Файні та найкращі за продуктивністю овечата тільки наші, гірськокарпатської породи, котрі навіть в люту зиму корм з-під снігу добувають...
Вони, ці вівці такі, що горяни не уявляють свого життя-буття та славної історії, бо який карб її не візьми, на всіх крижалях – піснях, легендах, спогадах, так чи інакше невтомні трударі Карпат прагнуть пов'язати свою долю з роботою коло маржини, котра годує та зодягає. То не вигадали, а то чиста правда, що преславні легені Гуцульщини починали свій путь в історію біля роботи з отарами овечат. Чи то в Красному Долі, Андриківському, Верхньому Росішному, ба навіть наш буковинський мольфар Прокіп Дарадуда ходив у пастушках. Покуштувати найсмачнішої в світі гуслянки, переповідають, потаємними ходами на Путильщину навідувався навіть сам Олекса Довбуш, але правдою залишається факт, що робочий день перед створенням задуманого твору Юрій Федькович також починав з кухля овечої гуслянки від овечат знаменитої гірськокарпатської породи. Вона, ця порода, як ніяка, – вводить в курс справи колишній керівник району Андрій Васильович Коцюба, – найдавніша в Карпатах, невибаглива до корму, стійка до суворих умов гір, а головне, високопродуктивна. Ось за які заслуги вона заслужила шани та поваги.
– Це, Андрію Васильовичу зрозуміло, як ясний день, десь там у Краснім Долі. А Ви краще про те, скільки було маржини цієї справді знаменитої в усі часи породи, коли очолювали район, і може знаєте, скільки її випасається сьогодні?
– Мало-немало, під 30 000 штук, вважайте, що в кожному тодішньому господарстві по кілька тисяч. І знаєте, хто вивів цю породу? Вівчарі Путильщини разом з трударями Рахівського, Верховинського та Міжгірського районів сусідніх областей. Це справді гонорово, як і те, що завдяки потужному розвитку тваринництва, основу якого складало вівчарство гірськокарпатської породи, наша тодішня міжколгоспна фабрика по переробці вовни, виробляла, як пам'ятаєте, знамениті ліжники, що демонструвалися на ВДНГ в Москві і неодноразово за кордоном, зокрема в Канаді.
Розвивати тваринництво допомагала міцна і стабільна кормова база, працювали на той час 96 полонин: 35 для ВРХ, на решті доглядалися отари овець.
– Ну, Андрію Васильовичу, а зараз?
– А зараз, друже, майже по нулях. Пішов непотріб з-за кордону, і ті ж ліжники, які йшли нарозхват на ринках світу, ніпочим. Як і сама міжколгоспна фабрика, яка "почила у Бозі". Хіба що отару-другу, в сотню овечат доглядають нині Дмитро Омелянович Жабко та Марія Петрівна Генцар.
– Відай, і я прощатимусь зі своїми овечатами, – журливо вповіла Марія Петрівна Генцар, керівничка фермерського господарства "Гребень". – Затрати немалі, а в результаті навіть "так на так" не виходить. Сумно, банно, бо вік провікувала коло овець, але вже згортати буду роботу, хоча за сприятливих умов ще багато могла б ходити коло маржини.
Сум побирає від почутого з уст трударів, котрі, як ніхто знають толк у вівчарстві, а їх тим часом під бік – мовляв не теє сьогодні державі потрібно. Обухом пройшлися по галузі й в інших регіонах краю, з огляду на що треба бити в усі дзвони. Тим часом з Буковинської державної сільськогосподарської дослідної станції лунають бадьорі повідомлення, що її колектив, бачте успішно працює над створенням нових порід і типів овець, а також удосконалюють інші. І що на сьогодні в області доглядають ... 50 000 штук овець. Звідки така цифра – хіба що святому відомо, бо навіть на Путильщині, де без ярок не обходиться практично жодна сім'я, в кошарах залишилося менше 10 000 тих ярок гірськокарпатської, які є унікальною і найпродуктивнішою породою серед інших: і Асканійської каракульської, і Асканійської буковинського типу та всіх решти разом узятих.
На віддаленому хуторі Верхній Росішний подовгу спостерігав, як овечата знаменитої породи, по-оленячи, з-під снігу добувають залишки торішньої паші. Подумалось, а може й саме й тому продукція від тих ярок така ситна й запашна, що додавала сил в боротьбі навіть видатним опришкам Карпат.
Іван Агатій
заслужений журналіст України
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вівчарство на Буковині: розведення та перспективи розвитку
