Галицьгейт

Таки взяла я і не втрималась. Написала про це нещастя, що хтось, сподіваюсь, що з гумором, назвав "довганичгейтом". А ще запхала туди свої зізнання про джинсу-михайлішина-забродського-харабару". Читайте в моєму ЖЖ, якшо вас ще не нудить від цих розборок!

Емма Антонюк

Був друг у мене, любили ми з ним знаходити розповсюджені недоречні порівняння і сміятися з них, доки не закінчувався сидр у келихах. Всілякі пафосні, а від того ще недолугіші дурниці, типу «Чернівці – це маленький Париж» чи то «квітка на камені» про Кам’янець – були стандартними у нашому уявному рейтингу дурнуватих порівнянь. Проте, траплялись серед «южних пальмір» і «чернівецьких хогвардсів» і справжні перли, назбирані під час сотень прес-конференцій та інтерв’ю. Так, наприклад ми добре знали, що Іво Бобул – то буковинський Елвіс Преслі, а Аліна Гросу – чернівецька Мадонна. Але ніколи, чуєте, ні-ко-ли ніхто з нас не подумав би, що в «маленькому парижі», в кулуарах «пентагона з левами» з’являться свої «сноудени», а до назв місцевих «скандалів» додаватиметься закінчення «гейт». Отож Друг, з яким ми придумали таку нехитру забаву, вже давно не друг, «маленький париж», чи то пак «відень», змінили Відень і Париж великі, і лише тоді, як на зло, у рідних Че почався карнавал. Герої ж його перевдягаються не в котиків та білочок, а в персонажів, з дещо більшим iq.

Так отож, ближче до суті. Якби роки три тому мені явився ангел і в красі своїй небесній сказав, що я власними пальчиками, за тверезої свідомості в одному реченні використаю ім’я відомого американського шпигуна поруч з прізвищем відомого чернівецького блазня, та ще й додам до останнього славнозвісне «гейт», себто «Довганичгейт», я би покотилася зі сміху, і радше відкусила б собі руку, ніж повірила б дурному пророцтву. Але благо ангел мені не являвся, а рука ціла. Те, що ідея надати Довганичу і «його» затії ілюзії заокеанських політичних скандалів відвідала чиїсь гарячі голови, (навіть нехай жартома), – півбіди. Але ж народ підхопив, і тепер у нас є свій «сноуден», «чак-норріс» і «котигррошко», в одній особі, яка раніше тягнула хіба на «івана дурака». Але, яка країна, такий і теракт, як каже бородатий анекдот, та якщо подумати, то не дуже й до сміху.

Ну зустрівся він з двома журналістами, ну перетер з ними всілякі джинсові балачки, ну взяли вони лаве… Скажіть-но рідні, а хто цього не знав?! Кого шокувала новина про проплачені матеріали у місцевих ЗМІ? Мені особисто в цій історії найбільше шкода Кобевка. Шкода по-людськи, бо він то з портретом Бандери сфотографується, то владу продажною назве, то Галицю в коментах нахамить, а тут – Бам!, - і втрапив в таку недвозначну історійку. Журналісти цю подію сороміцьки замовчать. Навіть ті, які «попри все і в супереч всьому» радше кинуться писати про собаку, яка розродилася поруч з ринком, а от про місцевий медіа-скандал – ні пари з вуст.

Кілька днів брудна оповідка про дельфінів пера кочуватиме вузькими колами блогерів-юзерів і решти «своїх», а потім, по-тихеньку, переконавшись в «правильній» реакції журналістів, точніше в її відсутності, баладу про «чесну журналістику» можна й на світ божий витягнути і розрекламувати на весь край, де варто жити.

Тут я, певне остаточно втрачу читацьку увагу, але перемкнусь на власний джинсовий досвід, а його в мене – бездонне відро, з маленькою такою вишенькою, яку в коктейлі кидають, - це я про скандал, який завершив мої джинсові поневіряння. Що таке справжня «джинса» моя наївна сутність до зустрічі з «ТВА» не дуже то й знала. За своє коротке, але інтенсивне журналістське життя я намалякала чимало жополизських статейок про всіляких міських голів периферійних хуторів, але не отримувала від того ні грошей, ні задоволення. А джинсою це назвати не можна й поготів. Раз повелась напередвиборчий підробіток. Тотальне безгрошів’я і любов до триразового харчування винудили мене погодитися написати одну замовну статейку. На цілу сторінку, чи навіть розворот. Про, вибачте мене на слові, Харабару, котрий тоді ще головним міліціянтом був. Мала, дурна і бідна, я довго писала інтерв’ю, ще довше рошифровувала, і просто неймовірно довго затверджувала написані оди з його блакитними ельфами. За пекельний труд партія обіцяла баксів 50. Щоби довго не скиглити, кажу коротко: стаття вийшла, а бабла не дали. Знайомі журналісти тоді вдоволь з мене насміялися, казали: «А ти піди значить до нього в кабінет і скажи: як не заплатите за роботу, викличу міліцію». Не те, шоб мені сильно було не до сміху, але досвід не дуже прикольний погодьтеся. Що таке справжня джинса, від якої вуха в трубочку і волосся дибки – дізналася вже на «ТВА», коли Михайлішина намагалися зробити чернівецьким Майклом Джексоном а виходив якийсь Левко Дурко.

