Історія, книги і люди. Зупинка перша – Чернівці

У Марини Лібанової кругле обличчя і світле кучеряве волосся. Я не знаю, скільки їй зараз і скільки було, коли ми познайомились, років п'ятнадцять тому, коли я вперше приїхав до Чернівців і виступив у її маленькому й тісному магазинчику «Букініст». І тоді, і зараз їй близько сорока. Я так відчуваю. Якщо ви ніколи не були в Чернівцях і, якщо таке можливо, мало знаєте про історію цього дивовижного міста, я вам скажу лише те, що сто років тому у книжкових крамницях столиці Буковинського краю продавалися книжки німецькою, румунською, українською, ідишем та ще декількома мовами. І в самому місті до кінця Першої світової війни більшість жителів розмовляли німецькою – все-таки то була Австро-Угорська імперія. А вже потім, коли на зміну імперії прийшло Румунське королівство, то румунська мова разом із румунськими книгами потіснили німецьку і як розмовну на вулицях, і як мову читання. З того часу багато чого в місті відбувалося й сталось. Біда лише в тім, що описували все, що коїлось, переважно поети – їх у Чернівцях завжди було надто багато. І описували, знову ж, переважно ідишем, румунською, німецькою. А ось прозаїків не вистачало та не вистачає й сьогодні, вже через 25 років після того, як груба європейська політична історія, та, яка не просить дозволу щось зробити перед тим, як щось зробити, не «перекотила» місто з його жителями із Радянського Союзу в пострадянську незалежну Україну.

Я добре пам’ятаю час цього переходу до нового стану. 1991 рік, порожні полиці продуктових магазинів із нахабними і хамуватими продавцями та розгублені продавці книжкових магазинів, котрі постійно оглядалися на свій нікому не потрібний товар, розставлений на полицях, – радянську літературу. Книгарні були першими жертвами кризи. Вони закривалися легко й без протесту, навіть не намагаючись вступити в боротьбу за виживання. У Києві за кілька перших років незалежності після розпаду СРСР зі ста книжкових магазинів залишилося десять. Особливо боляче я переживав закриття магазину «Поезія» – єдиного в місті, де продавалися лише збірки віршів. Саме там за радянських часів, у кінці сімдесятих – на початку вісімдесятих я випадково взяв із полиці книжку «Балади Кукутіса» литовського поета Марцеліюса Мартінайтіса. Погортав, прочитав кілька віршів і відразу придбав. Придбав за 79 копійок. Може, я й помиляюсь?! Може, це сталося в 1979 році? Пам'ять – ненадійна штука. Але вибіркова пам'ять – інша справа. Я досі пам’ятаю декілька віршів із цієї збірки. Пам’ятаю тому, що в ті часи кожен вірш, який сподобався, я поклав на музику й перетворив на пісню, яку потім співав. Акомпанував собі на фортепіано. Зі збірки Марцеліюса Мартінайтіса для перетворення на пісні я вибрав зо як два десятки віршів. Із тих пісень досі інколи співаю дві. Вірші мені настільки сподобалися, що я відразу вирішив, що їхній автор давно помер. Так завжди виходило у мене раніше, до відкриття поезії Марцеліюса Мартінайтіса. Сподобалися вірші, знайшов інформацію про автора і дізнався, що він помер! Саме в такій послідовності. Інформацію про Марцеліюса я навіть не став шукати. Хороші вірші не можуть бути написані живими поетами! Втім, у 2004 році зовсім випадково я дізнався, що він живий! Але це окрема історія, про це потім!

А поки повернімося до Чернівців, до Марини Либанової, у книжковий магазинчик «Букініст» на вулиці Центральній. Колись, ще до появи в ньому Марини, то була звичайна радянська книгарня зі звичайними радянськими книжками. І тут раптом – бах! – і Радянський Союз упав. Упав і скотився в історію. Радянський Союз скотився, а магазинчик залишився – йому виявилось легше вижити в епоху кризи, ніж книгарням у великих містах. Чому? Тому що криза – це кнопка «пауза» в магнітофоні або, якщо хочете, то та ж кнопка «пауза» на цифровому програвачі музики в «ай-фоні» або в «ай-паді». Пауз ніхто не відміняв. Тільки пауза у розвитку суспільства, пов’язана з кризою, має свої особливості. У людей закінчуються гроші і , щоб вижити, вони починають виносити з дому й продавати спочатку непотрібні речі, потім не дуже потрібні, а потім, якщо криза все ще триває, вже й речі, котрі не хотілося продавати, але треба. У радянській системі цінностей домашні бібліотеки займали особливе місце і вважалися тим важливим спадком, що переходить від старшого покоління дітям і внукам, який варто цінувати не менше за фамільне срібло і золото й куди більше за також отримані у спадок фарфорові столові сервізи на 12персон, виготовлені на НДРівській фабриці Unger und Schilde тоді, коли вона вже перетворилась на «народне підприємство».

