Еміграція в небо (нічний " Букньюс")

Чомусь ця стаття викликала колись гнівну отповідь професора Богдана Мельничука, який порівнював мене з Олесем Бузиною та попрікав у "пасквилянстві". Нещодавно перечитав свою статтю знов і публікую для шановних читачів "Букньюс". Може професор правий? . 

ЕМІГРАЦІЯ В НЕБО

Дивно сконструйована людська психіка. Якщо хочеш, щоб людиною взагалі перестали цікавитись, постав їй пам’ятник.  А особливо безвідмовно діють численні портрети в шкільних кабінетах. Цікавість відрізає як серпом.

Навіть такого привабливого для жовтої преси персонажа як п’янчугу, експериментатора-гомосексуаліста, неврастеніка і зайдиголову Юрія Федьковича хрестоматія робить кимсь на кшталт клерків середньої ланки ОДА. З яких тільки порохи цікаво здувати. Сьогодні постать буковинського кобзаря цікавить,  здається,  тільки господаря “Сорбонни” (по-сусідськи) та жменьку літературознавців (бо вони з цього їдять).

Мені, на жаль, не відомі люди, які на ніч почитують Юрія Адальбертовича. Але є вони, десь в природі, певно, – любителі антикваріату, лексичні гурмани, поціновувачі  історично-побутових тонкощів та інша божевільна публіка. Нині, здається, на Буковині такі ускладнення на пальцях полічити. Хоча подібні екзотичні комахи мали би плодитися в середмісті. Надто зручне лігво тут, надто жирні пасовиська для уяви, фантазії, марень. Однак, теперішні суворі чернівчани надають перевагу Калинівському.

Між іншим, біографія Юрія-Осипа Федьковича може бути цікавою не тільки для збоченців-одинаків, але й для більш широкої публіки. І як не дивно, у якості психотерапевтичного прикладу.  Біографію авторства Маковея, до речі, можна придбати в “Українській книзі”. Автоматично ви стаєте власником видання, яке не може розпродатися з 2005 (!) року. В цьому вже є певна психотерапія – спокуситися тим, що іншим до одного місця. Ви ніде не зможете похизуватися вашим вибором, обронити цитатку між іншим, прославитися як інтелектуал. Ніякого зиску, окрім...

Можливо, така покупка закладе основи аристократичної звички читати те, що немодно. Немодно навіть серед інтелектуалів. Серед нікого. Просто немодно.  А там і до немодного способу життя рукою подати. Почати немодно думати, переглядати немодні фільми, їздити в немодні місця, спілкуватися з немодними людьми. В цьому щось є. Тобто – чогось нема. Нема натовпу навколо.

Отже, до  біографії Федьковича та її психотерапевтичної дії. Цікаве, наприклад, відчуття життя у 19 столітті, набагато фаталістичніше, і з живішим яскравим усвідомленням смерті. З дев’ятьох дітей Федьковичів тільки і вижив один Юрій. Зараз кішки так не помирають, як тоді люди. Люди почувалися по-справжньому  у руках Долі. Будь-яка, за теперішніми мірками дрібниця: запалення легенів, апендицит, інфекція. І життя зривається як листок. Дорослішали миттєво, кожна зустріч, кожна розмова, кожен гарний сніданок був важливіший, аніж зараз. Це відчуття нині важко уявити, відновити. Хоча воно більш логічне, здорове. 

Але хотілося зупинитися на захопленні Федьковича астрологією, яке вважають хворобливою примхою, з нелегкої руки того ж Маковея.  Десять років життя, такого цінного і такого уразливого. До речі, астрологічний спадок Федьковича більший, аніж літературний. Цікаво спостерігати вузькість погляду спеціаліста, коли хор тих, хто на цьому абсолютно не розуміється, хто, врешті, просто незнайомий з цим доробком оголошують його наслідком хвороби. Але чи не варто вважати це захоплення своєрідною формою одужання? Десь на зламі, який сьогодні має назву “кризи середнього віку” Федькович розуміє: “чортзна для кого писати, та й навіщо”. А й справді, не для жменьки ж літературознавців? Відтоді астрологія посідає головне місце у Федьковичевій голові. Тому що вона – для себе. Для його власних рахунків з життям. І як усякий  “живучий Божою волею”, Федькович робить крок до незрозумілого, не вагаючись.

