Григорій Руденко-Краєвський: «Я людина вільна. Але завжди спонукає до дій – Коли не я, то хто ж?»

Досьє:

Народився 1 червня 1986 року в Харкові. Акторський стаж – 20 років.

У 16 років поступив до Львівського театрального училища на відділення режисури масових дійств. Залишивши навчання, деякий час працював у львівському театрі ляльок. 2006 поступив до Київського державного університетутеатру кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого, на курс професора Б.С.Ступки. У Чернівецькому облмуздрамтеатрі за 2,5 роки зіграв 13 ролей.

– От мені цікаво: ваша сім’я хоч і вся в мистецтві, але ж не акторська…

– Батько – художник, мати – театральний художник (Наталія Руденко-Краєвська: «Поїхала з Харкова, аби діти мої не виродилися з українців»). Дід по матері – відомий художник і педагог Харківського художньо-промислового інтитуту Владислав Шаповалов. Менша сестра – теж художник театру, як мама, старша обрала музику.

– А сам малювати не пробував?

– Малював, і нібито непогано, але відчув, що це не моє. Мені хочеться проявлятися інакше, і я це зрозумів доволі рано…

– Вас у матері троє. Наскільки я знаю, Наталія завжди активно працює. Як вона з вами справлялася?

– Вона виховувала нас самостійними. Скажімо, я уже 14-ти років запросто міг обійтися самостійно в побуті (не хвалюся). А 16 років узагалі вирушив у самостійне життя, і доволі далеко до дому – поступив до Львівського театрального училища. Але водночас ми дуже дружні з сестрами: різниця із кожною – лише рік.

– Читача здивує: у віці 27 років акторський стаж 20 років… Як це вийшло?

– Можна майже без перебільшення сказати: я виріс на сцені. Від 7 років брав участь у виставах Харківського академічного драматичного театру імені Шевченка. Знаєте, є такі вистави, в яких беруть участь діти…

До театрального училища, до Львова їхав цілком свідомо. Знав, що маю бути актором, і знав, що хочу бути українським актором. У Харкові з останнім – проблеми. Театр український є, а мова українська взагалі не сприймається.

Хоча в училищі мені не сподобалося: школи акторської не давали, та й взагалі це була режисура масових дійств… Кинув, пішов працювати до лялькового театру. Гуртожиток довелося залишити, інколи доводилося навіть у театрі в ложі ночувати.

Але мені пощастило: 2006-го у Київському університеті театру, кіно й телебачення набирав курс Богдан Сильвестрович Ступка. Коли приїхав поступати, дізнався,що курс набирають три професори. Тож вирішив для себе: або до Ступки, або на оператора піду вчитися.

«Знаєте, ми ще довго будемо усвідомлювати, хто це був – Богдан Ступка…»

– Важко було поступати?

– Принаймні, не так, як я собі уявляв. Я ж цілу програму приготував. Прийшов до Ступки на прослуховування, а він ні каже: стань отам, в дальньому кутку і кричи на мене! Я став у кутку, а в голові крутиться: як кричати, що кричати? І почав «сварити» Богдана Ступку словами Ліни Костенко:

«Ти їх продав? О непрощенна скнарість!
Чи, може, я нездарно їх створив?
Невже мені судилося на старість,
щоб я отак з собою говорив?! »

Він вислухав, а потім каже: «А монолог який приготував? – Меркуціо… – Ну давай Меркуціо, тільки у 50 разів швидше, ніж ти звик…».

Більше нічого не слухав, лише подивився, як танцюю і велів заспівати…

– І поступив!?

– Так, та ще й на бюджет (тобто без плати за навчання – авт.). Знаєте, у нас на курсі було 7 мільйонерів, точніше, дітей мільйонерів… Але навчалися без «штучок»: на сцені мільйони не допоможуть.

– І багато з них стали акторами?

– На загал, з 24 студентів курсу 18 зараз у театрі. Це багато. І впевнений, це завдяки навчанню у Ступки. Він завжди казав «Ім’я працює». В даному випадку його ім’я працювало на нас: випускників Ступки брали до театрів.

Знаєте, ми ще довго будемо усвідомлювати, хто це був – Богдан Ступка. Без перебільшення – національний геній. Кожну фразу його можна брати за афоризм, за правило, за мудрість.

Навчав нас, що «актор – така ж людина, як усі, лише на півкаблучка вище. Але стояти треба міцно: можна ж і впасти!..»

І навпаки, слова з ролі він вимовляв як щось особисте – і зрештою, теж афористичне. Скажімо, у фільмі «Заяць над прірвою»: «Чому заяць сміється? Бо він вільний!».

Богдан Ступка був вільною людиною і нас цього вчив. Єдине, що мене спонукає до дії – Якщо не я, то хто ж?

– Але ж це важка ноша?

– Так. І нести її будуть одиниці. Треба бути готовим до того, що тебе не всі сприйматимуть, хтось навіть висміювати буде. Адже театр не може бути чимось сталим, незмінним: щось весь час відмирає, щоби дати народитися новому. Не всі готові змінюватися, тим більше – ініціювати ці зміни.

«Єдиний суддя тут – глядач»

– І ось ти потрапляєш до Чернівецького облмуздраму… Як тобі Чернівці?

– Насправді я уперше потрапив до Чернівців ще студентом, коли Ада Роговцева привозила виставу «Варшавська мелодія-2». Дуже сподобався театр, і дуже хотілося спробувати, чи прийме мене ця сцена.

Одного вечора вийшов у темному залі (лише чергове освітлення) на порожню сцену і «приміряв» її до себе. І так стало радісно: «Я ще тут зіграю!»…
До чернівецького театру я поступив іще до випуску, відтоді минуло 2,5 роки.

