Георгій Манчуленко: Від соборності українських земель до соборності наших душ!
22 січня 1919 року на багатолюдному Софіївському майдані у Києві урочисто на увесь світ було проголошено Акт злуки українських земель: «Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західно -Українська Народна Республіка (Галичини, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка». Цим правовим актом було ліквідовано підступну несправедливість Московської держави, під протекцією якої Богдан Хмельницький сподівався захисту для України і яка сумновідомим Андрусівським перемир’ям зі шляхетською Польщею 30 січня (9 лютого) 1667 року розчленувала Україну, віддавши Речі Посполитій Лівобережну Україну (разом з Білоруссю) на 13 з половиною років. Але насправді це розчленування, з деякими модифікаціями, проіснувало більше двох з половиною століть.
Понад 250 років український народ вів боротьбу проти цієї несправедливості, за єдність своїх земель. Особливо гострою була вона в кінці XVII ст. Першочерговим завданням було об’єднання штучно утворених Правобережної та Лівобережної України. Особливо активними були дії гетьмана Петра Дорошенка. Але царський уряд через своїх ставлеників уміло розпалював ворожнечу серед української спільноти, внаслідок чого часті зміни гетьманів та їхні дії привели до братовбивчих битв, виснаження збройних сил, а Україну – до руїни.
Проте Український народ мріяв мати свою соборну незалежну державу. Таку волю народу проголосили й буковинські українці на історичному вічі 3 листопада 1918 року в Чернівцях. 22 січня 1919 року це споконвічне прагнення було стверджене державним документом, доведеним до відома всьому світові. Наступного дня почала свою роботу сесія законодавчої влади України – Трудовий конгрес, у роботі якого брали участь понад 400 делегатів, у тому числі від західноукраїнських земель – 36 і серед них 6 буковинців. 28 січня Конгрес прийняв тимчасову Конституцію Української Народної Республіки, яка забезпечувала демократичні основи державного життя України.
На жаль, ситуація, яка склалася тоді в Україні, була дуже важкою. Україна опинилася затиснутою між двома потужними силами – Антантою з півдня і більшовицькими військами з півночі на Наддніпрянщині – і військами королівської Румунії та Польщі з заходу. На українській території вели бої різні армії: українська, більшовицька, білогвардійська, французька, німецька, польська, румунська, анархістська. Менш як за рік Київ п’ять разів переходив з рук у руки. Військовий потенціал України був ослаблений через захоплення тодішніх проводирів соціалістичною облудою і їхнє занадто пізнє прозріння. До того ж, піддавшись облудній більшовицькій пропаганді з її гаслами соціальної рівності, на їх бік перейшли сформовані гетьманом Богунська і Таращанська українські дивізії, чимало загонів різних «отаманів» та «батьків» - Матвія Григор’єва, Нестора Махна, Зеленого (Д. Терпила), Ангела та Шепеля. Деякі з них часто міняли свою орієнтацію, переходячи то на бік більшовиків, то на бік Директорії.
Великої шкоди утвердженню державності завдали ідеї українських соціалістів різних відтінків, які за свідченням сучасників складали майже 90 % делегатів у Трудовому Конгресі (на той час – парламенті). Вони фактично вели міжфракційні суперечки: ліві «боротьбисти» відстоювали совєтську владу; праві домагалися впровадження демократичного соціалізму; центр на чолі з М. Грушевським наполягав на передачі влади «трудовим радам селянських і робітничих депутатів». Виконавча влада належала Директорії, очолюваній Володимиром Винниченком, лідером Української соціал - демократичної робітничої партії, і Раді народних міністрів при ній під головуванням члена тієї ж партії Володимира Чехівського.
