Хто ініціював святкування Дня української армії, у підручник не заглядав?

ЩО МИ СВЯТКУЄМО?

У духовному житті кожного народу важливе місце займають свята. Вони містять велике ідеологічне навантаження і соціальні функції. Проте всі вони несуть у собі пізнавальну та об'єднуючу функції, зокрема, сприяють вихованню молоді, впливають на самоідентифікацію особистості, забезпечують взаємозв'язок між поколіннями, сприяють об'єднанню людей, народностей, націй. Свята акумулюють в собі все, що накопичено в культурі народу, відображають його історичне минуле, у значній мірі формують духовний світ нації.

Хто ініціював святкування Дня української армії, у підручник не заглядав?

А що ж святкуємо ми, сучасні українці?

Завтра, 6 грудня, ми відсвяткуємо День української армії. Звідки ж це свято і що було в нашій історії таке, що спонукало нас саме у цей день його святкувати? Погодьтеся, для людини, котра вважає себе українцем, запитання досить логічне й закономірне. Ну, до прикладу, якщо б це було 14 жовтня на Покрову, то зрозуміло, що цей день вшановувався українським козацтвом та вояками ОУН-УПА, які дійсно були оборонцями українського народу і є славою українських військових традицій, хоча, на превеликий жаль, до сьогодні нами належно не вшановані. Якщо б це було 2 серпня на Іллі, який з прийняттям християнства заступив громовержця Перуна і якому поклонялися воїни древньо-княжої Русі-України, також зрозуміло. А що ж було 6 грудня?

Цього дня у 1991 році Верховна рада ухвалила закони "Про оборону України", "Про Збройнi сили України", якими проголошено створення Збройних сил України. Того ж дня було затверджено текст військової присяги. А ще... А ще 6 грудня 1240 року після триденної облоги та кровопролитних боїв Батий здобув Київ. Ось як про це розповідає літописець: "Прийшов Батий до Києва з великою силою, многим-множеством сили своєї, і окружив город. І обступила Київ сила татарська, і город був в облозі великій... І не було чути нічого од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами.... І поставив Батий пороки (стінобитні машини – тарани – авт.) під город... і пороки без перестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, а стріли затьмарили світ переможеним. Вийшли татари на стіни і сиділи там того дня (5 грудня) і ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо церкви Святої Богородиці (Десятинної). А на завтра (6 грудня) прийшли татари на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, і од тягаря повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте татарськими воями...". Цей день став одним із найтрагічних в нашій історії – впала Київська Русь, ми втратили землі, державність і на віки потрапили під чужоземний гніт. Ну, що ще сказати?.. Напевно ті, хто ініціював святкування у цей день свята української армії або в підручник з історії України не заглядали, або добре знали, що роблять.

І не дивуйтесь, така "традиція" не є якимось винятком. Незабаром, 23 лютого, будемо святкувати День захисника Вітчизни, правда, не зовсім зрозуміло якої Вітчизни. Хіба радянської. Окремі політичні діячі, які ніяк не можуть змиритися з тим, що Україна прагне будувати власну державу, а не виступати чиїмось сателітом, пояснюють суспільству, що, мовляв, 23 лютого необхідно святкувати тому, що це свято багатьох поколінь, які виховувалися на ньому. Так, безперечно, на цьому святі виховали не одне покоління, останнє з яких з 90-х рр. і стоїть біля керма України. Єдине, "діячі" чомусь забувають нагадати, що 23 лютого під Нарвою ніякої перемоги Червоної армії над німецькими військами не було, як подавала радянська історіографія. Це все міф, брехня, яку втлумачували багатьом поколінням. І взагалі, радянська влада, як би хто не намагався її виправдовувати, принесла на наші землі більше горя, аніж добра. Хтозна, якою була б Україна, якщо б не потрапила ще у 20-х рр. під радянський чобіт. А всі ті досягнення та брежнєвську, так звану, стабільність, й близько не можна порівнювати з масштабами репресій в Україні, не кажучи вже про те, якого розвитку за цей час досягли ті країни, які обминуло "радянське щастя".

