"До нашої честі треба сказати, що ми на Буковині дружили з тваринами" (нічний "BukNews")
Історія з котом, коли письменник Вернон Кресс, у якого лікарі «швидкої» діагностували інфаркт, відмовився від негайної госпіталізації, бо ні на кого було залишити домашнього улюбленця – важливий штрих до його психологічного портрета. Хоча весь попередній життєвий досвід, здавалось би, заохочував до іншої поведінки.
Прикрий випадок, який надовго врізався в пам’ять, трапився перед відправкою на Колиму, коли Демант рік перебував під слідством. Начальнику місцевого промкомбінату знадобилися робочі руки для якоїсь домашньої роботи. І він виписав з тюрми голодних підслідних, серед яких опинився майбутній письменник. В’язні сподівалися, що за добросовісну роботу їх бодай нагодують. Але замість шматка чорного хліба вихудлим, змореним працею зекам, господиня винесла скибку білої булки з маслом товстому котові. «Нехай пробачить мене читач, я дуже люблю кішок, але той кіт – кудлата жирна тварина – видався мені породженням пекла», – згадував Демант. Ще багато років по тому не міг без відрази згадувати про білий хліб з маслом в руці кирпатої огрядної баби.
На тлі всього пережитого ситуація з улюбленим Тимкою, заради якого письменник фактично пожертвував власним життям, аж ніяк не випадковість. Така поведінка – частина його єства. Цілком у дусі швайцерівського «співчуття до нещасних тварей». «Дивак з джунглів», як інколи називають німецького лікаря-філантропа, і в цьому питанні був для Деманта прикладом. В африканській лікарні доктора Швайцера часто жили врятовані антилопи й мавпи, пелікани й папуги, покинуті європейцями собаки. Під час розчищення території під нові корпуси навіть важкі пальми пересаджували на нове місце, щоб вони далі жили. Доктор, який вчив, що немає життя вищого й нижчого, а все живе – однаково цінне, не забував власноруч перевірити, чи не залишилося, бува, якоїсь живності – мурах чи жерлянок – у будівельній ямі, до якої мали забити палю. Хоча, як і Демант, визнавав: бувають випадки, коли необхідність змушує жертвувати життям не тільки рослин, але й тварин. Наприклад, лютого бегемота, який перекидав легкі човни африканців біля лікарні й нападав на людей.
Урок доброго поводження з тваринами колишній чернівчанин отримав ще в дитинстві. Якось батько застав чи не семирічного сина, коли той тягав за хвіст домашнього кота Ваську. Зиґмунд Демант, який тварин обожнював, і собі смикнув сина за чуб: хлопець мав відчути, як ведеться котові, якого тягають за хвоста. Урок Петер переніс мовчки і добре засвоїв: ніколи в житті не мучив тварин, хоча убивати інколи мусив.
Гуманне поводження із тваринами – типове для мешканців Буковини. «До нашої честі треба сказати, що ми на Буковині дружили з тваринами, – пояснив автор спогадів «Тоді в Чернівцях і довкола» Ґеорґ Дроздовський. – Не часто можна було почути у нас про те, щоби хтось мучив тварин чи жорстоко поводився з ними, якщо відсторонитися від фіякрових коней, яким часом діставалося кілька зайвих батогів, чи від звичаю вішати курей донизу головою зі зв’язаними ногами, коли їх виставляли на продаж. Такі речі можна зарахувати до прикрих винятків, які трапляються всюди, в нас же вони були рідкістю».
Петер винятком не був. Із дитячих років, наприклад, не ходив до цирку. Не міг бачити, як тварин дресирують, вважав це знущанням над ними. Один лише вигляд папуг на коротких ланцюгах, яких побачив на пекінському зоологічному базарі, чи бурундуків – добрих милих друзів по Колимі, запханих до малих обертальних коліс, відгукнувся болем у серці сімдесятирічного чоловіка. Бурундук – типовий мешканець колимських лісів. Письменник чимало зустрічав їх у тайзі. «Бурундуків цього року тьма, – записав 1966-го. – постійно бігають, ганяють одне одного, сваряться писклявим свистом – щоразу дивуюся, до чого ж дрібні й шустрі».
Велетенський буйвол з пропущеною через ніздрі мотузкою, зауважений десь на вулиці в Катманду, теж викликав щире співчуття: «тварина, напевно, звикла проте подібні маніпуляції (так само з ведмедями) завжди здіймають у мені протест. Адже це жива істота!». Схожі відчуття пережив за кілька років до того у США, де «як завжди, з тугою дивився на простору клітку з хижими птахами». Відвідуючи тоді парк-музей просто неба в місті Тусон, був переконаний: літаючих хижаків не можна тримати закритими! Навіть кілька десятків метрів для них все одно, що тигрові п’ять.