І ось «невдячні» голодні або напівголодні нащадки понесли на вулицю бібліотеки, отримані від дідів та батьків, зібрані зі сліпою вірою та впевненістю в тому, що «книга – джерело мудрості й знань».

Найбільш працелюбні нащадки самі стояли від ранку до вечора на вулиці, розклавши перед собою на газетці або клейонці, застеленій поверх асфальту, шедеври світової літератури впереміж із підручниками з політекономії. Менш працелюбні стали нести ці книги до книжкових магазинів та вмовляти продавців і директорів узяти їх на комісію. Мовляв, якщо продадуться, візьмете свій відсоток, а не продадуться, ми заберемо їх назад.

Так або приблизно так колишні радянські книгарні ставали цілком європейськими букіністичними крамницями, а сама країна ставала країною секонд-хенду. Життя продавців повеселішало. Не лише через раптовий наплив раніше небачених клієнтів – збирачів рідкісних книг, а й через те, що в раніш нуднуватій та надто спокійній роботі з’явився елемент пошуку скарбів. Взявши книги на комісію, продавець після того, як пішов колишній господар, насамперед, перегортував кожен том і діставав із нього листи, записки, старі книжкові закладки, а інколи й старі грошові банкноти. Звісно, далеко не кожна книга приховувала сюрпризи, але й рідкістю вони не були.

Ось так звичайний чернівецький книжковий магазин, яких у місті було два десятки, перетворився на «Букініста» і практично на центральну книгарню міста. Тут, до речі, не лише розташування на вулиці із важливою назвою «Центральна» зіграло свою роль, а і той факт, що майже навпроти магазину, по той бік вулиці, розташована філармонія. А в Чернівцях так історично склалося, що ті ж люди, які активно читали книги, були й любителями класичної музики, а отже – постійними слухачами філармонійних концертів.

Інколи вони приходили до тісного «Букініста» на зустріч із приїжджим поетом або прозаїком, якого запросила Марина Либанова, і доводилось їм слухати цього поета чи прозаїка на вулиці через відчинені двері книжкового магазину. Всередині магазину вміщалося не більше п'ятнадцяти-двадцяти людей. І от комусь із любителів музики і книг явилася ідея зблизити ці два духовно близькі заклади, розділені проїжджою частиною вулиці Центральної. І стала Марина Либанова з найвищого дозволу керівництва філармонії влаштовувати зустрічі з поетами та письменниками просто у кав’ярні філармонії, з якої можна за п’ять секунд потрапити до концертної зали. Інколи поети чи прозаїки виступали під музику концерту, що проходив за тонкою стіною кав’ярні, але книги у приміщенні філармонії не підписували. Після закінчення зустрічі Марина Либанова забирала із гостинного храму музики і письменника, і його вірну публіку. Вони дружно переходили на інший бік вулиці і перетворювались на чергу за автографами, спрямовану на книжковий магазин.

Коли я там був востаннє– років , мабуть, п’ять тому – я за дві години пройшов той же шлях від храму музики до храму книги. І, підписавши після виступу у філармонійній кав’ярні книги всім охочим, залишився ще на півгодинки в магазині у Марини. Хотів поритись, пошукати те ж видання поезії Марцеліюса Мартінайтіса – «Балади Кукутіса». Річ у тім, що мій захват від цієї поезії позбавив мене книги. Я практично вимушував своїх друзів та знайомих прочитати те, що мені так подобалось. І зрештою, випадково знайшов того, кому ця книга сподобалась більше. Більше вона до мене не повернулась.

У «Букіністі» в Марини я її теж не знайшов. Але шукав старанно, не менш як півгодини. А Марина пила чай та спостерігала за мною з ледь помітною посмішкою. Потім, коли я вже заспокоївся і також присів із нею випити чаю, вона розповіла, що в місті живе декілька персонажів, яких прийнято називати «міськими божевільними» і принаймні один із них придумав ім’я неіснуючого автора і , відповідно, назву неіснуючої книги та приходив неодноразово шукати її вкнигарні.

Тоді я вперше задумався про існування «книжкових» міських божевільних і почав розпитувати Марину про них детальніше. Розповідала вона мені про них тепло, майже з любов’ю, ніби вони були талісманами магазину або чимось невід’ємним од світу книг. Особливо мені сподобався і запам’ятався любитель Омара Хайяма. Багато років він регулярно ходить до магазину і запитує: «А чи є книжка Омара Хайяма?» Якщо є, він бере її в руки і довго читає просто біля книжкової полиці. Потім кладе на місце і виходить. Якщо наступного разу не виявить книги, то просить притримати її для нього, коли хтось здасть на комісію.

