ЕКЗАЛЬТОВАНІСТЬ НАЙВИЩОЮ ІНВЕНЦІЄЮ (читання на вікенд)

Старанно чепуриться моє стареньке місто. Вічність вимагає виваженого й своєчасного макіяжу перед хвилюючою зустріччю із Всевидящим Оком. А він, Всевишній, раз на божественну мить - на декілька сотень років, обов’язково оглядає рукотворні свої та найулюбленіші його серцю місця на землі. Кого при цьому насварить, кого піддасть випробуванням та лихом, але обов’язково  нагородить потому Ласкою своєю. А кого й навпаки.

Чернівці з лихвою знали й те, й інше, проте Схильності все ж було значно більше…

О тож бо й цього разу зусиллями тисяч робочих рук місто старанно підмальовує брови балконів, вирівнює плечі поверхів будівель, очищує й поновляє артерії труб, розчісує волосся дахів та пере  стрази столітнього  винограду вздовж фасадів.

Підіймаючи як в дитинстві голову, дивуєшся його, міста, оновленій старовинній красі. Звичні обриси набувають свіжого проте споконвічного змісту, воно гостріше націлюється в майбутнє, міцно утримуючись на фундаменті зажурливих споминів. Заздриш гостям, які вперше бачать його, їх первісному та щирому здивуванню як, мабуть, при першому побаченні із єгипетськими пірамідами чи китайським муром. Заздриш городянам, які народяться пізніше, і які побачать це місто через 100 років: чисте, світле, прозоре, з легким нашаруванням смутку неквапливої історії яскравих та різномовних племен городян усіх попередніх міських поколінь. Заздриш самому собі – ти жив і живеш тут, ти торкаєшся душею, руками й серцем саме цього священного й Божого місця на землі.

Бережімо це. Будьмо щасливим саме цієї секунди, бо ця секунда і є Життя…

Разом із містом стрімко змінюються й люди. Як його долетворче наповнення, головна субстанція та найвища ціль. Сучасні городяни – вони вимушено мужні, тому спромоглися зазирнути у черево Чернівців, довідуючись а чи все там гаразд. Владнавши непомітні звичайному оку негаразди, люди складають каміння на місця, ніби вимолюючи у міста святого прощення за невігластво.

Чи простить воно саме нас, як поблажливо простило невігласів минулого?  Чи загояться рани диктатур та воєн, шрами безголовості й недолугості? Чи знову тихо встелиться вулицями збуджений коштовний пил часів та народів?

Молімося всіма мовами та всім богам! Геть черевики, шкарпетки й чоботи! Ходімо блаженними міськими шляхами босоніж! Нехай піднімуться зім’яті трави, нехай почує земля легку ходу грішних, ой, грішних дітей твоїх, місто…

Воно простить. Бо завше прощало загарбників, дурнів та волоцюг, що намагалися знівечити його, глухі й нещасні.

Повернуться міські дворики та тротуари для ходіння! Повернуться килими на ошатних балконах на честь гостей та запах справжньої кави у замріяних провулках! Повернеться чиста вода до криниць та пухнасті пончики до кав’ярень! Повернуться троянди у вікнах, неспішні бесіди про мистецтво й збуджені вірші про кохання (а не партійні гімни, анекдоти чи гороскопи) на сторінки чепурненьких міських газет! Замість чорного соняху у кульках з бланками перехожі знову будуть носити білі парасольки від сонця й грайливі лорнети, а немовлят будуть звітно возити попереду себе, в гарних колисках-візках з квітами, а не на задніх сидіннях авто із затемненими вікнами! Вулиця Панська знову заблищить дорогими блискучими вітринами і люди ще будуть стояти в черзі до цього міського мавзолею жіночого роду, аби хоча б один раз пройтися нею, високо піднявши голову від гордовитого відчуття Всевишньої обраності! Повернеться відкрита посмішка на обличчя та легка кудлатість зачісок на наші голови замість модної тепер стрижки «під нуль», як символу моральної безвиході, рабської нікчемності й лінивого зубожіння! Повернеться футбол та іподром з міцними гарними кіньми в «яблуках», повернеться цікавість до Гете, Шолом Алейхема й Кобилянської! Повернеться все! Якщо буде куди…

Що скаже нам Вічність повертаючись та обережно підіймаючи над містом духмяну ковдру часу?

