Історії Пан Європи. Як історик-воїн Ігор Жалоба з Буковини передбачив велику війну і хто такі пан’європейці

Професор історії, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Ігор Жалоба давно відчував наближення великої війни. 23 лютого 2022 року, близько десятої ранку, під час лекції з "Історії та теорії міжнародних відносин" він обвів поглядом аудиторію і сказав: "Завтра почнеться війна".

"Готував себе. Спочатку я просто ходив, розвивав кардіосистему. Пізніше почав бігати. І підтягуватись. Записався на курси військової підготовки "Не панікуй, готуйся", – згадує він. – Це мене потім дуже виручило".

25 лютого Ігор Жалоба став добровольцем київської тероборони з позивним Батько. З того часу військова служба – його основна робота. Але є у нього ще одна роль. Річ у тім, що професор Жалоба – президент українського осередку Пан'європейського союзу.

Це політичне об’єднання європейських інтелектуалів зі 100-річною історією. Стрілець Ігор Жалоба продовжує брати участь у політичному житті Європи. Як йому це вдається, звідки в нього пророчі здібності і що таке, зрештою, Пан’європейський рух?

Шлях через кордон

Ігор Жалоба народився у маленькому селі Кроква (Чернівецька область). Коли підлітку було 15 років, сім’я переїхала до Чернівців. Хлопця вразила європейська архітектура західноукраїнського міста. Власне, це і була перша зустріч майбутнього історика з Європою.

Одна з найфантастичніших споруд у Чернівцях – університетський комплекс, що входить до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Колишня митрополича резиденція. Що приховують ці камені? І що це за щасливі люди, які можуть просто-запросто відчиняти двері до цієї казки.

Мине лише рік і серед цих щасливих людей буде й сам Ігор – як студент історичного факультету. Наукова сфера інтересів, якою з того часу займається історик, звучить приблизно так: "Шляхи сполучення Буковини: історія будівництва та їх народногосподарське значення". На цю тему він колись написав курсову роботу. Пізніше – кандидатську дисертацію, згодом – докторську.

А розпочалося все з того, що одному з професорів Чернівецького університету був потрібен студент, що вивчав німецьку мову, – для дослідження австрійського періоду Буковини. Так 19-річний юнак під керівництвом доктора історичних наук Івана Гриценка почав читати книги, надруковані німецьким готичним шрифтом. А також перекладати старі газети і навіть розбирати рукописи.

Андроповський період, останні спалахи холодної війни, цензура… Перед юним істориком стояло завдання – з’ясувати роль шляхів сполучення Буковини з Наддніпрянською Україною і Росією.

Щоправда, "шляхи сполучення" вели з Чернівців не тільки до Наддніпрянської України і до Росії. Значно ближче був Відень. І дороги до нього були кращими… На це була ідеологічна відповідь радянської науки: за часів Австро-Угорщини якісні дороги у Буковині будувалися з метою вивезення сировини і виснаження місцевого населення. Але щось тут не збігалося…

"Ми звикли до того, що нас оточують якісь табуйовані питання, про які всі знають, але ніхто не говорить, звикли до суцільного офіціозу. А тут, раптом, я читаю буковинську пресу габсбурзького періоду і бачу, що суспільство було набагато демократичнішим, – посміхається професор, згадуючи свої перші відкриття. – Якась свобода слова, різні думки. Інший світ".

Юнак розумів, що ніколи не потрапить до цього іншого світу: "Я знав, що моє знання німецької мови це, так би мовити, пасивний багаж, що я ніколи не побуваю за кордоном… Такою була радянська даність".

В ті часи будь-який зв’язок радянських провінцій (навіть прикордонних) з європейською цивілізацією був можливий лише через метрополію або під її пильним оком. Наукові статті або літературні твори цензурувалися у Москві, а вже потім потрапляли до читачів. Російською зазвичай мовою.

