Історія буковинки з Неаполя мов у тій казці зі щасливим кінцем
Серед не вельми чисельних шпацірувальників алей санаторного парку ця симпатична, інтелігентна пара приваблювала увагу відпочиваючих. Мимоволі услід стрункій чорнявій жінці з хвилястим волоссям, що спадало на плечі, та не менш підтягнутому супутнику з пишною сивиною на голові повертались цікаві погляди. Якось і сам не стримався, глянув у її бік, а коли почув як чорнявка щось неквапливо пояснювала чоловікові італійською мовою, наважився підійти до незнайомців.
Почувши моє звернення українською, жінка привітно посміхнулась і ввічливо відповіла:
- Мене звуть Ліна, а його – Мікеле. Так, я українка, а він – італієць, приїхали ми з Неаполя, аби трохи відпочити, заодно і підлікуватись. Тут у «Карпатській Мацесті», як ще називають Брусниць, дуже затишно, чуйний персонал та і загалом доброзичливі люди, які поправляють своє здоров’я у санаторії. Чесно кажучи, не очікувала на таке ставлення, чомусь побоювалась, що дехто буде зневажливо сприймати нас.
Мовчки вислуховуючи слова Ліни, чоловік тільки злегка посміхався, наче погоджувався з дружиною. Аби якось делікатно подовжити розмову, я спитав Ліну чи полюбляє Мікеле музику, спорт, передусім футбол. З’ясувалось, що він і справді шанує італійську естраду, зокрема ретро виконавців. І ми в унісон почали пригадувати широко відомі свого часу імена Джані Моранді, Бобі Соло, Літел Тоні, Ріте Павоне, Джіоли Чінкветі, Адріано Челентано, Тото Кутуньо, Албано і Раміни Пауер, Рікардо Фольї та Друппі…
На знак свого безперечного захоплення ними Мікеле ще підняв догори великий палець на правій руці. Мовляв, браво.
- Щодо спорту та футболу, - сказала Ліна, - то Мікеле більш стриманий, кіфозі його не назвеш, як переважно інших італійців.
Можливо, на тім наша розмова і завершилась би, але Ліна раптом вирішила її продовжити, щоправда на якусь мить зашарівшись: якщо вам буде цікаво, - стиха перепитала, - тоді трохи послухайте.
- А чому б і ні, - кивнув їй у відповідь.
…Зі своїм першим чоловіком – українцем Ліна прожила немало, виховували двох дітей. Та одного дня він не сіло ні впало подався в Канаду, нібито на заробітки. Згодом Ліна дізналась, що перетнув океан не сам – із коханкою. Однак, щось там у них не склалось, швидше за все неприхований потяг чоловіка до чарки, дався в знаки. Повернувся на Буковину до сім’ї практично без цента у кишені.
- Знаєте, - продовжила Ліна, - заради дітей я прийняла його до хати. Але, якоїсь днини опісля, чоловік на очах у синів, очманілий від горілки, підняв на мене руки, зрозуміла що далі так продовжуватись не може. Сяк-так зібрала деякі свої речі, попросила батьків доглянути у себе за хлопцями. Тоді і вирушила у далеку дорогу. Хоча і гадки не мала, що чекає на мене у Італії…
А на чужині Ліну і справді ніхто не чекав із розпростертими обіймами. Втім, за деякі дні вдалося знайти роботу за доглядом старої і немічної людини. Але умови ті обернулись ледь не в’язницею на тривалі місяці. Можна сказати навколишній світ українка бачила за віконною шибою. Та якось Ліні вдалось вийти із того будинку, мов у ві сні пішки побрила незнайомими вулицями. Аж поки не зупинилась біля маленького обеліска святої Богородиці. Куди йти далі, як повернутись до місця роботи зовсім не знала.
- Стою, із очей потекли гіркі сльози, - сумно розповідає Ліна, - зненацька простягнула руки до неба і прошепотіла самими губами: «Боже, змилуйся наді мною, допоможи». І раптом за спиною засигналила і зупинилась старенька автівка. Від несподіванки я аж здригнулась. Із легковика вийшов чоловік і тихо, хоча я і не все зрозуміла, спитав: «Що сталось, вам куди треба йти?» я спробувала пояснити, що заблукала і не знаю, що мені робити. Тоді незнайомець, а то і був Мікеле, запросив до машини і ми поїхали. Мабуть до мене повернулось якесь Боже просвітління, бо все ж зуміла пояснити своєму рятівнику, де отой дім з якого я вийшла…
Зустрічались вони з Мікеле (дружина його померла два роки перед тим) два місяці. За цей час він допоміг Ліні досконало опанувати італійську мову, нею читала Біблію і молились разом у церквах. Котрогось дня Мікеле повіз її до своєї старенької матері, якій вже минуло 95 років. Те коротке знайомство переросло у материнське благословення. Згодом Мікеле забрав Ліну у власний дім. До слова, то був один із трьох будинків, які він після 20-ти річної роботи у Німеччині побудував для себе і двох синів, має ще й двох онуків.
- Живемо з Мікеле у цивільному шлюбі тепер вже вісім років, - додала Ліна, - ми дійсно вже не молоді, а чоловік старший за мене на 10 літ. Знаєте, чесно зізнаюсь, незважаючи на вік, маємо органічне поєднання у коханні, даруйте навіть сексі. Все склалось у моєму житті якнайкраще є повне порозуміння зі своїми та його синами. Моїм, як і раніше, допомагаю матеріально. Зараз, аби не сидіти дома без діла, завершую перенавчання на курсах медсестер за доглядом літніх людей. Допоміг у цьому мені теж Мікеле. Словом обидвоє з ним щасливі.
Ця розповідь, наче казкова пригода із хеппі-ендом, добігла кінця. Ми тепло попрощались. Я щиро порадів за моїх нових знайомих, а вони, відійшовши кілька кроків, на мить зупинились і ще раз привітно помахали руками…
Василь Гейніш
