Дещо про кінематограф у житті старих Чернівців і чернівчан (BukNews на вікенд)

Уперше побачити диких звірів на волі, інші міста, далекі країни, про які чернівецькі діти до того тільки читали, допомагало кіно. Велетенський вплив кінематографу на провінційне життя, завдяки чому зменшувався розрив між ним і навколишній світом, відзначає і польський поет-нобеліант Чеслав Мілош.

«Одним з перших, хто розпочав демонструвати кінофільми на Буковині, був Маріан Квадровський, – пише Олександр Каленик у бібліографічному покажчику «Кіно і Буковина». – Вже на початку 1898 року Квадровський демонстрував фільми не лише в Чернівцях, а в інших місцях. Одна з тогочасних афіш  німецькою мовою запрошувала чернівчан до готелю Zentral (нині – вул. Головна, 36), де мало відбутися велике французьке дійство справжньої кінематографії.

Перший переглядовий зал у Чернівцях відкрився вже наступного 1899 року. Розміщувався він за адресою вул. Панська, 12 напроти єврейської кав’ярні (нині – ресторан «Панська гуральня») у домі Пайлера.

1907 року до Чернівців з Відня завітав власник пересувного електротеатру Єзер.

1909 року чернівецький підприємець Райфер об’їздив майже всю Буковину і Галичину з невеликими короткометражними фільмами комедійного жанру. А на зароблені гроші відкрив у Чернівцях власний кінотеатр – у приміщенні  Польського народного дому. (У радянські часи тут розміщувався кінотеатр імені Зої Космодем’янської).

Ще один кінотеатр «Kometa» відкрили 1910 року в приміщенні старого театру. Згодом він називався «Cinefron». Перший міський театр знаходився на розі нинішніх вулиць Турецької і Шкільної. Після спорудження для театру нового приміщення  у старому облаштували Робітничий дім. У другій половині 30-х рр. на його місці постала ошатна будівля Каси соціального страхування - нині поліклініка № 1.

Одразу після появи кінематографа у Будапешті, Львові, Бухаресті відкривалися маленькі кінофірми. Центром жвавої діяльності у галузі кіно став  Відень. Столиця Габсбургів довший час обмежувалася (змагаючись у цьому з Парижем) випуском фривольних фільмів, але напередодні сараєвського вбивства  також приступила до постановки фільмів інших жанрів. Так про перші кроки кінематографа у Центральній і Східній Європі розповідав французький дослідник його історії Жорж Садуль.  До 1914 року у світі панували французькі комічні фільми… Війна 1914 року викликала занепад європейського кіно і утвердила панування американського…

«Радіо і особливо телебачення певним чином витіснили кіно з нашого життя… Та навряд чи можна переоцінити найголовнішу, приголомшливу перевагу кіно – це воно привело великий світ в найубогіші закутки земної кулі, –  писав Вернон Кресс. Світ кіно все життя – ще з дитинства – приваблював старого чернівчанина. Адже він застав ще німий етап його розвитку.  – Яких  лише кіноустанов не набачився я за  свій вік: від парадних, прекрасних кінопалаців компанії «УФА», де прем’єри фільмів ставали світськими  подіями, як нові театральні постановки, до затягнутого простирадлом кутка у наметі, в якому глядачі лежали напівмертвими після дванадцятигодинної зміни виснажливої, вбивчої роботи». Цікавою є згадка про кінопалаци компанії «УФА».

У кінематографічному сенсі Перша світова війна розколола Європу на три частини. На Заході – Франція, Англія і латинські країни, які одразу стали  здобиччю Америки. На Сході – велетенська Росія, що отримувала тепер фільми лише в незначній кількості через Владивосток і скандинавські країни. І, нарешті, ізольована союзниками від решти світу і керована Німеччиною Центральна Європа, якій загрожувала небезпека взагалі залишитися без фільмів… Генеральний штаб оцінив всю важливість цієї задачі. Приблизно 1917 року магнати банків, гарматної, хімічної і електропромисловості  Німеччини об’єдналися і створили могутню компанію «Універзум Фільм Акцієнгезельшафт», більше відому за ініціалами «УФА»…  Ізоляція країни стимулювала її кіновиробництво. Відгукнулися данці, актори Відня, Праги, Варшави, Будапешта… Після втечі кайзера уряд республіки вилучив з капіталів «УФА» державну частку. Кінокомпанія стала приватним підприємством. У цей час будувалися студії, які своїм обладнанням переважали решту студій Європи. Очевидно саме їх мав на увазі колишній чернівчанин, згадуючи «парадні кінопалаци «УФА», які відвідував замолоду.  Щоправда так було не завжди. Злети й падіння відомої компанії докладно переповів Жорж Садуль. 

