто мережеву літературу відтворювати на папері. Але це зовсім інша історія. Рік тому або навіть більше ми з художником Володимиром Кауфманом задумали зробити якийсь мистецький проект на базі Live Jornal або ЖЖ. Хоча навіть не дуже знали, що це ЖЖ собою представляє. Для початку відкрили свої мереживні Живі журнали і заручилися підтримкою кількох хакерів, які пообіцяли допомогти нам розібратися з тим усім. Але у Кауфмана виникли якісь інші інтереси і він не мав часу тим займатися. А свій блог я як відкрив, то так на третій день одразу й закрив. Виявилося, що просто психічно не готовий до спілкування у просторі Інтернет... З'ясувалося, що я, як людина, яка цілком нормально ставиться до літературної критики, страшенно ковбашуся від ідіотського анонімного опускалова на мої записи. Адже захожу туди під своїм ім'ям, бо у мене юзернейм майже такий самий, як і прізвище, а люди, які коментують мої записи і намагаються мені щось сказати, заховані під юзернеймами і тільки про деяких із них можу здогадуватися. Але знайомий хакер все-таки написав для мене спеціальну програмку, що дозволяла сканувати записи користувачів, які зафрендили мій щоденник. Вже з текстової стрічки вибирав те, що видавалося мені найкращим. Хоча при відборі текстів, або точніше кажучи постів, бо це не завжди були художні тексти, намагався уникати особистих симпатій. Єдиним принципом, яким керувався при відборі, було намагання по максимуму відкинути усі політичні інформації, художні твори... Щоб утворити якийсь об'єктивний зріз віртуальної реальності, написаний самими творцями ЖЖ. Тому журнал укомплектовано, як календар. Тобто видрукувано якісь найкращі пости на кожний день. Хоча кілька ідіотських віршиків і прозових кавалків туди все-таки увійшли. Оце й усе.
- Що Вас найбільше приваблює у таких текстах?
- В ЖЖ мені цікава не якість текстів, а те, що там відбувається з мовою. А з мовою там справді відбуваються дивовижні метаморфози. Скажімо, якщо ще років сім тому там всуціль переважав сленг російської субкультури падонкофф. З усіма цими "автор жжет", "автор, пиши ещё", "автор, выпей яду", "ржу нимагу пад сталом", "ф БАбруйск", то зараз уже не йдеться про якийсь сленг, тому що кількість учасників мовотворення є просто величезною. Тут відбуваються настільки швидкі метаморфози, що за цим можна тільки слідкувати і намагатися якось зафіксувати. До речі, неправда, що "на Бобруйськ" – це подонківський винахід. Довго не міг зрозуміти звідки це, а потім докопався - це з "Золотого теляти" Ільфа і Петрова. Так ось цей проект і є спробою зафіксувати якийсь короткий період функціонування україномовної сфери ЖЖ. Хоча тут також є білоруські і російські тексти. Діапазон реакцій на цей журнал від авторів – тобто від юзерів, чиї пости до нього потрапили, – величезний. Від екзальтованих записів: "ура, я в "Четверзі", значить я живу, а моя мама буде щаслива" – до "Іздрик безкоштовно поназгрібав з Інтернету наші пости, а тепер буде за наші гроші наше ж г... нам продавати". Десь у цей діапазон вкладається і моя приватна думка про все це.
- Мені також доводилося чути різні думки з приводу номерів "Четверга": від того, що вони сприяють зниженню інтелекту до того, що дехто читає їх ввечері замість молитв.
- Супер! Горіти нам у пеклі разом з нашим зниженим інтелектом.
- За яким принципом розрізняєте ідіотські пости від не ідіотських?
- Ну ви й задачку ставите... Є юзери, записи яких мені імпонують, подобаються, просто тому, що вони або думають подібно до мене, або мовою цікаво оперують... А є частина дуже активних юзерів, як правило, це глибоко закомплексовані люди, що не можуть зреалізуватися у справжньому житті, натомість у віртуальному вони виглядають могутніми нібелунгами, чистими арійцями, які у пух і прах розбивають всі можливі авторитети і посилають всіх нах. І серед них трапляються такі дивовижні почвари, які, скажімо, борються за українізацію мовного простору блого-сфери. Вони пишуть ідіотські вірші у стилі Павла Глазового, у яких усі російськомовні подонківські сленгові штучки намагаються замінити на українські.
- Від молодих націоналістів часто доводилося чути, що такі як ви письменники – безідейні космополіти – своїми проектами відволікають молодь від боротьби за національні ідеали. Що думаєте з цього приводу?
- До речі, також постійно це чую. Але не від молодих націоналістів, з якими не дружу, а від свого видавця Василя Іваночка. От і сьогодні по дорозі у Чернівці з'ясувалося, що я не відрізняю гуцулів від лемків, а бойків від арабів і негрів... Ну і так далі. Тобто тут абсолютно нема про що говорити. А щодо молодих націоналістів, то я і не молодий, і не націоналіст... І Батьківщину в принципі не дуже люблю. Як казали ще за радянських часів: залюбки продав би її, ось тільки покупців все не знаходиться. Тобто я достатньо аполітичний тип, але чи космополітичний, то це навряд чи...
- Одне з останніх Ваших творінь теж з комп'ютерним відтінком. Та збірка есеїв називається "Флешка"...
- Вже говорив про те, що мені дуже цікаво дивитися на те, що відбувається з мовою в Інтернеті, зокрема, у блого-сфері. Але є ще кілька мовних стилістик, які мене дуже впирають, і які я, незважаючи на всю мою мовно-стилістичну вправність, не можу зімітувати. Це просто феноменальна стилістика автоматичних перекладачів, телепрограм і короткого змісту попередніх серій серіалів. Наприклад, на мій запит про англомовне видання "Рекреацій" Андруховича, яке вже достатньо давно вийшло у Канаді, Google, зокрема, видав таке: це роман "про фестиваль восстановления духа і розгул народної культури". Ну і вже просто фантастичною штукою є стилістика різних розмовників, наприклад, українсько-англійського. Іонеско пощастило: він прочитав розмовник, який потягнув на першу в історії драму абсурду, прочитав я, а в ньому тільки моя біографія, яка до того ж погано закінчується. Такими ж стилями спробував написати кілька власних текстів, зокрема текст про Джойса, які є у цій книжці.
- Чи можна любити Іздрика не лише як Іздрика?
- Ну, а як іще? Чи у зв'язку з фонетичною близькістю мого імені до нецензурного імені того п'ятиногого пєлєвінського пса, який спить десь далеко на півночі у російських снігах, але іноді підкрадається.
Підготував Юрій ЧОРНЕЙ