Візити іноземних артистів, письменників та науковців до Радянського Союзу нагадували екскурсії на режимний об’єкт: заздалегідь розроблений маршрут, чіткий графік зустрічей, регламентовані виступи перед підготовленою аудиторією. Розподіл закордонних путівок серед радянських громадян також відбувався централізовано. 

Образно кажучи, юний історик самотужки прорубав підземний хід через кордон. І несподівано опинився у європейській країні: "Шляхи, які я вивчав, становили єдину комунікаційну систему герцогства Буковина".

Занедбані бруківки, гірські стежки, ґрунтові дороги, сплави, залізничні колії, навігаційні карти. І десь там, дуже-дуже далеко – вогні європейських міст. "В університетському архіві були німецькі рукописні документи, – згадує Ігор Жалоба. – Розбираючи їх, я відчув себе дослідником".

А тим часом розпочалася перебудова, гласність і, раптом, закінчився Радянський Союз. Почалися буремні 90-ті.

У 95-му Ігор одружився, за рік у подружжя народилася донька. Треба було годувати сім’ю. "Складні, звичайно, були часи. Щоб вижити, доводилося таксувати на батьковій машині. Бувало, що я навіть ночував у гаражі, – говорить Ігор Жалоба. – Але я продовжував займатися науковою діяльністю".

Зрозуміло, що молодий історик доклав максимум зусиль, щоб потрапити до омріяної Європи. У 1996 році кандидат історичних наук Ігор Жалоба отримав перший грант на навчання у Відні. Потім – стипендію для роботи у віденському архіві.

"Але тоді я ще не знав, що вони пан’європейці. Для мене це були люди, які так само як і я досліджували історію габсбурзького періоду, – розповідає професор. – Хтось з них був колишнім військовим, хтось держслужбовцем, хтось політологом".

Наукові зв’язки з часом переросли у дружні. Не дивно, що проєвропейські налаштований український вчений сам став членом пан’європейської спільноти. Мине два десятиліття, і Ігор Жалоба, як вже зазначалося, очолить український осередок Пан’європейського союзу.

"Немасовість" – своєрідна фішка цього руху. Щоб пояснити, хто такі пан’європейці і чому члени політичного руху не прагнуть масовості, потрібен окремий екскурс в історію Європи.

Історичний екскурс

Європейський Союз, як відомо, виник 1993 року після набуття чинності Маастрихтського договору. Але ідея Сполучених Штатів Європи була відома ще до Першої світової війни. У 20-х роках XX століття конкретним змістом цю ідею наповнив  австро-угорський граф Ріхард Куденгофе-Калергі.

Він, власне, і є засновником самого Пан’європейського руху. Геополітичний геній Куденгофе-Калергі сформувався під впливом біографічних обставин – цей австрійський аристократ був наполовину японцем. Історія його народження пов’язана з незначною вуличною пригодою, що трапилася у Токіо у 90-х роках XIX століття.

Кінь скинув з себе австрійського дипломата Генріха Куденгофе біля антикварного магазину. Рятувати європейця вибігла 17-річна Міцуко – донька антиквара. З часом, всупереч традиціям, Генріх уклав з Міцуко шлюб. У Генріха та Міцуко народилося семеро дітей, один з яких, Ріхард, став ідеологом європейської інтеграції.

Ріхард Куденгофе-Калергі тонко відчував історію, політичні тенденції та національні суперечності. У 23 роки він здобуває ступінь доктора філософії Віденського університету. У 28 років розпочинає політичну кар’єру – засновує політичний рух.

Цього філософа можна назвати пророком. На його думку, Європі загрожували економічні кризи, нова світова війна та експансія більшовиків. Навколо нього об’єднується багато європейських інтелектуалів. З 1924 року починає виходити журнал "Пан’європа".

