Етюди осінньої меланхолії: руни Чернівців

Я завжди любив цей парк на вершечку узвишшя Габсбургів. Був час, коли я приходив до нього мало не щодня. Але тоді – вже чи ще – не було в ужитку чернівчан такого топоніму. Ми послуговувалися визначенням «Парк Шевченка», що нині є парком Федьковича. Я приходив сюди після уроків.

І була весна. Це була рання весна, унікальна, випускна. Весна мого життя: я закінчував школу.

Сніг щойно розтанув, тому парк перебував у перехідному стані: жодної травинки, жодного листочка. Він був прозорим і творив якийсь весняний стриптиз. Чернівецький вітер, що постійно дме вздовж долини Прута з північного заходу, був особливо проймистим, бо не мав змоги зачепитися бодай за якусь стеблину. Сірі пошарпані, ще зимові, хмари стрімко неслися кудись у бік горбів Кемпінгу. Але серед їх суцільного драглистого тла вже можна було розпізнати ополонки синього весняного неба. Ось тоді-то я й побачив в сукупності візерунок усіх алей і стежок парку, що поснували його північний схил. Справа була в тому, що сніг скрізь розтанув, а на схилі залишилися лише льодяні доріжки, що їх взимку протоптали люди. Вони й створили цілісність картини. Складалося враження, що хтось льодяними шнурами загнуздав схил горба, щоб він не рвонув кудись у мандри слідом за весняним шалапутним вітром.

Алеї парку, їх загадковий, завжди непередбачуваний каскад, постійно справляли враження якоїсь ворожби. Коли будь-якої пори ти йшов цими алеями, то тебе не полишало відчуття якоїсь забави, в якій ти перебуваєш і діючою особою якої ти є. І ось тоді, тієї весняної прозорої вітряної пори, мені вдалося побачити всі стежки й доріжки парку вкупі, разом. Відчуття присутності в чиємусь казковому задумі огорнуло й відразу полишило мене, мабуть, звіялося разом з хмарами, що стрімко неслися вздовж Прута. Але воно було таким виразним, свіжим, неповторним, що я запам’ятав його на всі наступні весни. Тому, часто, коли по низькому сірому ще холодному весняному небу кудись несуться хмари, у мене перед очима постає те льодяне мереживо стежок і доріжок парку пори моєї юності.

Це ж трапилося зі мною пізніше, коли в Києві в Музеї Західного мистецтва на виставці робіт Роквелла Кента я зупинився біля його картини «Весняна лихоманка». Тоді на вулицях столиці було спекотне літо, а в залі музею мене огорнула рання випускна весна в голому парку на північних схилах гори Габсбургів.

Я майже все життя згадував ті стежки й алеї. Та лише нині вдома під шум осіннього дощу у ринві, буденно розглядаючи у вікні гору Цецино, я зрозумів їх містерію: щовесни північний вітер на схилі гори Габсбургів креслить візерунок льодяних стежок, який ще береже в собі подих скандинавських рун. Я зрозумів, що і нащадки Рюрика заклали підвалини історії, яка втілилася через віки в це прекрасне місто над Прутом. Тієї ж миті я пригадав стежки в парку Резиденції – вони теж хитро обплели гору, але вже з іншого її схилу.

За вікном тяжкий від осіннього дощу жовтий листок катальпи відірвався від гілки й стрімко полетів до землі. Я згадав стежки парку та подумав, що нині нічого не побачиш: величний задум схований під килимом відбулого листя. Тож, потрібно чекати весни й не проґавити той момент, коли вона розтопить сніг, а льодяні шнури доріжок на мить, як спалах, об’являть натяк на ще одну вічну легенду Чернівців.

 Валентин Ткач, Чернівці