Здавалося, єдине, що мало хвилювати колишнього чернівчанина після звільнення з табору, як вижити на засланні. Проте щойно багатолітній зек потрапив до більш-менш людських умов, одразу звернув увагу на кішку. Квартируючи під час тривалої відсутності господарів в оселі знайомих, Демант опікувався їхньою «худющою кішечкою». Вперше після багаторічної перерви маючи справу з домашньою твариною, привчав її до корисних занять. Господарі, припускав квартирант, дозволяли їй спати у ліжку. Вантажник не заперечував, проте запропонував нововведення. Перепусткою мала стати впольована кішкою миша. Поки не покаже трофей – до ліжка зась. Так швидко очистив дім від гризунів. Винищивши домашніх мишей, кішка стала приносити до ліжка польових, яких улітку ловила у палісаднику. Згодом і двох кошенят, які в неї знайшлися, котяча мама привчила до полювання.
Ще один кіт йому дістався так само від сусідів. Господарі залишили тварину вантажнику, коли назавжди виїхали «на материк». Це був веселий, бойовий і спритний кіт. Як і більшість колимських котів, яких не лякають морозні березневі ночі, Рижик утратив більшу частину своїх вух, зате зберіг хвіст. Він швидко прижився в оселі нового господаря, а вже незабаром освоював нові околиці: теплиці, городи і, головне, силу-силенну сусідських кішок.
«Жив він у мене досить тривалий час, – згадував письменник, – ми з ним чудово ладнали. Коли я вранці робив гімнастику, він сидів поруч і уважно стежив за божевільними викрутасами, що їх виробляв його явно несповна розуму господар. А щойно я лягав на підлогу й починав «крутити велосипед», і собі укладався на спину й метляв у повітрі лапами, стежачи збоку, чи не час припиняти ці фокуси».
Натомість чужих Рижик не терпів. Господарське застереження «не зачіпайте мого Рижика» довелося переформулювати у «будьте з ним обережнішими, а то він обробить вас під горіх». Редактор місцевої газети, який проігнорував застереження, пішов з гостей у глибоких подряпинах, в заюшеній власною кров’ю сорочці.
Коли якоїсь весни Рижик пропав, вантажник не знаходив собі місця: «Нема мого друга!» Шукав, ходив, кликав… Усе марно. Але кіт повернувся, щоби постаріти і через кілька років піти назавжди. «Коти помирають на самоті», – підсумував Вернон Кресс історію дружби людини й кота, – царство йому небесне».
У листопаді-грудні 1960 чи 1962 року (на зворотах фотографій вказані різні дати) вантажнику довелося на деякий час переселитися до селища Милга–РВК. Тут, у місцевому колгоспі «Червоний богатир», він на добрих півмісяця перетворився на забійника оленів. Працював із якутами й евенами, для яких це ремесло було звичною справою. Коментарі письменника, які він залишив на звороті деяких знімків, недвозначно засвідчують: він не схвалював такого жорстокого поводження із тваринами. На одній з фотографій, приміром, зображено невідомого чоловіка, який високо закинувши руки над головою, замахується битою на оленя, що лежить на боці перед ним на землі. Слова «забій оленів», якими підписаний знімок, вантажник узяв у лапки. На іншому, подібному, вже відверто виводить: «Сюди би Гржимека – відомого натураліста, голову Фонду захисту тварин».
Враження від пережитого письменник згодом використав в оповіданні «На коралі». «Даруйте за такий натуралістичний опис, але забій – моторошне видовище для будь-якого друга природи і тварин, – вибачився Вернон Кресс перед читачами. – Різати звичайно, необхідно, але не таким способом! При мені найбільший самець, білий ватажок, напевно більше півтора центнера вагою, розігнався в загоні для худоби, стрибнув на спини загнаних в кут оленів і з цього допоміжного майданчика благополучно подолав висоту бар’єру – заввишки в два оленячих зрости з гаком! Не встиг якут взятися за гвинтівку (її тримають на випадок, якщо не вдається зловити ту чи іншу самку – оленихи зазвичай кидаються з великою швидкістю, коли звільняється місце в загоні для худоби), як «білого» вже й слід охолов. У глибині душі я був задоволений таким благополучним результатом».
Тема стосунків людей і тварин раз по раз спливає на сторінках щоденників. Зауважене на кормі пароплава під час туристичної подорожі Єнісеєм 1966-го року отримує негативну оцінку в щоденнику: «На кормі нашестя ґедзів, усі ловлять їх, обв’язують ниткою й відпускають, тримаючи за нитку. Особливо діти. Вони також відривають їм крила, ноги, – одне слово, роблять із ними всі ті речі, які викликали непереборну відразу в мене ще в дитинстві. Убити їх – так, але мучити – нізащо!».