Я шукав «Балади Кукутіса» і в інших книгарнях України і завжди з однаковим неуспіхом. Звісно, можна було б зайти в Інтернет і напевне знайти цю книгу там, у безрозмірній цифровій хмарині, де ховаються мільйони продавців і покупців усього, що завгодно. Але герой балад Кукутіс, як і його автор Марцеліюс Мартінайтіс, належав іншій, докомп’ютерній епосі. Його світ був зовсім не сучасним. Він розповідав про Першу світову війну та згорілу Східну Пруссію, про литовське небо та горбату доньку мельника, на якій він хотів оженитися. Шукати «доступу» до світу Кукутіса і його автора через Інтернет здавалось мені святотатством. І за свою впертість я був нагороджений!

У 2004 році мій литовський друг Альгірдас, який працював тоді у Києві, купив білий рояль і покликав мене випробувати покупку. І я йому заспівав декілька пісень про Кукутіса. Альгірдас був подивований, а коли дізнався історію моїх із Кукутісом стосунків, ще ширше розплющив очі.

Та ні, він живий, − сказав він різко на мою думку про те, що автор Кукутіса давно помер. – Зателефонуймо йому зараз! Я його знаю!

І він набрав номер на мобільному. Попросив мене знову заспівати пісні про Кукутіса, а сам тримав мобілку біля мого рота, поки я співав і сам собі акомпанував на роялі. Після пісень я вперше поспілкувався по телефону з автором Кукутіса. Голос Марцеліюса Мартінайтіса звучав хриплувато, мов, із іншого світу. Голос легко відображає вік того, хто говорить. Потім я дізнався, що Марцеліюсу мої пісні сподобались, а його дружина Гражина-Марія, яка разом із ним у Вільнюсі слухала мій «виступ», поставилась до співу дещо скептично. Але ми почали зідзвонюватися з Марцеліюсом.

Я декілька разів прилітав до Вільнюса, сподіваючись зустрітися з ним віч-на-віч. Але Марцеліюс в останні роки часто хворів і нікого не хотів або не міг бачити.

Я прилетів до Вільнюса у червні і нарешті познайомився якщо не з ним, то з його вдовою Гражиною-Марією. І ми разом поїхали за місто, до їхнього маленькогобудинку, де все залишилось так, як було в день, коли його забрали до лікарні, ворота якої виявились для нього воротами раю.

Я продовжую шукати цю книгу, втрачену на початку вісімдесятих. «Балади Кукутіса». Шукаю так, як шукають, аби не знайти. Заходжу декілька разів на рік до букіністичних магазинів, на які випадково натрапляю. Запитую у продавців, і це завжди заганяє їх в глухий кут, адже вони ніколи не чули ні про цю книгу, ні про автора. Після їхньої невиразної відповіді я обстежую всі книги на полицях або, коли їх надто багато, то лише частину, і йду, засмучено зітхнувши на прощання.

Напевне, мене інколи теж продавці сприймають за «книжкового» міського божевільного, котрий шукає ним самим вигадану книгу вигаданого автора. Але мені байдуже. Це частина мого життя. Я люблю продавців старих книг, люблю ці букіністичні крамнички, люблю книжковий пил. І люблю шукати те, чого не знаходжу.

Мені здається, що Марина Либанова пам’ятає, як я шукав «Балади Кукутіса» в її магазині. А якщо пам’ятає, то обов’язково повідомить, якщо книга все ж потрапить до неї на полицю.

На полицях її магазину можна знайти багато цікавого та рідкісного. Можна знайти книги румунською і німецькою, видані тут же, у Чернівцях, але сто років тому, при іншому житті та в іншій країні з тим же містом. Можна знайти книгу білоруською та українською, російською та зовсім трохи – ідишем, мовою, яка так пасує стареньким вуличкам Чернівців, його мощеним бруківкам, і яка століттями звучала на цих вуличках.

Те, що я наостанок вам скажу, є поки великою таємницею. Але ви зараз далеко і від Києва, і від Чернівців, тому я з вами такий відвертий. У січні чи лютому 2013 року я попросив у Марцеліюса Мартінайтіса поділитися зі мною Кукутісом, дозволити взяти Кукутіса в герої мого роману. З його біографією, яку п’ятдесят років у віршах і баладах виписував Марцеліюс. І він мені дозволив! Мине, може, рік, може, трохи більше, і мій роман, в якому одним із героїв буде цей вічний литовець, цей Кукутіс із його дерев’яною ногою і любов’ю до горбатої доньки мельника, буде виданий і потрапить до книжкових магазинів. І я буду вирішувати, куди в Україні їхати його презентувати, в яких книжкових магазинах та бібліотеках. І, насамперед, поїду до Чернівців, до маленької книгарні «Букініст», до завжди рум’яної, круглолицьої кучерявої і бадьорої, незважаючи на всі життєві халепи та боротьбу за виживання магазинчика «Букініст», Марини Либанової, щоби виступити у філармонійній кав’ярні, а потім перейти дорогу і , підписавши книжки всім охочим, знову залишитись на півгодинки серед книг, що живуть уже не перше життя. І знову пошукати там «Балади Кукутіса», знову відчути себе «книжковим» міським божевільним, котрий шукає те, чого нема.

 Андрій Курков

Переклад з російської Христини Дичко

Джерело: http://cultua.media/