Головний герой – земля?

У Чернівцях започаткована нова театральна традиція: передпрем’єрний показ вистави. І почато з вистави, знакової і для міста, й для обласного академічного музично-драматичного театру: «Земля» за Ольгою Кобилянською у постановці заслуженого діяча мистецтв України Мирослава ГРИНИШИНА (Київ).

З огляду на імена – авторки літературної основи вистави Ольги Кобилянської, автора тексту інсценізації Василя Василька, відомих і не менш знакових у сучасному театральному житті постановників – режисера Мирослава Гринишина і художника Андрія Романченка, цікавість до події не дивує.  

 За добу до прем’єри

Журналісти практично з усіх чернівецьких ЗМІ, фахівці-літературознавці, працівники музею Ольги Кобилянської, у повному складі колектив театру – тож про камерний «Форум на канапі» навіть не йшлося. Обговорювали тут-таки у глядацькому залі. Попри три години важкої – в людському й мистецькому розумінні – вистави, обговорення вийшло не легшим, бо не побіжним – аби хтось сказав навіть не чергові, а «дежурні» фрази…

Заслужений діяч мистецтв Василь СЕЛЕЗІНКА, професор-літературознавець Анатолій ВОЛКОВ, доцент-літературознавець Людмила ВОЛКОВА, директор меморіального музею Ольги Кобилянської Володимир ВОЗНЮК, старший науковий співробітник цього ж музею Юлія МИКОСЯНЧИК, народна артистка України Ольга ІЛЬЇНА… Хоча мені особисто в цьому переліку не вистачає молодих облич (за винятком Юлії Микосянчик) – тих, кому за життєвим досвідом немає з чим порівнювати нинішню виставу.

Власне, дискусії як такої не вийшло, бо «метри» висловили зауваження, цілком слушні, до речі, а молоді журналісти чи то погодилися, чи то «намотали на вуса» та сподіваються написати про все це у своїх виданнях. 

Прикметно все ж таки, що всі виступи в обговоренні – не з розряду «мені не сподобалося, бо я на цьому розуміюся», а конкретні, фахові, і що дуже важливо – доброзичливі, навіть із часткою чисто людської зацікавленості, при всій критичності.

І це чудово, бо насправді театр не може існувати автономно і весь час варитися у власному соку, йому потрібний зворотній зв’язок із тими, до кого звертається із своєю творчістю.

І судячи з підсумків обговорення – з уст художнього керівника театру Людмили СКРИПКИ та постановника вистави Мирослава ГРИНИШИНА, – усе промовлене першими глядачами театр вивчить і врахує у подальшій роботі над виставою.

 Кобилянська глибша, ніж учать у школі…

А тепер – власне про виставу, радше, про враження від неї. Навіть, маючи на руках програмку, через попередній – давній – досвід, так само, як і багато хто в залі, кінець першої дії сприйняла як закінчення вистави. І не дивно, бо в тексті Василя Василька тим і закінчувалося.

Мирослав Гринишин не обмежився відомою інсценізацією, а глибоко «занурився» у творчість Ольги Юліанівни, не без допомоги працівників меморіального музею письменниці, і це дало можливість створити другу дію з версією про подальший розвиток життя героїв. Оскільки це не в супереч  Кобилянській, така версія – хоча й одна з багатьох можливих – цілком прийнятна. Аргумент про те, що насправді життя героїв склалося не так чи не зовсім так – мистецького значення не має.

Як на мене, значно важливіше, що обидві дії склали цілісну виставу. І навіть бачачи окремі недоліки (дрібні чи важливіші) присутні відчули цю цілісність і сприйняли такий розвиток подій як можливий.

Духовною, емоційною, моральною домінантою вистави є земля. Але не в сенсі власності, нерухомості.

Адже тут уся і справжня Кобилянська: її стилістика, символіка, глибокий психологізм, її інтелігентність і… не знаю, чи можливий такий вислів, – буковинська європейськість. Усе решта зробиться, вляжеться, напрацюється…

А читати оцю сукупність знаків, залишених письменницею, починаємо відразу, як відкривається завіса, з оформлення сцени.

 Символи углиб та вшир

Художник-постановник Анатолій РОМАНЧЕНКО вже у назві відчув можливість авторської гри з символами. На сцені немає нічого, окрім… землі. На перший погляд, сцена цілком зайнята модулями, що рухаються і перетворюються на декорації до іншого моменту. Але коли дійство прийшло в рух, я повірила в Анатолія Романченка: він не загубив у цьому русі об’єму сцени, то звужуючи його до стін оселі, то розширюючи до просторів… знову ж таки земліВже самі конструкції декорацій настільки багатозначні й багатофункціональні, що змушують глядача не спокійно дивитися побутову п’єсу в селянському інтер’єрі, а в такій самій напрузі вирішувати для себе, а що він, глядач, власне, бачить і чує. І постановники навіть не претендують, аби бачення глядача цілком збіглося із їхнім задумом. Бо я певна: задум був саме в тому, щоби глядач… мислив. До речі, таке випробування наш глядач уже пройшов у «Солодкій Дарусі»…

Таке ж відбувається і з костюмами. На обговоренні зазначили знаковий контраст між чорним і білим в одягу персонажів, але мабуть варто підкреслити ще й те, що костюми не є детально народними, тут водночас відбуваються стилізація із узагальненням. І це так само виводить «Землю» із побутової повсякденності до вирішення проблем людини значення світового.

Задум режисера відбивається і в музиці (композитор і диригент – Володимир Шнайдер), і в постановці танців (Василь Гринюк): цілком упізнаванні звуки й порухи артистів балету – але так само узагальнені, прочитані заново й осучаснені, і… навіть ламані, на підтримку головній інтризі вистави.