Для українського народу це інфантильне замилування його державців та політичних лідерів ідеями соціалізму стало великою трагедією. Воно привело до втрати державності, до знищення Української Народної Республіки. На цьому доводиться наголосити з особливою силою, бо на 22му році державності суверенної України посилено діє антидержавний українофобський рух. Створюються різного роду галасливі товариства, спілки, об’єднання на підтримання реанімації СРСР під виглядом мутного (таможєнного) союзу, а насправді – Російської імперії. В нову політичну авантюру вони намагаються втягнути весь Український народ , час від часу оголошуючи початок збирання підписів за відновлення СРСР. І очолює цей рух випробувана тоталітарним режимом складова частина колишньої КПРС – Компартія України.
Провина українських соціалістів і комуністів 20-х років, які намагалися будувати соціалістичну Україну, не знаючи, що вийде з цього на практиці, як той соціалізм позначиться на долі народу, - велика. Її усвідомлення має застерегти наших сучасників від повторення того необачного і смертельного для держави і народу кроку. Чесна людина не може й думки припустити про повернення в минуле, в страшний морок неоімперіалізму.
Безневинно пролита кров, смерть кількох поколінь Українського народу ( та й більшості народів колишнього Радянського Союзу) тривожним дзвоном б’є у свідомість кожного, попереджає не піддаватися підступній пропаганді новоявленої «п’ятої колони» Москви.
Злочин «керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства» проти Українського народу жахлиий. На одному Лук’янівському кладовищі у Києві нараховується близько 25 тис. жертв більшовицького терору, переважно видатних діячів української культури.
В умовах західних областей України великого розмаху набула депортація українського населення. Так, за опублікованими уже документами органів державної безпеки і внутрішніх справ колишнього СРСР, ще в ході війни на 15 жовтня 1944 року було взято на облік для виселення з західних областей на північ 3329 родин загальним числом 10517 чоловік, в тому числі з Чернівецької області – 170 родин або 560 чоловік.
За тогочасними порядками плани, як правило, перевиконувалися, і на 4 січня 1949 року з західних областей було депортовано 14729 родин або 36609 чоловік, у тому числі – відповідно – 461 родина або 1256 чоловік з Буковини.
Це лише кілька епізодів нашого страшного минулого, до якого нас хочуть повернути новітні політичні авантюристи своїми підписами чи референдумом, розмальовуючи таке минуле перед сучасником веселковими фарбами. А найбільш, м’яко кажучи, дивує те, що правоохоронні органи на вимогу громадськості вжити заходів проти антидержавної діяльності подібних партій і товариств (відновлення пам’ятників кату українства Сталіну,заперечення Голодомору 1932-1933 років, як геноциду Українського народу) відбуваються заявами типу того, що вони, мовляв, у політику не втручаються. Аналогічно поводять себе і т.зв. нинішні суди. До чого це може призвести, неважко уявити собі.
Пам’ятаючи це, ми повинні бути пильними до підступів українофобських елементів, не піддаватися на їхні провокації і облудні гасла. Знешкодити їх антидержавні й антинародні дії може тільки єдність і згуртованість усіх державницьких сил України.
На жаль, нинішній режим, зовсім не цікавиться духовною єдністю Українського народу і не докладає зусиль для її досягнення. А без відчуття національної єдності марно сподіватися на будь-які світові здобутки нашої держави. Значні успіхи Німеччини, Японії засвідчують, що вони виходили з глибокої кризи з вірою у великі потенційні можливості своїх народів. Зовсім свіжий приклад вчорашніх братів по СРСР з нинішніх країн Балтії, які і зараз залишаються нашими великими друзями, також свідчить на користь важливості національно – духовного фактора.
Складається враження, що у владній номенклатурі беруть гору ті, хто розвалює українську економіку, науку та культуру, дбаючи лише про власне збагачення і плюючи на нашу громаду. Все це робиться для дискредитації Української державності та самої державницької ідеї.