Мій екс-начальник дуже любить заводити пісеньку, що політики я не писали, а джинси і поготів. А його «геніальні» товаришки залюбки й в унісон цій байці підспівують. І хоч, прямих політичних сюжетів в моєму графіку було, скажу відверто, не рясно, недолугий Віталь Міхалич, радо всміхаючись підстерігав знімальну групу «ТВА» на кожному кроці. Відреставрували в місті браму? – пиши коментар Михайлішина. На площі Філармонії скаче якесь придурене Дзідзьо? – знайди Михайлішина і запиши інтерв’ю. В школі на триста дітей нема туалетів, - пиши, шо Михайлішин купив нові вікна в спортзал. Подібних сюжетів у моя карма набралася, як песик блох. Про неможливість потрапляння в ефір альтернативної інформації, себто такої, яка б могла поставити під сумнів діяння "його величності" – годі й балакати. В результаті дійшло до того, що під час зйомки про розбиті дороги, мені телефонував збрдск і наказував повертатися на роботу. Звісно без сюжету. Тоді я вирішила, що то і була остання в моєму житті джинса. У віці двадцяти двох, опинившись без роботи і без друзів, в тому числі й тих, з якими пили сидр, я зрозуміла, що такої х..ні, ніколи й ні за що я більше не писатиму. Ніколи не заперечуватиму, - якщо доведеться не буду проти працювати рай теркою для політичної сили, яка мені до душі. Але щоб я провалилася, якби хоч одне добре слово вийшло з-під мого пера про всілякі «регіони», чи навіть «свободи».

І до чого була ця сповідь? До того мабуть, що фігуранти історії з «довганичгейтом» такої обіцянки собі не давали ні в двадцять, ні в п’ятдесят. І тепер під ударом не лише вони, але й всі їхні колеги по цеху.

Оскільки я більше, ніж впевнена, що до кінця цей опус, навряд, хтось дочитає, прибережу маленьку таку розв’язочку для найтерплячіших. Як ви вже зрозуміли із затягнутого епілога моєї оповіді, в інтелектуальні здібності Довганича я не вірю, як не повірить жодна людина, яка тими ж таки інтелектуальними здібностями володіє. Але, знову ж таки, погодьтеся, провокація вийшла на п’ять з плюсом. І от я собі вирішила пофантазувати, а фантазії мені навіяла розмова в ФБ з чернівецькою колежанкою. Давайте уявимо цей конфлікт з точки зору справжніх політтехнологій, а не лише насмішливих алюзій на них у кличці головного фігуранта. Це я до того, що трапилось б таке за океаном, істерична історія з «журналістами за викликом» могла б справді бути вдалою маніпуляцією для якогось скажімо Джорджа Галлера, який ляпнув би десь на пресусі в Білому домі, що журналістика у США нижче рівня Гудзона. А потім, щоби відчистити свій імідж перед ах..шою громадою, найняв би якогось клоуна, чиїми руками би повернув собі добру славу, підставивши одного ретивого американського патріота. І ще одного журналіста, але просто так, для масовки. Оце була б справді історія, що гідне закінчення «гейт» і законів логіки.

П.С. Я в жодному разі не захищаю цим матеріалом буковинську журналістику. Те, що вона продажна – сумнівів нема. Тільки, давайте не персофінікувати. Бо серед місцевих колег знаю таких, які жодним «довганичгейтам» не по зубам. Ні, вони не фоткаються з портретами Бандери і не кричать, що вмруть за Україну. Просто ходять на роботу, просто пишуть, просто говорять. Чесно, грамотно і професійно. От, хто власне страждає від цього скандалу найсильніше. Більше того, не здивуюсь, якщо саме вони і були першопочатковою мішенню .

Запис у живому журналі aja_li

Current Location:Cologne
Настрій: relaxed
Зараз грає:Gogol Bordello