Перелік астрономічних книг, які залишилися по ньому, містить видання 17 і 18 століття. Це були солідні гросбухи з різьбленим рубаним шрифтом, гігантськими сторінками та шикарними палітурками. Від одного з них, видання античного астролога Фірмікуса (17 століття) залишилася сама палітурка, що свідчить про те, як багато книга попрацювала. Очевидно навіть від дотику до цих палітурок і поважного, урочистого вигляду цих видань, у Федьковича, як в усякого бібліофіла, мав би підвищуватися настрій. Річ для хронічного меланхоліка  вельми важлива. Сьогодні, до речі,  цю бібліотеку, яка частково потрапила до рук відомого краєзнавця професора Раймунда Кайндля, можна було б відновити, оскільки копії старовинних видань Firmici, Aegidii Strauch,Tobias Beuteln тощо доступні. Одна ж з астрологічних праць Федьковича  “Apotelesmata оder das Buch der Dekrete“, а також таблиці, схеми, карти зоряного неба (всього 104 арк. різного формату) зберігається в  Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України у Києві. Але до неї немає діла навіть літературознавцям – неформат. Зауважу, що в передмові до “Гороскопії”, яка цілком доступна сучасним читачам, у Федьковича, здається,  більше логіки, аніж в його літературних творах. Отже, проста думка про те, що рантьє Федькович отримував купу задоволення від спостережень і вивчення нічного неба, складання гороскопів, прислухань до власної інтуїції, пошуків таємного ключа до людських доль, чомусь непопулярна.  А дарма. Тому що так воно і було, безумовно. Крім того, над вічними запитаннями на кшталт “Хто ми? Звідки ми? Куди йдемо?” роздумувати за астрологічними розрахунками куди як зручніше, аніж живучи так званим літературним життям. Хто пробував хоч тиждень щоночі дивитися в нічне небо хоча б годину (ще одне немодне заняття), це міг би засвідчити. Безумовно, це була найпрекрасніша внутрішня еміграція від натовпу інтелектуалів москвофілів, народників і решти стурбованих дурнею людей. Найпрекрасніша еміграція з усіх можливих – у небо. І вона здоровіша за інші. З цієї еміграції Федькович повернувся добрішим і поступливішим, аніж був. Чи не є це ознакою одужання? І чи не варто усім час від часу так емігрувати, необов’язково в астрологію. Просто в свої сфери?

Сам письменник пояснював свою зацікавленість інтригуюче. У передмові до свого твору “Гороскопія” Федькович вказує: “Я автор, можу сам дати на все доказ і поруку, бо мені замолоду виворожив один астролог будучину і все, що він сказав, слово за словом по нинішній день сповняється. Се мене й спонукало до моїх довголітніх невтомних і дорогих дослідів”.  До речі, по закінченні дослідів майбутній класик дійшов висновку, що йому відкрився справжній ключ до проникнення в майбуття. Втім, кому він про це не розповідав – що імперським єгиптологам, що видавцям – ключ нікого не зацікавив. Все відбувалося майже за фільмом “Той самий Мюнхгаузен”. Впевнений, навіть якби Федьковичу справді вдалося б зазирнути в майбутнє, це все одно нікого б не зацікавило. Тож письменник скоро перестав усім набридати своїми дивними одкровеннями.

Втім, залишив  в тій же передмові такі слова: моя праця “має вартість для того, у котрого в руках є вже ключ до святині великої таємниць.

 А звідки ж автор (Федькович) прийшов до того ключа.

 Сього ніхто не сміє знати; читачеві доволі довідатися, що сей ключ правдивий, а що він дійсно правдивий, о тім може легко пересвідчитися на своїй власній особі або на родині та знакомих.  Описувати ж до нього дорогу у край загадкового сфінкса – сього автор не може прийнятися, хоч воно й цікаво було б се прочитати”.

Так що даремно кажуть, що нічого не можна взяти на той бік буття. Можна взяти таємницю. Таємницю, яку ніхто не захотів дізнатися. Федькович так і зробив. Скільки їх таких було в історії людства, носіїв таємниці? І чи не є чудовою іронією долі, що таїна потрібна лише тим, хто йде по світу, як божевільний. Лише вони її колисають у пазусі своєї душі.

Сергій ВОРОНЦОВ 

фото  http://pikartgroup.com/