Ну, здравствуй, місто закам’янілих мрій, зажурених схилів й розтерзаних лип! Привіт тобі, несамовита батьківщина людей, які достеменно знають як керувати тобою, але таких, що не мають ані найменшого уявлення про те, як впоратися із самими собою! Вітаю тебе, колиска геніїв чужих країв та розкішний мавзолей талантів, які спилися тут!  Хвала вам, люди без надій, віруючі атеїсти та невіруючі християни з юдеями! Будьте щасливими від нещасть, обходьтеся малим, тому що великого вже немає! Вирощуйте дітей, які кудись їдуть та не повертаються додому, згадуйте минуле, живіть сьогодні! А там буде видно…

-         Де ваше кохання? - спитає Вічність.

-         Ми загубили його, спітніло підраховуючи гроші, - відповімо потупивши погляди ми.

-         Де ваша шанобливість? – знову спитає Вічність.

-         Нам не було часу шанувати, бо ми від’їжджали й від’їжджали у відрядження болю, ми пакували валізи зі сліз, чорно-білих  книжок дитинства й старих фото із блідими вчительками в круглих пластмасових окулярах, -  тихо триматимемо відповідь.

-         Де ж ваше місто? – в останнє спитає свята Вічність.

-         Так он воно: в кольоровій локшині реклами, в диму цигарок й вихлопів, під плиткою, яка тріснула під копитами потворного джипу, в штанинах смердючих від намулу турецьких джинсів на прилавку, які ледь спас від повені напівбожевільний торгівець «секонд-хендом»…

Невже ми так відповідатимемо?

Та, ні! Мабуть, ні…

 Вивернувши голови, ми зазирнемо у власні душі, ми очистимося від бруду «пєрєстроєк» та підступних камінців первісного накопичення вторинного: євромідяків,  печерного нахабства, хуторянської кріпацької безсовісності, міжнаціонального неподобства, мегаатеїстичного антигуманізму та упередженого базарного боголіпства, як методу входження у віру новітніх «біблейських» торгівців. Схаменемося, бо торгуємо біля Храму, яким було, є й буде наше місто.

А причиною нашої барського поводження в ньому є наша ж холопська психологія. Ми ніяк не можемо зібратися з думками: то вони зайняті, то ми.

Але наші обличчя посвітлішають. Наразі вони жовто-сині як імпортні курчата, байдужі, стулені й непривітні. Вони не такі, якими мають бути. Хоча сонце в місті ніби світить всім однаково, а засмагають лише щасливці…

Вечоріє. Містом, до натягнутих одна на одну приміських маршруток, розходяться кремезні, засмаглі, коротко стрижені сільські парубки  із однаковими чорними пластиковими пакетами, в яких згорнутий мокрий від поту літній робочий одяг. Це -  міські найманці, яких за гроші запросили носити в місті священне каміння. Найманці мовчать, а говорять лише тоді, коли дзеленькають їхні невеличкі вживані чорні телефончики.

В крамничках нудьгують найманки у штучному золоті, кремплені й дешевих джинсах. У них нечесані коси, погані статури, маленькі груди, вуса під носом, а їх все рівно називають «дєвушка». Вони спілкуються з нашими душами. Як уміють: поганою мішаною мовою, невиразно, зніяковіло й перелякано. Їм можна мало платити, тому вони тут. Чергове велике пришестя, примусова ін’єкція ззовні. Всі вони не знають міської істини, бо вона ретельно обирає вуста, якими глаголить…

Юнакам та юнкам швидко набридло вчитися на чужих помилках. Їм конче кортить робити власні. Молодь все рідше питає «Чому?» і все частіше «По чому?». Вони впевнені, що “Come together” означає міліцейське «Пройдемо», й потуплено вірять в прикмети. А до них треба ставитися вкрай обережно: підкова, прибита до лоба, щастя не принесе. Не принесе його навіть напис «Золото» на балконі-палубі «шифи»…

Де ж та істина? А вона – на поверхні. Великі творіння авторів не потребують! Немає у міста початку, не буде й кінця. Йому не треба брендування, похвал та гімнів. У Чернівців немає батьків, є лише діти, які з часом стають дорослими, розумними та талановитими. Але й старіють швидко…

Сонце світить в небі над Чернівцями велике й жовте, як Ленін. Коли мізки під ним плавляться, звивини щезають. Однак все рівно подумалося - старіти треба з гідністю, уміючи, нікому не жаліючись та ні на кого не оглядаючись.

Як робить це століттями наше місто…

Володимир Килинич

Серпень, 2008

Фото з фондів Чернівецького обласного краєзнавчого музею