 Незабаром до перших чернівецьких кінотеатрів  додаються нові: «Палатум націонал» відкрили на нинішній Центральній площі у приміщенні Румунського народного дому, «Револьверкіно» на тій самій площі поблизу нинішнього Художнього музею, «Уранія» (згідно з іншими джерелами «Central»)  – у залі музичного товариства (нині – обласна філармонія)», «Модерн» на Панській у приміщенні  Польського народного дому.

На фото: Імператор Карл І біля кінотеатру в Румунському Народному домі (Palatul National)  західна сторона Центральної площі. Фото 06 серпня 1917 року.

Кінотеатр  Panorama  на узвишші Pardini (східній стороні Центральної площі). Фото 1916 року.

На фото: Кінотеатр Modern (відкрився в 1912-1913  згодом  Capitol в Польському домі (придбано 01 лютого 1902 року, перебудовано в 1904-1905 роках,  відкриття 02 грудня 1905 року,  архітектор Franciszek Skowro)

Загалом між 1920 і 1940 рр. Югославія, Болгарія, Румунія (в цей час Буковина була частиною цієї країни) налічувала у межах 200-300 кінотеатрів кожна.

Наприкінці румунського періоду на колишній Панській розташовувалися три кінотеатри: «Капітоль», за адресою Янку Флондора, 40, «Корсо» і «Реґаль» – Янку Флондора, 47, – вказує дослідниця Марія Никирса. – На прохання румунського кінематографічного товариства у приміщенні, розташованому на розі вулиць Cuza Vod?, 8 та Шіллера, 1  відкрили кінотеатр «Скала». Заклад культури на 750 глядацьких місць, в якому демонстрували художні та документальні фільми американського, англійського, німецького, французького виробництва, у томі числі мовою оригіналу, проіснував з 1931 до 1945 р.

На фото: Колишній кінотеатр Scala (1931-1940 та 1941-1944 роки). Раніше - школа культурного товариства Morgenroyt,  пізніше - єврейський театр (1940-1941 та 1945-1950 роки).

 Того ж 1931 року на базі попереднього кінематографу у Чернівцях з’являється звукове кіно. Зокрема, у Німецькому народному домі почав функціонувати стаціонарний кінотеатр «Глорія Палас» (у радянські часи – «Україна»). Загалом у місті налічувалося 8 кінотеатрів,  – вказують  актори колективної монографії «Буковина: історичний нарис».

У місцевих кінотеатрах, – згадував Вернон Кресс, до одного з яких його безкоштовно пускав батьків приятель,  – демонстрували усі світові новинки: від шедеврів Чапліна до американських бойовиків та комедій, вистріли у яких зображали за допомогою ядучого диму, а веселощі – розмазаними по обличчях героїв тортами.  «Пам’ятаю прекрасно: коли в Іспанії скинули короля – це було 1931 року, в кіножурналі «Парамаунт» показали велику мадридську площу, здається, Пуерта-дель-Соль – всуціль заповнену людьми, транспарантами, прапорами, ораторами, і ось на цьому неймовірному кінокадрі, просто поверх велетенського людського натовпу, крупний білий напис: «Ось так народжується республіка!» Уяву тогочасної публіки вражали фільми «Малюк» із Чапліним, «Бен Гур» за романом Уоллеса, клерикальні «Quo vadis» та «Останні дні Помпеї», видовищні «Падіння Трої», «Нібелунги», «Багдадський злодій», «Кур’єр царя Михайло Строгов». Деякі з них, такі як «Бен-Гур», збирали рекордні доходи.   

Згадуючи кіно часів своїх дитинства і юності перед внутрішнім зором старого чоловіка виникала «довга, вузька як кишка, похила зала – старий кінотеатр «Інтим». «Тут я вперше бачив Гаррі Піля і Гаррі Купера – кінотеатр спеціалізувався на детективах і вестернах», – розповідав Вернон Кресс. Можливо, йдеться про якийсь старий чернівецький кінотеатр на ратушній площі, який автор також згадує в іншому місці. «Серйозні ж фільми, а також тих небагато російських, які пропускала цензура, показували у філармонії, – продовжив Демант. – Нові німецькі і австрійські фільми зазвичай йшли у Польському народному домі, де був літній сад».