У 1932 році на Третьому пан’європейському конгресі у Базелі Куденгофе-Калергі висуває тезу про те, що головні небезпеки для Європи становлять Гітлер і Сталін. Після аншлюсу Австрії віденських пан’європейців переслідують, їхні твори спалюють, редакції громлять. У 1940 році Куденгофе-Калергі емігрує у США, де стає професором Нью-Йоркського університету.

У Сполучених Штатах Ріхард Куденгофе-Калергі зближується з іншим австрійським аристократом – кронпринцем Австро-Угорської монархії та формальним претендентом на престол кількох де-факто не існуючих королівств та герцогств – Отто фон Габсбургом. В австрійських вигнанців виявилось багато спільного: аристократичне походження, знання сучасної філософії, політичне чуття, а головне – емігрантська доля та світогляд.

Отто фон Габсбург – унікальна постать європейської історії. Кронпринц колишньої імперії все життя був послідовним провідником антиімперської політики. І свідомо уникав авторитарної влади. Так, у 1961 році він відхилив пропозицію іспанського генералісимуса Франсіско Франко стати королем Іспанії.

Після війни Пан’європейський рух отримав нове дихання. 1946 року британський прем'єр Вінстон Черчіль виголошує у Цюріхському університеті промову, у якій знов звучить теза про необхідність створення Сполучених Штатів Європи.

Черчіль був особисто знайомий з  Ріхардом Куденгофе-Калергі та Отто фон Габсбургом. І цюріхська промова, безумовно, була написана під їх впливом. Після Другої світової ідеологи Пан’європейського руху наголошують на необхідності звільнення Центральної та Східної Європи від радянської окупації.

На початку  1970-х вже немолодий Отто фон Габсбург змінює роль публічного інтелектуала на роль політика. У 1973 році його обирають міжнародним президентом Пан’європейського союзу. 1979-го кронпринц стає депутатом Європарламенту від Християнсько-соціального союзу. Цю посаду він обіймав протягом 20 років.

Через це політик часто наражався на критику з боку лівих політиків. І не тільки через це.

Професор Ігор Жалоба пояснює: "Пан’європейці завжди дотримувались певної лінії. Наприклад, вони стоять на тому, що сучасні Росія і Туреччина не можуть бути членами європейської сім’ї. Туреччина – через свою політичну та релігійну традиції, а Росія – через свою імперськість. Про місце Росії в ЄС можна буде говорити, коли ця держава опиниться у своїх природних кордонах. І зсередини здійснить свій цивілізаційний вибір. А такий погляд дуже дратував певні політичні кола".

Але ще більше деяких європолітиків дратували прогнози літнього аристократа, який стверджував, що Європа стоїть на порозі нової війни.

Професор підвищує голос: "За кілька років до Мюнхенської конференції (безпекова конференція 2007 року, на якій російський президент кинув виклик "однополярному світопорядку". – Ред.) Отто говорив… Не просто один раз десь сказав, а регулярно доводив, що Путін – це новий Гітлер".

Пророцтво

Отто фон Габсбург прожив 99 років. Він помер 2011 року уві сні у своєму маєтку і був похований з усіма належними почестями у родинному склепі. Коли Ігор Жалоба згадує цей факт, складається враження, що фон Габсбург пішов з життя до строку: "По ньому сильно вдарила смерть дружини, Регіна померла за рік до того…"

Професор називає Отто фон Габсбурга просто на ім'я – Отто. Історик був особисто знайомий зі своїм австрійським колегою. У 2007 році навіть влаштував йому екскурсію Києвом.

Пророцтва Отто, на жаль, збулись, і це привід згадати про нього. Тероборонівця Ігоря Жалобу відпустили у звільнення з військової частини, і у нас є час пройти тим самим маршрутом, яким відбувалась екскурсія. Тоді, до речі, був такий саме сонячний день, як і сьогодні. 

