Етюди осінньої меланхолії – 3. Туман (нічний BukNews)

У дворах хазяйнує туман. Виразно видно лише ділянку тротуару навколо тебе, тому орієнтуватися доводиться по знайомих ямах, бордюрах та кущах.

Ранкові тумани листопада – це «білі прапори» капітуляції Осені. Скоро прийде Зима.

А, поки що, чекаємо на завершальний акорд опеньок. Часом, мені здається, що опеньки п’ють ці тумани й вчиняють серед кущів, дерев хмільний бенкет. В лісах вирує осінній гармидер. На його німі звуки йдуть грибники, бо лише вони чують ноти цього мовчазного співу осінньої тиші.

Відтак, полиці прилавків на базарах наповнюються дарами лісу.

І лише ворони повсідалися по дахах будинків і чекають, поки туман розсіється сонцем чи то розвіється вітром. Зараз літати нема як.

Я пробую наспівати «Туман яром…», але слова не йдуть. Це – літня пісня. А нині маємо надвечір’я Осені.

Пси і коти десь поділися – немає жодного. Відсутність вагомого елементу звичної натури в додаток до туману формує враження, що ти потрапив у невідоме тобі місто. Від паніки рятує старе рядно на балконі сусіднього будинку, яке висить там від літа. Усе в порядку, ти – вдома, і туман минеться, коти й пси повернуться, бо рядно на місці.

За «туманними» враженнями я забув по що ж вийшов з дому. Спортивні брюки та «домашня» куртка підказали, що це має бути щось побутове і по цей бік Проспекту, бо «так вбраним» я на той бік вулиці не йду. Аж ось, з-за кущів, з’явився кіоск, і я пригадав, що йшов по моркву.

Я підходжу до ящиків. Кругом – ні душі, кудись поділася навіть продавчиня Орися. Ні псів, ні котів, ні машин, ні студентів. Лише туман і пустка.

Я дивлюся на вологу моркву в ящику, й мені здається, що цієї миті в усьому світі морква потрібна лише мені.

Додому я повертаюсь знову крізь туман – Орися знайшлася. Чогось пригадалося, як ондатри тягали буряки з городу в діда, а ми з двоюрідним братом їх ганяли назад у ставок. Та, коли це було! І це – літній спогад.

З туманом не можна залишатися сам-на-сам. Мішанина часу, простору, сюжетів легко заберуть тебе у свій коловорот не знати куди. І я очима починаю шукати рятівне рядно на балконі.

 Валентин Ткач