1990 року, записуючи до щоденника сон, колишній чернівчанин згадав старий міський театр. «Абітурієнти 1936 року, як годилося у містечку на пагорбах, зустрілися біля старого міського театру. В середині тридцятих років його, до речі, знесли. Він ще й тому був примітним, бо тут мене в будь-який час безкоштовно пускали до кінозалу і навіть ложі. Директор добре знав мого батька.  Там я переглянув безліч пам’ятних кінострічок:  німий варіант «Графа Монте-Крісто» з прекрасним Джоном Гілбертом, фільм «Чанг» про важке життя селян і мавп у джунглях північно-східного Таїланду, «М» – про дюссельдорфського вампіра, незчисленну кількість  кінокомедій – тоді саме почався період звукового кіно. Звісно,  незабутню Марлен Дітріх в «Голубому янголі» і багато-багато інших фільмів».

На фото: Кінотеатр Roxy на нинішній вулиці Шептицького. Фото 1930-х років

Скеровувати свідомість обивателів у потрібному напрямку великі держави намагалися засобами кіно. Постачання Центральної Європи фільмами – подібно до забезпечення її ерзацами харчування – після Першої світової стало «національним обов’язком» для Німеччини, – стверджує історик кіно Жорж Садуль. – Хоча за післявоєнне десятиліття (1918-1928 рр.)  американські фільми за межами США  посідали від 60 до 90 % репертуару.

Чернівчанам були доступні ці іноземні фільми. У тому числі відома «німа» дилогія «Нібелунги» (1924 р.) кінокомпанії «УФА». Одразу після приходу Гітлера до влади Геббельс, який став верховним володарем кіно, розпорядився повторно випустити «Смерть Зиґфріда» режисера Фріца Ланґа у звуковому варіанті і використовував фільм для націонал-соціалістичної пропаганди, – пише французький дослідник. – «УФА» з моменту створення була вотчиною важкої промисловості, а фюрер мав славу великого поціновувача «Нібелунгів». Водночас другу серію дилогії «Помста Крімгільди» з екранів вилучили. Картину визнали «демонічною».  

Стверджуючи, що «Нібелунги» «віщували геббельсівську пропаганду» теоретик кіномистецтва Зиґфрід Кракауер вочевидь мав рацію.  Свого часу «Нібелунгів»  створили як монументальний пам’ятник германській нації. Підготовка до екранізації  тривала два роки. Знімальний період розтягнувся ще на сім місяців. Авторам йшлося про постановку національної епопеї:  монументальні сходи, собори, вибудувані з цементу, вкриті туманом луки, всіяні штучними маргаритками, ліси з велетенськими, виготовленими з гіпсу стовбурами дерев, макети замків, гроти з каменя й картону, дракони-автомати, – пояснив Жорж Садуль.

Перша частина «Нібелунгів» – «Смерть Зиґфріда» була урочистим гімном колишній славі країн – запорукою помсти і прийдешніх перемог.  Зиґфрід (актор Пауль Ріхтер) теж був монументальним: високого зросту, світловолосий, напівоголений арієць, непереможний завойовник, якого любила  Крімгільда з її косами і в латах – мало не живий символ самої Німеччини. Герой германців знищував багатого і огидного короля гномів, борода, гачкуватий ніс, відвисла губа якого символізували «пороки» єврейської раси. «Зиґфрід» відображав велич і крах Другої імперії і одночасно віщував грандіозні паради Нюрнберга, – переконує автор багатотомної «Загальної історії кіно». – Натомість друга частина – «Помста Крімгільди» – повна вогню й крові, пророкувала загибель (у дусі воістину вагнерівської «Загибелі богів») рейхсканцелярії, побудованої Адольфом  Гітлером у стилі помпезних декорацій «УФА».

Але  якщо «Нібелунги» і привабили юного чернівчанина, то аж ніяк не пропагандою винятковості німецької раси. Хлопця захопило динамічне дійство, яке розгорталося на екрані. Довго по тому, як він вперше подивиться «Нібелунгів», Зиґфрід приходив у його сни. Звісно зі страхітливим списом, застромленим у спину.  

Німі картини супроводжувала гра таперів, які зазвичай награвали на фортепіано одну й ту ж саму мелодію, то пришвидшуючи, а то, навпаки, уповільнюючи темп: залежно від розвитку подій на екрані. Повороти сюжету режисери пояснювали написаними від руки діалогами, які часто переривали картинку.  Картини мали щось по 24 частини кожна, тож для того, щоб усі їх переглянути, пересічному чернівчанину доводилося проводити у кінотеатрі добрих шість з гаком годин. Через наявність не більше ніж одного кінопроектора, після перегляду кожної такої частини доводилося переривати сеанс, перемотувати її і заряджати нову частину. І так – 24 рази!