Вчителі, лікарі, працівники культури і мистецтва, аграрії, підприємці, промисловці, пенсіонери кинуті владою на грань виживання. Натомість знаходяться кошти в бюджеті для купівлі житла можновладцям, придбання модерної техніки та автотранспорту, закордонних поїздок з мізерною віддачею. Митниці держави нагадують паркан, в якому більше дірок, ніж дощок, а СБУ, прокуратура, міліція, прикордонники ніби нічого й не бачать. Золоті кільця довкола Києва, всіх обласних центрів і більшості райцентрів промовисто говорять про «моральність» нинішньої влади та й багатьох «тушкованих» і не дуже т.зв. опозиціонерів.
Україна втрачає навіть ті позиції у національно – духовному відродженні, які були здобуті важкою працею на межі 80 – 90-х років, передусім в освіті та у функціонуванні гуманітарної сфери.
«Злагода будує, незгода руйнує», - каже буковинське прислів’я. Тому я сподіваюся, що всі державницькі партії і організації припинять чвари, розпорошення демократичних сил, об’єднаються і разом вироблять спільну тактику і стратегію у нелегкому процесі державного ствердження у всіх сферах внутрішнього і зовнішнього життя суверенної України. Адже нинішній режим буде робити все (підкуп, фальсифікації, залякування, адміністративний тиск), щоб утриматися при владі. Вже зараз з ненависті й помсти перенесено святкування Дня Свободи, запроторено за грати Юлію Тимошенко та інших опозиційних політиків, суттєво збільшено фінансування силових структур (крім армії), сукупна чисельність СБУ, МВС разом з внутрішніми військами,прикордонників та інших подібних організацій в рази більша за чисельність Збройних Сил України. Ось так В. Янукович, через страх за своє майбутнє, вибудовує поліцейську державу. Але вона його не врятує. Цій сваволі ми повинні протиставити свій рішучий протест і єдність дій!
Тільки за наявності злагоди можлива вільна, демократична, незалежна, соборна Україна. Тільки за умови суспільної консолідації в ім’я демократії і державної незалежності зможемо відкинути чергову спробу внутрішніх і зовнішніх сил повернути нас у вчорашній день, накинути нам старе ярмо, оновлене привабливими гаслами і обіцянками.
Злагодою і єдністю згуртовані демократичні сили неминуче переможуть. І тоді для всіх синів і дочок незалежної соборної України, незважаючи на їх етнічне походження, день 22 січня стане великим державним святом возз’єднання віками розтерзаних загарбниками – чужинцями українських земель Наддніпрянщини, Галичини, Буковини і Закарпаття. За часів тоталітаризму нам нав’язувалася ціла серія розкинутих за часом «свят возз’єднання» - то день вступу Червоної Армії в різні частини українських земель, то день прийняття їх «в сім’ю радянських народів» – але старанно замовчувалася справжня дата проголошення правового Акту єдності всіх українських земель – 22 січня 1919 року.
Без єдності всіх регіонів України не вдасться подолати глибоку системну кризу, коріння якої лежить в пережитій нами епосі тоталітаризму і нинішньому режимі, який не хоче порвати з тією жахливою системою. У нас, тобто серед багатьох нинішніх можновладців і лівих партій, ще не перевелися прихильники поділу єдиного Українського народу на «бандерівців» і «москалів», на «східняків» і «западенців». Політичні авантюристи, користуючись відомим принципом «поділяй і володарюй», не усвідомлюють, що штучно роз’єднуючи політичну націю, яку творять всі громадяни України, вони тим самим свідомо підіграють імперським зазіханням, в першу чергу офіційної Москви. Такі підходи вже наробили біди чи не в кожному регіоні пострадянського простору.
Україна, відновлюючи свою незалежність в 1991 році, щасливо уникла кровопролитних конфліктів завдяки мудрості свого народу. В нашій давнішій історії було більше, ніж достатньо, крові. Наші попередники сповна заплатили за нинішню свободу, тож дорожімо тим, що маємо, плекаймо свою державу, дбаймо про її громадян, проганяймо від влади тих, хто зневажає свій народ і його цінності.
Повноцінна соборність всіх українських земель можлива тільки за повної соборності наших (Українських) душ!
З днем соборності, Українська громадо!
Слава Україні!