Що є українського у святі 8 Березня

А далі буде 8 Березня – у минулому – Міжнародний жіночий день, а тепер Свято весни. Не коментуватиму окремих дослідників, які витоки цього свята пов'язують з днем народження німецької комуністки Клари Цеткін, скажу про українські традиції. На українські землі весна приходила в кінці березня – 30 числа в народі святкували Теплого Олекси (Преподобного Олексія, чоловіка Божого). Саме з цього дня вважали, що приходить тепло і оживає природа, виходить ведмідь з барлоги, вилітають з вуликів бджоли, у цей час прилітають з вирію птахи тощо. Хлібороби цього дня одягалися у святкове, вітали одне одного з весною і теплом. А до цього дня ще може гуляти Явдоха (її святкували 14 березня), адже вона гуляє два тижні до 14 березня або після нього. І ніякої весни в Україні у цей період люди не святкували. Взагалі у східних слов'ян був звичай "закликати весну", але влаштовувався він не на початку березня, а наприкінці або у перших числах квітня. А ще у трьох випадках із чотирьох 8 березня припадає у Великий піст (тільки, якщо Паска пізно, то 8 березня не захоплює піст), якого дотримуються мільйони українських жінок та дівчат. У цей час означена прекрасна половина не те щоб шампанське чи розваги у вигляді пісень і танців – не дозволить собі й кусочка торта, адже він скоромний, а піст вважається строгим. Ось і поміркуйте самі, що є українського у цьому святі.

Зовсім не хочу образити наших жінок, заперечивши їх право на свято, просто хочу нагадати, що в давнину наші чоловіки вшановували їх не один раз на рік, а віддавали їм набагато більше. У них було багато свят, навіть щотижневе – П'ятниця. Цього дня жоден чоловік не заставляв жінку до робіт, які вона традиційно виконувала. Жінкам було заборонено прясти, ткати, шити, бо вважали, що свята П'ятниця за це покарає. Зазвичай, цього дня, якщо була служба Божа, вони до обіду йшли до церкви, пополудні могли потеревенити з кумою, сусідкою, відвідати родичів чи що інше. Було навіть 12 страсних П'ятниць, яких не раз дотримувалися й чоловіки, вважалося, що хто їх дотримується, буде знати час своєї смерті. Багато оповідей про це збереглося серед буковинців й донині. Суто жіночим вважався й Русальський тиждень, що припадав на травень. До речі, День матері, який святкується у багатьох країнах світу, а останніми роками й в Україні, у більшій мірі наближений до наших свят, аніж 8 березня. Жіночими були Великодній вівторок, коли дівчата обливали парубків, а жінки – чоловіків, Андрея (Андрія) – свято дівочих ворожінь, багато вважалися спільними як для жінок, так і для чоловіків, приміром, свято кохання – Івана Купала.

Празник кельтської міфології

 Останнім часом в Україні помітне тяжіння до чужої культури. До прикладу, з кожним роком через ЗМІ, розважальні заклади, молодіжні громадські організації популяризується свято "Хелоуін". Ринок насичується відповідною літературою, атрибутикою. Цікавлюся. Ось що знаходжу про це свято в енциклопедичному виданні "Кельтская мифология": "Це свято відоме також під назвою канун Дня всіх святих, до цього часу святкується 31 жовтня, правда, тепер його святкують в основному діти. За традицією, воно асоціюється з відьмами і чаклунами, які, за повір'ями, вільно ходять цієї ночі серед людей. Це свято – аналог знаменитого кельтського свята Самхейн, що також святкувалося у ніч перед першим листопадом, яке згідно з древнім кельтським календарем знаменувало собою початок нового року". Отже це свято святкувалося напередодні нового року, коли, за народними повір'ями, по землі бродили різні "нечисті".