Сім’я, громада, мораль – на заваді

Усе це – елементи довкілля вистави, його, так би мовити, екології. Тепер про тих, хто населяє це створене митцями довкілля.

Здавалося б, Юрія МАРЧАКА (Івоніка Федорчук) із його зростом нібито легко упізнати. Та не було на сцені усім нам знайомого, усміхненого директора театру. Був згорблений трудар, який власною працею піднявся від безземельного наймита до заможного ґазди. Але, що дуже важливо, статки не спотворили його людської суті. Івоніка не тримається за землю як за майно, власність, – він мріє передати її тому зі своїх нащадків, хто… любитиме її. Адже саме любов до землі, до безкінечної та важкої праці на ній робить старшого Федорчака водночас філософом і навіть поетом, визначає стосунки з сім’єю і ставлення до односельчан, зрештою, цілу мораль цієї людини. Та саме це розвело його на все життя із власним братом, не дозволяє сприйняти як можливу невістку Рахіру, і, власне, заклало ґрунт подвійної трагедії його родини. Івоніка у виконанні Марчака не злий, не упертий, не скнара, він просто не уявляє собі, що можна думати й жити інакше. Хіба не доводилося нам з найкращих міркувань робити людям зле?

До пари йому дружина Марія (заслужена артистка України Лариса ПОПЕНКО). Добре знаючи свого чоловіка, вона, навіть коли не в усьому погоджується, не висловлює такого назовні, просто робить те, що їй здається добрим і самій приємним. З її ставленням до синів відбувається теж відомий парадокс: за такого, як батько, роботящого Михайла (Назар Кавулич) вона спокійна – і він ніби випадає з кола її опіки. А Сава Олексій Надкерничний) так і залишається в її уяві меншеньким, вона аж в обличчі змінюється, коли той з’являється поруч. І не сперечаючись із чоловіком, Марія все ж таки намагається якось примирити його з молодшим сином. І це також – проблема не власності, швидше сімейного виховання. Не обов’язково ревнощі між братами призводять до трагедії, але в цій сім’ї сталося так. Ларисі Попенко однаково добре вдається і комедія, і трагедія. В усьому вона не жаліє себе, бо сцена – це природне для неї середовище. Але накал її пристрастей виходить не удаваним, і не надмірним. Аж до останнього.

У Марії Лариси Попенко дуже сильна домінанта поведінки – «так прийнято, так треба». Вона не приймає Рахіри, але ж і трудівниці Анни не визнає за невістку. І дуже запізно – аж після смерті Анниних близнюків – дозволяє собі зізнатися – перед собою ж таки – що це її онуки, діти убитого Михайла… І не дивно, що в другій частині вистави і Марія, і Івоніка  існують лише як тіні самих себе.

Марія як левиця левеня захищає Саву від жандармів – і зовсім не тому, що вірить у його невинуватість. Вона знає – від самої себе приховуючи це знання, – хто убив її старшого сина. А може, знає й свою вину в цьому…

Дуже важливий момент: Сава не просто непослух в сім’ї Федорчаків. Він уособлює перемогу індивідуальності, індивідуалізму над укладом сільської громади. Він хоче бути сам по собі. Інша справа, що й надлюдини з нього не вийшло: напруги не вистачило.

На мій погляд, і Назар Кавулич (Михайло) і Олексій Надкерничний (Сава), здатні на більше, ніж нести на собі знаки «плюс»  та «мінус» – білого й чорного героя. Життя набагато складніше, і герою Кавулича, наприклад, не завадило б додати трохи хитрощів, тим паче, що у стосунках з Анною він показує себе набагато скритнішим, ніж Сава з Рахірою. Недарма ж у Марії є привід не визнавати своїх онуків: адже ніхто не знав про стосунки Михайла з Анною. А Сава тільки б виграв, коли б не в усіх сценах у нього був звірячий оскал…

За усієї прихильності, не можу не закинути Віктору Барановському. Звичайно, не просто в одній виставі грати два різні образи, але коли Тодорика його – цілком органічний, то у сцені урядника Віктор, здається, вибрав наїжджену колію. Було це продиктоване режисерським баченням чи власною настановою, але, як на мене, там був перевдягнений Степан з «Кохання у стилі бароко». Натомість Микола Гоменюк цього разу дуже щиро показав ще одну грань свою як актора і людини.

Вдалим дебютом на чернівецькій сцені в ролі Онуфрія Лопати відзначився Володимир Сурай. Його сільський дурник (о, Іване Цвічок!) дуже інтелігентний, дарма що патефон винайдений на 11 років пізніше від першого друку повісті «Земля»…

І на загал, ще одне, за що я ціную наш театр: масовка. Зрозуміло, штату тримати артистів третього плану в театру немає, але усі зайняті у масових сценах,  від балету до заслужених і народних – грають із таким захватом, що майже кожна особа – насамперед  Вдовиця Тамари Кільчицької і Старий Богдана Братка, і ще багато інших – запам’ятовується як особистість. А це дорогого варте.

Хіба що забагато галасу – і в масовці, і в музиці, коли на першому плані акторів не чути і здогадуєшся лише за змістом, що там сказане. Останнім часом не пам’ятаю такого відвертого крику на нашій сцені.

І наостанок ще одне порівняння. Нині модні партнерські пологи… Ті, хто вчора був у залі, так само взяли участь «у пологах». Дуже хотілося б, аби традиція передпрем’єрного показу жила й розвивалася. А «Земля»… Обов’язково за деякий час прийду подивитися ще раз.

Лариса ХОМИЧ

Фото Віталії КОЗМЕНКО