Глядач йде до нас за живими емоціями - маленька сповідь актриси Чернівецького театру Марії Романової

Стати актрисою було внутрішнім бажанням та дитячою мрією. Я навчалася у Київському національному університеті культури і мистецтв на кафедрі театральної режисури, майстерня Ільченка Петра Івановича. Він режисер театру ім. Івана Франка. До Києва поїхала вчитися, бо дуже любила футбол і хотіла вживу дивитися його на стадіоні. На той час Андрій Шевченко був моїм кумиром. По телевізору футбол дивитись було цікаво, але атмосфера не та. Те саме, як на мене, з фільмами і театром.

Після університету тодішній директор Запорізького театру імені Володимира Магара запросив мене працювати в них, тому я поїхала до Запоріжжя, де пропрацювала 4 роки. Там народилася моя старша донька Соломієчка, тому з приємністю згадую цей театр. Доречі з колегами до цього часу підтримую стосунки. 

До Чернівецького театру вперше приїхала на 5-му курсі подивитись дипломну виставу одногрупника. І просто закохалася в атмосферу чернівецького театру. Пам'ятаю, як одного вечора, коли нікого не було вже в театрі, я зайшла на сцену і пошепки читала якийсь вірш, мені дуже хотілося, щоб потім якось я мала можливість грати на цій сцені. Моя мрія здійснилася - через 4 роки, після роботи у Запоріжжі, я приїхала у Чернівці, на запрошення Юрія Михайловича Марчака. 

Перша моя знакова роль в Чернівецькому театрі - це Мотря із вистави "Кайдашева сім'я", режисером якої був Олег Мосейчук. На жаль особисто з режисером я не працювала, бо була введена вже в склад трупи пізніше. Але образ Мотрі мені справді до душі!  

Діти - Соломія та Софія - добре ставляться до того, що мама акторка, бо іншою маму вони не знають! Дівчатка звикли, що я багато працюю, і вони у мене найперші критики моїх робіт. Але, зазвичай, їм все подобається. А як інакше - бо то ж мама. У нас так заведено - пишатися роботами одна одної.

Софія каже, що теж хотіла би бути акторкою, а я проти. Але вона сподівається, що в неї є ще чотири роки(зараз вона учениця 8 класу) і я передумаю. Але це дуже важка праця, і не завжди вдячна. Актори працюють собою, своїм психо-емоційним станом і дуже часто стикаються з емоційними вигораннями. Я би для своїх дітей хотіла легших професій. Але, головне, щоб їм подобалась робота. Свою ж роботу я люблю, тому це важко назвати професією, скоріше - справа життя. 

Навіть не знаю.. важко сказати.. може і так, але без творчості точно не уявляю. Творити можна де завгодно. До прикладу, Соломія вчиться на дизайнера і вже 9 років займається в театрі Анімації Івана і Катрусі Бутняків. Я обожнюю їхні вистави і підхід до творчості. Вони мега круті. Це свідчить, що творчість є різною і творити можна завжди і всюди. 

Я люблю кожну свою роль, вони всі для мене дорогі. Я чесно стараюся відтворювати всі образи на сцені. Якщо ж виокремити якісь, то це Ярися з вистави "Кохання в стилі бароко", Королева-Відьма з "Білосніжки і сім гномів", а також персонаж Люди з постановки "Зрадь мене". Колись дуже любила роль Ліки "Мій бідолашний Марат".

Що ж стосується ролі, яку хотілося б зіграти, то це має бути щось історичне і, мабуть, у кіно хотілося б таку роль зіграти. А в театрі головне, щоб драматургія була цікава, режисер професійний, а от серед жанрів мені цікава трагікомедія. У такому жанрі я ще не працювала. Можливо, навіть цікаво зіграти моновиставу, там тоді реально видно, на що здатен актор. Сховатися немає за ким. 

Вважаю, що головне - це жива емоція актора. В театрі глядач стає співучасником дійства. Нещодавно, під час вистави "Зрадь мене" в театрі вимкнулось світло. Пропала музика, світло, всі елементи, які були пов'язані з електрикою. І ми (а сталося це під час дуетної сцени) з Ксенією Король продовжили грати, ніби нічого не сталося. Глядачі з залу почали нам підсвічувати телефонами, ми грали і паралельно кожна думала, як далі будувати дію, якщо світла не буде, а наступні сцени повністю пов'язані з музикою. На щастя, через хвилин 6 світло включили, але цей час на сцені здавався набагато довшим. Думаю, що глядач мав тоді незабутні емоції. Ось цей випадок вони точно запам'ятають. В кіно такого не відбулося би. Тому я впевнена, що в театр люди будуть продовжувати ходити, щоб повністю не автоматизовуватись. Звісно, якщо театр буде справжнім, сучасним та емоційним.

Я глибоко переконана, що любов до театру треба виховувати батькам. Якщо вони поважають і ходять до театру, то і діти наслідуватимуть їх приклад. А щодо привітань та побажань, то у такий несподіваний хаотичний період життя планети я всім бажаю здоров'я, терпіння і віри. Неминуче всеодно станеться, а от наша віра дасть нам шанс використати цю життєву паузу на позитив. Зараз піст, можна вдома помолитися, це ніколи не завадить. А головне, зупинитися у вічній біганині і запитати себе: чого я насправді хочу від життя. І спробувати дати собі чесну відповідь. Сподіваюся, що вже зовсім скоро ми знову зустрінемось у театрі на виставах, прем'єрах чи просто у кафе на каві!