– Багато ролей зіграв?

– Епізоди не рахую, а ролей загалом – дуже цікава цифра!– 13. Для 2,5 років це доволі багато.

З виставою «Мандрівні зорі…» отримав дві нагороди на «Золотих оплесках» (2010 – авт.) і ще одну на театральному фестивалі в Івано-Франківську.
«Ілюзії вальсу», нарешті «Тисяча снопів вітру»…

– Щодо «Тисячі снопів»: от граєш не просто персонаж, тут цілком реальна, відома, навіть славетна людина, більше того – національний геній… Як це – грати таку роль? Чи відчував себе хоч трохи ним?

– Це неможливо! Але я шукаю його в собі, якусь відповідність – людську, акторську, навіть філософську. Перечитав листи Івана Миколайчука (його жінка, Марія Миколайчук, надала таку можливість), переглядав фільми, епізоди…

Ні, це все ж таки я – але у такій ролі. Якби спробував представлятися ним, була б неправда…

– От ти, природний та вільний… як почувався під час конфлікту, який доволі тривалий час трусив театром?

– Моя позиція – з акторами треба бути обережнішими, більше цінувати їх. Я це весь час кажу. Актор – це людина незвичайна, можна сказати, з тонкою душевною організацією. Особисті стосунки не повинні заважати справі. Коли йде актор, цікавий, досвідчений, а на місце його потрапляє зелена молодь… Театр від цього, безумовно, втрачає.

А ще театр втрачає від бруду, що виливається під час конфлікту. Зрештою, театр відбувається на сцені, а не в кулуарах. І єдиний суддя тут – глядач.

«Я реаліст. Реально дивлюся на речі…»

– Ти амбітний від природи? В чому твоя амбітність - як людини, як актора?

– Мені хочеться весь час рухатися, весь час доводити щось про себе. Сьогодні трупа склалася так, що в мене немає здорової конкуренції. Актори гарні є, але ми всі різні, навіть за ролями не можемо складати конкуренцію один одному. Виходить, що не маю конкретної планки, до якої тягнутися. Особисто мене це не тішить, це нецікаво…

Більше того, все з тих же причин не маю партнерів для себе, тобто тих акторів, з ким грав би на одному диханні. Хіба що з Крістіною Зборлюковою з’являється такий тандем.

Доводиться зростати самому з себе, інакше уже зупинився б. Допомагає, що я дуже самокритичний. І добре знаю: театральний актор нічого за собою не залишає, окрім пам’яті людської.

– Читати любиш? 

– Останнім часом читаю більше матеріали до ролей, до вистав. Багато часу на читання не маю. Я ж іще керую Народним театром в Новоселицькому будинку культури.

Мені дуже подобаються ці люди, вони такі різні: шкільні вчителі, медики, перукарі, працівники того ж Будинку культури… Трохи дивно мені, коли на обласних фестивалях самодіяльної творчості нагороджують не акторів-аматорів, а керівників студій… Навіть папірця, грамоти, жалкують… Один раз лише нагородили за кращий дебют Андрія Дребота, за фахом комп’ютерника.

– Маєш в історії таких великих тезок: Григорій Богослов, Григорій Сковорода… Чи маєш нахил до філософії? Світ ловить тебе чи ти – світ?

– Осмислення – це як самозахист. Для самозбереження ставлю собі багато запитань. Усі мої мрії стосуються театру, ролей, трактування… Насправді я – реаліст. Реально дивлюся на речі, все кажу в лоб. Інколи бояться, інколи кажуть, що я злий, але це не так.

– То ти людина – не для всіх зручна?

– Поруч достатньо самозакоханих, які вважають, що вже усього досягли у професії. Коли намагаюся допомогти порадою – адже збоку видніше! – пручаються, сприймають як образу.

– Якщо подивитися на твої зовнішні дані, то ти мав би почуватися таким собі, якщо назвати старовинним театральним амплуа, першим коханцем… Багато дівчат за тобою плачуть?

– От ви мені сказали про зовнішність, а я знітився. Я не мачо, я швидше самоїд. Не повірите, я сором’язливий. Якщо чесно, на роль мачо, на багатьох жінок просто часу не маю.

Моя подруга – теж з театру, і нам удвох добре, ми розуміємо одне одного і не заважаємо одне одному. До того ж вона – пречудовий психолог, тактик безперечно: там де я емоційно дерся б у лоб, вона мене призупиняє, трохи охолоджує і підказує правильну поведінку…

– То що ж, не маєш жодних спокус?

– Те, про що хотів би сказати, спокусою не назвеш: люблю побути на самоті. В дитинстві навіть на дах тікав, лягав там і дивився на зоряне небо. Багато про що подумаєш, багато відповідей отримаєш від цього неба…

А ще я пишу п’єси… Їх ніхто не бачить, бо коли я виписую стан душі або проблему, потім усе це знищую.

– А може, дарма? Все ж таки, ти людина театральна, відчуваєш сцену, відчуваєш, як акторові було б зручно сказати… Може, варто показати комусь?

– Ні, до цього я ще не готовий. Тим більше, що я не про труси й не про голі ноги… Нині кажуть, що глядач проблем не сприймає.

– А якби мав вибір, на що б міг проміняти театр?

– Не проміняв би! Це неможливо. Можна тільки вирвати з коренем, знищивши себе самого.

І маю глядача, якого теж не кинув би. Чернівецький глядач дивно особливий. Він вимогливий, має свою етику, добре знає театр, акторів, освічений. Якщо чернівчани ідуть до театру для духовної роботи, то скажімо, у Харкові – як на шоу.

Ми залежимо від глядача. Він нас змінює і виховує. І це треба цінувати.

Лариса ХОМИЧ, для dramtheater.cv.ua