Працюючи неофіційним керівником військово-спортивного табору на озері Танцюючих Харіусів, вантажник-альпініст навчав підопічних не лише витривалості, але й людяного ставлення до тварин. «У печі закинутої лазні, яку ми розбирали на каміння, сховався зайчик: дивимося – смішна сіра мордочка й перелякані очі. Роздивилися і пішли. Був дуже втішений тим, що два мої хлопці, яких мені виділили у помічники, не виявили жодного інтересу до того, щоби його впіймати чи вбити. Хоча я їм цього все одно не дозволив би, але люди без диких інстинктів – завжди приємне явище».
Натомість іншому підопічному, який непоштиво поставився до собаки, влаштував прочухана. Майже такого, якого сам колись отримав від батька. «Сьогодні вліпив комусь потиличника… Хлопець ударив ракеткою по мордочці загального улюбленця Джульбарса – двомісячне щеня, сильно розжиріле за останні тижні. Це, звісно, недобре і не повториться, але як можна ні за що ні про що мучити собача?».
Принагідно інструктор згадав ще одного чотирилапого мешканця туристського табору: мале чорне щеня на прізвисько Маріон, що бігало хвостиком за новими господарями. Поведінка щеняти розчулила колишнього табірника. «Маріон вітає свого друга – сіре тигрове кошеня, вони бешкетують, облизують одне одного, граються, сірий муркоче від радості… Маріон – маленький, але з гострою мордочкою, міцно складений, наче мініатюрна лайка, підходить до мене, щоби і я його пестив».
Не обійшлося без знайомства зі всюдисущими бурундуками. «Найзворушливіше – це бурундуки. Їх тут дуже багато, і, незнайомі з підступністю людей, вони відчайдушно сміливі. Без остраху шастають під ногами, а, трапляється, всідаються на пеньки і, змагаючись у цікавості з хлопцями, розглядають нас упритул своїми чорними очима-намистинами».
Небажання «позбавляти життя жодну живу істоту на світі, хіба що заради власного захисту», «притаманне самітникам». Принаймні на цьому наполягає прославлений капітан Джошуа Слокам. За понад три роки навколосвітньої подорожі на яхті під парусом, які американець провів наодинці «під час самотніх мандрів похмурою місциною», це почуття тільки «посилювалося й посилювалося».
Ірина Вєчная виявилася не меншою за Деманта любителькою тварин. Під час закордонних вояжів тримала на руках коалу, годувала кенгуру. У багатоголоссі пташиного ринку московська журналістка почувалася такою щасливою, що ледь не дякувала Всевишньому, залишаючись при цьому войовничою атеїсткою. Щиро раділа, коли природа дарувала їй несподівані зустрічі.
Найдовше пам’ятала дружбу із лисом. «Якогось останнього голодного радянського року потрапила взимку до будинку відпочинку на Десні, що у Брянській області, – розповіла подробиці дружби людини і звіра. – Щодня ходила на лижах далеко до лісу. Аж якось мені трапився рудий лис, із яким рухалися в одному напрямку паралельними стежками. Я зупинилася, щоби краще роздивитися звіра. Лис і собі зупинився, повернув морду в мій бік: здавалося, що дивиться просто мені в очі». Відтоді жінка щоранку збирала в їдальні залишки їжі й відносила до лісу на пам’ятне місце, де бачила свого лиса. А вранці наступного дня виявляла масу свіжих слідів.
Прочитавши в «Юності Гоголя» про те, що в дитинстві її улюблений письменник утопив у ставку кота Кутьку, «вперше незлюбила Гоголя». Найдобріший батько майбутнього класика, до слова, жорстоко відшмагав хлопця за це. Виявивши у під’їзді будинку підкинуте кошеня, Ірина Вєчная не знаходила собі місця: обійшла усіх мешканців, обдзвонила знайомих, скрізь розвішала оголошення. Зі сльозами на очах пропонувала кішечку перехожим, покупцям у магазинах, пасажирам в автобусі… «І весь час моє серце розривалося, – занотувала в блокноті. – Раптом дивлюся: дві дівчинки. Запитують – задарма віддасте? Звісно! Вони страшенно зраділи. На радощах віддала кошеня разом із сумкою. Господи, благослови дітей і звірів!».
Записні книжки журналістки на пенсії рясніють розповідями про подібні випадки. Не вагаючись, кинулася дорікати підпилому водію, який на її очах звалив два молоді деревця з пташиним гніздом біля озера у Позняках. «Подійшла до пташки. Знайшла. Вона сиділа на гніздечку… Слава Богу, поки ще цілі!», – записала. Так само не стримувала емоцій, навіть сліз, зауваживши, як двірничка взимку збивала з лавки замерзлу чорну кішечку: «Біднесенька моя, моя бідна кицюня! Лягла на лавку й не прокинулася!». Проходячи мостом на дачу, не могла спокійно чути, як місцеві діти знущаються над жабою: «вона кричить як людина».