– Якось, у вихідний, мені зателефонував мій давній австрійський приятель, з яким ми колись працювали у віденському архіві, – пригадує пан Ігор. – Каже, зупинився у готелі "Либідь", запитує, чи не можу провести екскурсію… Чому не можу – можу. Беру своїх доньок – думаю, екскурсія ж дітям теж не завадить. Їдемо в готель. І мене представляють літньому чоловікові – Отто фон Габсбургу.

На фото: четвертий ліворуч - кронпринц Отто фон Габсбург, праворуч - професор Ігор Жалоба з дітьми. Київ 2007 рік (фото з архіву Ігоря Жалоби) 

Історик запропонував титулярному кронпринцу відвідати Лавру та Софію. Але сучасність старого політика цікавила більше.

– Було таке враження, що він прислухається до чогось, намагається відчути "місце сили", – каже професор. – Потім ми піднялися до Софії.

В цей момент розповідь Ігоря Жалоби приглушують дзвони Михайлівського Золотоверхого монастиря, ніби вітаючи спогади про давнього гостя.

– В якийсь момент Отто сказав: "Я вже був в Україні". Це прозвучало дивно, адже я знав, що це його перший візит в Україну. Але Отто пояснив: "У лоні матері".

95 років тому батько Отто фон Габсбурга, майбутній імператор Австро-Угорщини Карл I був драгуном. Його гарнізон розташовувався в Коломиї. Там, власне, і жив цей 25-річний офіцер разом зі своєю молодою дружиною – принцесою, на ім’я  Зіта. Тож, Отто не просто "побував в Україні" у лоні матері. Він був в Україні зачатий.

Ввечері Ігор Жалоба повів своїх австрійських друзів у ресторан. Вибір закладу виявився складною справою:

– Сам я в таких закладах не часто бував, тому звернувся до знайомих. Мені порадили один етнічний ресторан на Відрадному. Там вже на вході наливали якусь настоянку… А в середині… Атмосфера така… Прямо перед нашим столиком танцювали немолоді жінки на високих підборах… А найстрашніше, то жива музика. Розмовляти було практично неможливо. В ті хвилини я відчував "іспанський сором". Але Отто випробування живою музикою витримав стоїчно. Взагалі він був такою людиною…

Професор на декілька секунд замислюється:

– Він ніколи не виказував зверхності. Ціну собі він точно знав, але з повагою ставився до інших. Випромінював шляхетність, і вона передавалася оточенню.

– Його дуже дратувало те, що багато європейських політиків нехтували Україною і робили ставку на Росію, – пригадує пан Ігор. – Він пояснював, що Росія веде оманливу політику, яка рано чи пізно призведе до біди.

Тож, цілком ймовірно, що крізь ритмічну вібрацію стін від живої музики, до нього доносився гул великої війни. Одна з фраз літнього фон Габсбурга, яка особливо вразила Ігоря Жалобу: "Я пам’ятаю, як Гітлер приходив до влади…"

На запитання, чи під впливом розмови з Отто прийшло розуміння того, що війна неминуча, професор відповідає категорично:

– Ні, я й до цього розумів логіку історичного процесу. Ці розмови просто підтверджували мої власні висновки. У міру того як Україна перетворювалася на антипода Росії, ставало очевидно, що наближається дуже серйозний конфлікт. В історії людства сусідні держави-антагоністи завжди воювали. Після вторгнення Росії в Грузію в серпні 2008 року я розумів, що наступною буде Україна.

І знов дзвони собору на кілька секунд переривають розмову. Нарешті вдається спитати:

– Але ж це події п’ятнадцятирічної давності. А яким був останній знак або ознака того, що "завтра війна"?

– Блискавка вдарила у дзвіницю Софії за сорок днів до цієї події. До речі, в історії Візантії такі містичні знаки траплялись, – сміється історик. – Ну а якщо серйозно… 21 лютого 2022 року Росія офіційно визнала дві самопроголошені квазідержави на сході України. А наступного дня було уточнення, що так звані ЛНР-ДНР визнані в адміністративних кордонах Луганської і Донецької областей. Це такий класичний casus belli – формальний привід для розв’язування війни. Власне, це і дало мені підстави 23 лютого сказати студентам, що завтра почнеться війна.

