І біль, і сльози, і любов. Згасли «Золоті оплески Буковини» - тринадцятого фестивалю комедії

Вперше і перші

Вистава «На вулиці скрипка грає» за С.Васильченком у виконанні народного самодіяльного театру будинку культури села Драчинці Кіцманського району – була найпершою на фестивалі. І вперше «Золоті оплески» долучили аматорів. Не тільки тому, що вони - переможці обласного огляду – цьогоріч 60-го – «Буковинська театральна весна». А й для того, щоб розширити картину сучасного сценічного мистецтва, коли професійні колективи поповнюють (свого часу) аматори.

Розширили спектр фестивалю і нові знайомства – два театри з Дніпра: академічний обласний український молодіжний театр, театр «Віримо!», Одеський академічний театр музичної комедії ім.М. Водяного, Театр ім.королеви Марії м.Орадя (Румунія), які виступили в Чернівцях вперше. Всьоме, але в новій іпостасі, побачили ми Київський національний академічний театр оперети – з поетичною драмою «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Як зазначив директор фестивалю, художній керівник і директор Чернівецького музично-драматичного театру ім.О.Кобилянської Ю. Марчак – це подарунок усім буковинцям до 100-річчя Буковинського віча. І справді гідний. У виставі тема вірності в коханні звучить в контексті потуги й ціни вибору - особистого, духовного, всенародного, національного. Обширна була фестивальна сторінка «золотої» класики: дві вистави за М.Гоголем, А.Чехов, Лопе де Вега, В.Шекспір.

Над чим сміємося

У комедії помилок «Ревізор» Львівського академічного театру ім.М.Заньковецької виразно звучав соціальний пафос: у повітовому містечку ми бачили і відчували… сьогодення. Де той справжній - совісний ревізор, який змусить нас поглянути довкола «як добрий господар на свою державу», побачити свою справжню сутність? Сценічне дійство, як зіграний оркестр, вправно підпорядковане творчому задумові режисера В.Сікорського: чіткий темпоритм, точні і яскраві типажі героїв, тонкі алюзії-місточки з впізнаваними реаліями, образні сценічні костюми (художник Н.Тарасенко). «Мої руки…» - з амплітудою відомого жесту промовляє Хлестаков (засл.арт. України Ю.Хвостенко) , «Ідемо в Пітцєр», - радіє перспективі вдалого одруження доньки дружина Городничого (нар.арт. України С.Глова) Анна Андріївна ( нар.арт. України О.Бонковська). В часи М.Гоголя столиця імперії, куди прагнула верхівка провінційного містечка, - Петербург. А оте зміщене в часі «Пітцєр» – квінтесенція снобізму, проекція на «портрети» сучасної «еліти», в якій притьмом опинилися і городничі, і хлестакови. Марія Антонівна ( арт. М.Солук) піджартовує, що матір піддалася пристрастям молодих дівчат, - захопилася Хлестаковим. Мати ж кокетливо заперечує і в наступній сцені …виходить у верхній спідниці, в якій попередньо бачили доньку!

«Над ким смієтеся? Над собою смієтеся!» - у відчаї мовить Городничий. Але нам не смішно - сміху « бояться усі наші ниці пристрасті».

Обдурений обманщик

« Мені бракує тут самого Гоголя»,- почула від однієї глядачки в актракті вистави Дніпропетровського молодіжного театру. Та назва «≠IGROKI» - як тематичне пошукове посилання в інтернеті. Це, мабуть, ключ до творчого задуму та його втілення молодим режисером Т.Єсауленком. Мінімалістичні декорації пурпурового кольору – барви всепоглинаючої пекельної пристрасті, безоглядного азарту, спустошливого гріха . Годі краще увиразнити атмосферу шулерського шахрайства, коли на зміну світському шулеру прийшов шулер-професіонал. Для нього „картярська крадіжка“ - основне джерело існування, майже ремесло. Команди професійних гравців, прикинувшись випадковими подорожніми, заманюють в ігрові тенета відтак обдурюють простаків. 

Ватажок шулерів – Утешительний (арт.С.Штиров). У «виставі», яку він затіває, щоб розорити Іхарєва (арт.І.Тітов), він і цинічний режисер, і віртуозний актор-імпровізатор, і втілення «влади випадку» і «волі Провидіння», одне слово - прихований біс. Він виголошує моральні сентенції, вуалюючи свій цинізм ( «Не можу…й години без дружнього товариства. Все, що не є на душі, готовий розповісти кожному»), і …тут же обдурює Іхарєва.