Хіба можна було сподіватися іншого від людини, яка щиро вибачалася перед власним котом? «Серце стискається від своєї вини перед котом… Лупила його за якусь шкоду, щось розбив… Тимко, милий, пробач! Добрий, безмовний, простодушний, незлобливий, пробач!» Коли кіт помер, журналістка написала про нього книжку-некролог «Тимко». Перечитати без сліз змогла тільки через два з половиною роки, як кота не стало. Історія-некролог про домашнього улюбленця колишнього чернівчанина й москвички не єдина, написана про нього. Про кота Тимофія писала Галина Натанзен – добра приятелька вантажника у Ягідному. І навіть сам письменник. Зокрема, у великому листі пастору Рунґе з Ольденбурґа. Біографія кота Тимофія авторства Вернона Кресса – відповідь на розповідь Рунґе про власного кота Льовікса, повідана московському кореспонденту.
Народився Тимофій восени 1968 року у цвинтарної кішки. Кошеня прихистила сторожиха, яка подарувала його Ірині Вєчній. Журналістка вигодувала домашнього улюбленця з дитячої гумової клізмочки. Шерсть у Тимофія виявилася довгою, наче у яка, на грудях – віяло-манишка, на задніх лапах шаровари, як у Тараса Бульби. Дорослий кіт важив майже сім кілограмів: паркет жалібно рипів під ним, коли він пересувався кімнатами. Зате лагідна тварина рідко нявчала.
Замолоду кіт вполював п’ятьох горобців, не виходячи за межі квартири в центрі Москви. Просто на балконі намагався полювати на голубів, але невдало – випав з третього поверху: відбив нирки, отримав струс мозку, покалічив лапу – вивих ліктьового суглобу так і зрісся. Щоправда, кульгавості не було помітно. Годинами вистежував мишей біля громадського сміттєпроводу, навіть навчився його відкривати. Одного разу випустив звідти двох мишей. Дружина закрила чоловіка на кухні разом із котом, допоки вони їх не знешкодили. Синтетична іграшкова миша американського виробництва, яку Тимофій, граючись, проковтнув, шкоди йому не завдала.
«Істинна, справжня любов у нас із чоловіком була до кота, – стверджувала Ірина Вєчная. – Петер його обожнював. Якось в нашій квартирі довго працювали мебельники, а коли поїхали, виявилося, що кіт зник. І де ми його лише не шукали! Нарешті Петер висунув божевільну ідею: «Робітники його вкрали. Забрали із собою на вантажівці. Я їду за ними!» І справді кинувся на метро наздоганяти. Поїхав Бог зна куди рятувати кота! А виявилося, що через здійнятий робітниками шум, Тимофій сховався під ванною, де ми його не одразу знайшли».
На схилі віку, як і раніше, Демант із теплом і увагою ставився до тварин. У цьому сенсі мало що змінилося. «Сіро-білий, із коротким хутром, кіт був косим, – розповіла дружина випадок, що трапився 15 липня 1987 р. – Серце защемило. Петер: «Давай його підберемо!». Взимку 1990 року, відпочиваючи у санаторії, старий письменник познайомився з маленькою сірою кішечкою, довго її пестив. «Ось де різниця у характерах, – записав того вечора у щоденнику, – хтось не в силах прогнати таку кішку чи собаку, бере її з собою, не думаючи про наслідки (адже за нею треба доглядати – це відповідальність), а проганяє вже потім. Мені шкода її, важко на душі, але відмовляюся, розум бере гору. Напевно мене все-таки напоумив, загартував табір, а, можливо, просто життя. Хоча ніколи не вдарив і не міг би вдарити кішку, собаку чи коня без потреби».
Співзвучною виявилася творчість австрійського біолога і філософа, одного з основоположників етології – науки про поведінку тварин (у тому числі людей), лауреата Нобелівської премії Конрада Лоренца (1903-1989). З його творами Вернона Кресса першою познайомила Ільзе Маттес. Знайомі попросили перекласти книгу «Вісім смертних гріхів цивілізованого людства». Дружина випадково зауважила, що підрядковий переклад чоловік друкував на машинці в єдиному екземплярі. «Ти з глузду з’їхав?» – змусила працювати з калькою. Так зберегла важливий текст для домашнього вжитку. Філософське осмислення найгостріших проблем соціального життя людства, проблем глобального характеру, які постали перед сучасною людиною – найбільше захопленння останніх років Вернона Кресса. За два роки до смерті він так само був переконаний: Бріджит Бардо, яка критикує мусульман «за їхню манеру рубати худобу», цілковито «права».
Юрій Чорней