Стрілець-міжнародник

25 лютого 2022 року президент українського осередку Пан’європейського союзу Ігор Жалоба перетворився на простого стрільця київської тероборони. До лав ЗСУ потрапили й деякі інші українські пан’європейці, зокрема, генеральний секретар української Пан'європи Ігор Гаврилов. Здавалося б, діяльність осередку мала зупинитися, принаймні, до кінця війни. Але не зупинилася.

"Перші кілька місяців у мене, дійсно, не було часу ні на що, крім служби, – пригадує історик. – Я почав розгрібати електронну пошту за лютий аж у жовтні, коли потрапив у лікарню…" Пан Ігор не любить розповідати про проблеми зі здоров’ям, тому пояснює коротко: "В якийсь момент організм не витримав і я виявився "тимчасово непридатним".

З того моменту стрілець ЗСУ веде подвійне життя: у вільний від служби час листується з політиками і налагоджує контакти з представниками наукових еліт. Пояснює ситуацію в Україні європейським історикам, громадським діячам і насамперед пан’європейцям. Восени минулого року Ігоря Жалобу зарахували до складу міжнародної президії цієї організації.

"Це означає, що пан’європейські організації різних країн тиснутимуть на політиків, парламенти та уряди своїх держав, щоб пришвидшити процес визнання Голодомору геноцидом у конкретних країнах", – пояснює професор.

Наприкінці 2022 року Ігор Жалоба отримав пропозицію взяти участь у міжнародній конференції Пан’європа-2023. З цим запрошенням стрілець-професор пішов радитись з командирами. Після певних пояснень, що таке Пан’європа і до чого тут їхня бригада, Ігореві Жалобі виписали відрядження для проведення інформаційно-роз’яснювальної роботи серед європейців.

З 16 лютого до 2 березня 2023 року він побував у восьми німецьких містах, зустрівся з сотнями людей, взяв участь у кількох панельних дискусіях, дав кілька інтерв’ю. Головний український пан’європеєць встиг поспілкуватися з депутатами Бундестагу, представниками різних міністерств, політологами і навіть з керуючим директором шпиталю бундесверу – про можливість  лікування поранених українських військових.

Весь цей час він був у військовій формі. На пропозицію, що пролунала від одного з європейських колег, змінити камуфляж на цивільний одяг, професор-військовий відповів: "Не можу, я на службі – у службовому відрядженні".

У німецькому Меммінгені перед посадкою на літак документи Ігоря Жалоби перевіряв співробітник аеропорту – афроєвропеєць.

Сьогодні у Ігоря Жалоби багато планів. Як військовий він прагне опанувати спеціальність аеророзвідника і майже досяг мети. Як головний пан’європеєць хоче провести міжнародну конференцію у рідних Чернівцях.

І якось не виникає сумнівів, що ці плани здійсняться. Солдат з позивним Батько випромінює впевненість, шляхетність і – чесність. Складається враження, що усі замисли Ігоря Жалоби легко реалізуються.

Але насправді бути чесною людиною непросто. За лаштунками нашої розмови залишились труднощі військового життя, щоденне подолання себе. Протягом минулого року 59-річний професор-стрілець двічі опинявся на лікарняному ліжку. І двічі важкими тренуваннями доводив собі і оточуючим, що він у чудовій формі.

Останнє запитання:

– Мета вашого життя – привести Україну до Європи?

– Ви будете розчаровані, але ні. Я хочу, щоб ми самі збудували нову, сучасну європейську державу. А стара Європа щоб до нас приєдналася. Якщо захоче. Тому що на вістрі історичного процесу сьогодні не Євросоюз, а Україна.

Дмитро Фіонік