Прикметно, що шахрайство постає як всезагальний обман, модель соціальної поведінки, життєва філософія. Зі слів Іхарєва це - засіб досягнення життєвого успіху: «…Тільки і щастить тим, хто нічого не робить». «Обдурений обманщик» виявився …«найчеснішим». Він набув символічних рис - обману як основного принципу світобудови…

Без перекладу з румунської

Ботошанський театр ім.М.Емінеску і цього разу розширив наше уявлення про розвиток сучасного театру. Вистава «Дядя Ваня» А.Чехова для багатьох україномовних глядачів не потребувала перекладу з румунської. Не тільки через те, що зі шкільного підручника знаємо текст п»єси. Головно – завдяки режисерському втіленню А. Корнічі. Режисерка «очистила» сцену від побуту, залишивши простір для пристрастей, розбитих ілюзій, несповнених надій дяді Вані, професора Серебрякова, доктора Астрова, Єлени Андріївни, Соні, Войніцької… Лаконічна, проте поліфонічна сценографія наче увиразнила гру акторів. Її камертоном, безперечно, була Соня (арт.А.Вікол). Сталося найголовніше - привід вкотре задуматися, наскільки вразлива, самотня й одинока людська душа. У виставі виразно б»ється жіноче серце : історію про дядю Ваню режисерка пертворила на історію двох жінок – мачухи і падчериці ( між ними немає конфлікту, як ми до того звикли). Гармонія, прозорість і ясність? Аж ніяк ні. Від словесних планів героїв - пронизливий смуток. І внутрішній … сміх. - Усі вони не можуть хоч якось змінити свої життя, а тільки плачуть і прогнозують. Хіба не впізнавано? 

Комусь надмір – комусь недоважок

Хай там як, а мистецтво, як і його сприйняття, – річ суб»єктивна. «Обговорення на канапі» (своєрідна творча лабораторія «Золотих оплесків» ) озвучувало, зокрема, зауваження. Зокрема, коли публіка була в захваті, а журі – ні. Хмельницькому театрові ім.М.Старицького дорікали за те, що не відчув тонкощів драматургії «великого у своїй легкості» твору Лопе де Вега «Собака на сіні», не згадав у програмі автора чудового українського перекладу – Миколи Лукаша, занизив естетику до планки поширених на всіх телеканалах гумористичних шоу. Комусь видалася надмірною публіцистичність вистави «Забути Герострата!» Г.Горіна Дніпровського театру «Віримо!», а хтось вбачав у цьому акцент у парафразі на сучасну Україну. Так видалося моїм добрим знайомим, які сім»єю відвідують кожну виставу від перших до нинішніх «Золотих оплесків». Одним не сподобалися надмірності у зовнішньому виявленні почуттів героїв у виставі «Дванадцята ніч або Як собі хочете» В.Шекспіра Чернівецького театру, інші сприйняли мало не художньою знахідкою пишні груди (максимально експоновані корсетом) камеристки Олівії у виконанні артистки Марії Романової. Задовга експозиція та розпорошення на побутові деталі у мюзиклі «Оскар» К.Мюньє Одеського театру музичної комедії, зрозуміло, «пригальмовували» динаміку іскрометної вистави. Зрозумілим було і те, що у виставі «Звичайна історія» М.Ладо театру м.Орадя ( в ній добре поєдналися драматургія, режисура, просторове вирішення, гра акторів і музичне оформлення) усім просто не хотілося дошукувати недоліків. Аби не порушити загальну радість, коли після вистави художнього керівника і провідного актора театру – Адріана Локодея буквально засипали квітами родичі, знайомі, друзі, вчителі Йорданештської школи і Карапчівського ліцею Глибоцького району, де свого часу навчався митець.

Про що співає душа

Вистава, яку не обговорювали, - «Незрівнянна» П.Квілтера Національного академічного драматичного театру ім.І.Франка. Ще торік комедію чекали на «Золотих оплесках», але не склалося. Та й самі імена народних артистів Анатолія Хостікоєва (режисер-постановник) і Наталії Сумської, зайнятих у виставі, – як хороша залікова книжка, яка вже давно «працює на студента». 

Запропонована сценічна версія - це не історія співачки Флоренс Фостер Дженкінс. Унікальної тим, що до неї ніхто не наважувався так (за відсутності музикального слуху й чуття ритму, нездатності тримати ноту) співати для широкої публіки. Яка «…кудахтала … трубила й вібрувала» ( зі слів критика Даніеля Діксона), «…забувала про все, коли приходив час співати, і ніщо не могло її зупинити», яка « думала, що вона велика артистка», а сміх публіки, що долинав із зали, розцінювала як прояв звичайних заздрощів» (згадував акомпаніатор Косме Макмун). Часто мадам Дженкінс виступала у вигадливих сценічних нарядах, які сама придумувала. Найвідоміший образ - «Ангел Натхнення»: шовкове плаття в блискітках з картонними крильми.

Саме це плаття з крильми «відлітає» наприкінці вистави, оголюючи беззахисну сутність Флоренс. Адже вистава про внутрішню свободу особистості, силу духу і віру , які спроможні подолати інерцію життя. Про те, що в кожному з нас є талант і кожен здатен на вчинок. Про те, що ніхто й ніколи не заборонить співати так, як відчуває душа. З абсолютним слухом і пречудовими вокальними даними Наталії Сумській непросто співати «погано» - як хочеться її героїні. Виступ і «прирікання» з диригентом оркестру – справжня міні-вистава у виставі! 

Між тим тривалість документального відеоряду і ревю з «шепелявою» Флоренс, живий пес наприкінці вистави тільки «розмивають» основний стрижень вистави – незбагненно сміливу напористу харизму артистки, яка страшенно хотіла співати і заради цього могла перевернути гори.

Олена ЧАЙКА.

Фото авторки.