Горілку давали солдатам без обмежень…(До 60-річчя вторгнення радянських військ в Угорщину)

Пронизливий сигнал «Тривога» у мить розірвав тишу нічної казарми, змусивши молодого солдата Аркадія Козачука з Карапчева, що на Глибоччині разом з іншими зіскочити з ліжка, нашвидкуруч одягатись і побігти шикуватись у стрій. То була глибока осінь 1956-го року…

—  Наша військова частина, — розповів Аркадій Петрович, — дислокувалась тоді у Вінниці. Завантаживши свої автомашини із зенітними установками на залізничні платформи, рушили до західного кордону. Повної уяви куди йдемо одразу ніхто з нас не мав. Лише з обривків офіцерських фраз, здогадувались, що прямуємо в Угорщину, аби загасити полум’я контрреволюції, як нам згодом казали у цій державі. Особисто для мене оте «гасіння» тривало півтори місяця аж поки пораненого випадковою кулею в ногу не відправили назад в Союз — до військового шпиталю у Стрию неподалік Львова.

У пам’яті Аркадія Петровича збереглись і ті епізоди, коли на початку прибуття в Угорщину їм, солдатам і сержантам, видавали практично без обмежень горілку, аби могли без остраху стріляти в мирних людей, які повстали і хотіли мати свободу у своїй країні, а не жити на колінах перед «старшим братом» зі Сходу.

— Якби там не було, — додає А. П. Козачук, — але я, попри всі накази командирів, стріляв не в людей, а в повітря. І так вчиняли багато з тих солдатів, котрі були поруч зі мною. Хоча доводилось бачити й інше (і тут співрозмовник робив паузу і важко зітхав), коли падали на землю підкошені кулями автоматів та снарядами танків угорці, а навколо вогонь нищив їхні оселі.

Звісно таке не забувається. І Аркадій Петрович дотепер без болю в душі говорити про пережите не може, хоча й пройшло відтоді вже 60 літ.

Василь ГЕЙНІШ.

Фото Георгія Семенюка.