Порівнюю з нашими святами Святвечором та Маланкою, що також, за Юліанським календарем, за яким ми святкуємо й всі інші наші релігійні праздники, святкуються напередодні Нового року (тепер напередодні старого Нового року). Все те саме. Як напередодні Різдва на землю поряд з душами предків приходять "нечисті", згадаймо М.Гоголя "В ночь перед Рождеством". Серед персонажів Маланки вони також присутні – "дітьки" (чорти), "смерть". Цікавлюся трохи більше, і доходжу висновку, що це древні свята, що зародилися, очевидно, ще в період індоєвропейської спільності і збереглися в нашій культурі у значній мірі в первісному вигляді. У деяких країнах, особливо західних, через переслідування з боку католицької церкви (інквізиції, розправи над єретиками) вони втратили свої первісні форми і або взагалі зникли, або трансформувалися у карнавали, маскаради тощо. Відтак питається, чому ми не підтримуємо наші свята, що зберегли древні обряди і є ще живими серед народу, чому належно не показуємо це світу, не пишаємося цим, а знищуємо для того, щоби потім запозичити не своє? Як, приміром, ті, що зараз у видозмінених формах, на кшталт страхітливих вампірів, чаклунів та смертей, популяризуються у нас.

Валентинки проти маланкування

 Особливо непокоїть, що до цього самі докладаємо руку. Не дивуєшся, коли це роблять люди недалекоглядні, далекі від культури, і сумно, коли в цьому бере участь інтелігенція. Декілька років тому дитина прийшла зі школи і повідомила, що вчителька сказала дівчаткам купити "валентинки" для хлопчиків, а хлопцям – для дівчаток. Захоплення ця звістка не викликала. Але дружина сказала, що у спілкуванні із знайомими їй стало відомо, що подібне є в багатьох інших школах. І результат не забарився: якщо ще декілька років тому "валентинки" щойно входили в моду, то зараз серед молоді вони вже традиція.

Звичайно, хтось скаже що тут такого? Що в цьому поганого? Звичайно, ніби й нічого. Але коли вдумуєшся – те нічого, й те нічого, й інше нічого, а що ж залишається в нас українського? Що нашого національного святкує наша молодь? Чому належно не популяризуються молодіжні Великодні розваги, купальські, різдвяні свята? Скажете, не так? А я запитую, чи може маланкувати цілу ніч парубок чи дівчина, приймати цю маланку, якщо вранці до роботи чи на навчання? Я не кажу вже про традиційне маланкувальне засівання, купання тощо. А не те саме з колядуванням на Різдво чи другий Святий вечір (Йордан)? А як зрозуміти, що Великодній понеділок, коли традиційно вливають хлопці та чоловіки, святкується – вихідний, а вівторок, коли вливають жінки та дівчата, – зась. І цей перелік можна продовжити. Скажете багато свят? Просто треба святкувати наше, те, що зберегли для нас предки.

Бо історія вчить, що народ, який втрачав свою культуру і сприймав іншу, асимільовувався. Де ділися гуни з славнозвісним Аттілою, що потрясли Азію та Європу? Де пропали печеніги, кумани та багато інших народів? Від них сьогодні залишилися хіба що назви населених пунктів, як наприклад, Печеніжин (Україна), Команешті (Румунія) чи Куманово (Македонія) або прізвища, які вказують про асиміляцію, на зразок, Команюк, Татарчук тощо. Народи, які зберегли свою культуру, незважаючи на різні життєві випробування, вижили та стали великими націями. Показовим у цьому є єврейський народ, який дві тисячі років не мав держави і майже втратив рідну мову, але зберіг культуру й релігію, яка ідентифікувала його, і через віки здобув державність.

А чи не так вижив наш український народ в умовах багатовікової бездержавності? Саме так, завдяки тому, що зберіг свою культуру, свої звичаї, традиції, звичайно, і мову. Можливо, це робилося несвідомо, а за традицією, а можливо, й ні, бо наші предки були мудрі люди. У давні часи, не маючи можливості скласти збройний спротив, вони вдавалися до духовного опору і не одному чужоземному поневолювачу тактовно відповіли: "Ви, пане, дотримуйтесь свого панського, бо ви пан, а я буду триматися свого хлопського, раз я хлоп, бо так жили і заповідали мені мої батьки, діди, прадіди".

І це велика істина. Тому ми сьогодні маємо Україну і тому ми є нацією. Але треба пам'ятати, що живемо у час великих глобалізаційних процесів, і виживе той, хто виявиться сильнішим, хто збереже все те, що його ідентифікує. Тож задумаймося, що ми святкуємо, чого вчимо дітей, і подумаймо, що нас чекає.

Микола РУБАНЕЦЬ, краєзнавець

Джерело: ДОБА