Перші  стовідсотково звукові фільми (згідно з сучасною термінологією) вийшли на екрани лише наприкінці 20-х років. І хоч нині переваги звукових фільмів є очевидними, попервах вони ледь не позбавили Голлівуд закордонних ринків збуту, – писав історик кіно Жорж Садуль. – У Парижі, коли там вперше з’явились американські  розмовні фільми, публіка  кричала: «Говоріть по-французьки!» У Лондоні – свистіла, обурювалася американським акцентом.  Після появи звукового кіно, через недостатнє знання мови  або погану вимову, більшість іноземців виявилися непотрібними Голлівуду. Кращі німецькі кінематографісти, які після 1925 року працювали з голлівудськими фірмами, змушені були повернутися на батьківщину.  Очевидно це врятувало вже німецькомовні картини від провалу у Чернівцях.

Сестра Петера Деманта - Ерні мала власних кумирів у світі кіно. Фотографії  акторів  Конрада Вейдта і Мері Пікфорд зберігала у замкненій дівочій шкатулці. Але тільки до одруження. Єдине побажання-прохання, яким старий письменник наважився потурбувати сестру, коли 1992 року вони  зустрілися у Чикаго, стосувалося кіно. Демант попросив  розшукати у відеотеці старі фільми, які він роками не міг віднайти в СРСР.

На фото: Реклами кінофільмів на руїнах будівель, спалених відступаючими совєтськими військами,  де нині сквер з пам'ятником Т.Шевченко  Фото весни 1944 року.

Трохи більше ніж за місяць після встановлення радянської влади у Чернівцях «Радянська Буковина» повідомляла про «успіх радянських кінофільмів», які встигли переглянули 80 тисяч глядачів. Зокрема, такі стрічки як «Ленін в 1918 році», «Степан Разін», «Винищувачі», «Радянська Молдавія», «Трактористи». Тільки в одному кінотеатрі «Централь» за два дні стрічку «Балтійці» подивилися 2500 тисячі чоловік. Кінотеатр «Апполо» на вулиці Янку Флондора, 14 рекламував великий радянський художній фільм «Чапаєв» з кіножурналом.

Враження  про фільм, який крутили по чотири сеанси щодня, глядачі виливали на сторінках партійної преси. «Життя, за яке поліг головою Чапаєв, розквітає над нашою звільненою землею Північної Буковини», – писав один з них. Особливий успіх випав звуковому фільму «Трактористи», знятому на кіностудії «Мосфільм». Згідно з повідомленнями радянської преси, демонстрація картини у Кіцмані супроводжувалася  гучними оплесками глядачів. Невідомо чи музейний лаборант також подивився тоді цей фільм. Проте доля зведе його з людьми, причетними до його створення.

На честь виборів до Верховних Рад УРСР і СРСР і з метою ознайомлення дітвори з досягненнями радянської кінематографії у Чернівцях провели дитячий кінофестиваль, – повідомляла «Радянська Буковина». – Уросте відкриття фестивалю запланували на 23 листопада у кінотеатрі «Піонер». Перший подібний захід на Буковині тривав три дні. Юним глядачам показували кращі радянські художні та документальні фільми – 4-5 картин у кожному сеансі. Зокрема, «Ленін у жовтні», «Ленін у 1918 році», «Митька Лелюк», «Балтійці», останні номери кіножурналу «Піонерія», короткометражні фільми «По Криму», «1 Травня», «Кіт у чоботях» та багато інших. У фойє організували ігри, танці, розваги. З дітьми працювали спеціальні масовики-витівники. Газета обіцяла дітям зустріч з бійцями героїчної Червоної армії – учасниками війни з білофінами, які розкажуть бойові епізоди.  Після фестивалю по школах планували провести обговорення переглянутих фільмів. Це було завдання для комсомольських організацій.

«В кінотеатрах йшли радянські фільми, але через російську мову часто не вловлювали їхнього змісту. У фільмі «Севанські рибалки» всі бігали одне за одним, стріляли з маузерів. Але тільки наприкінці, коли якихось людей і кількох озброєних монахів кинули в озеро, ми збагнули, яка партія – «наші» і хто «ворог». А ще ми тоді  вперше побачили червоноармійців у валянках. У нас їх носили лише візники і водії трамваїв. Подивився «Суворова», але нічого не знаючи про цю історичну особу, багато чого не розумів. Демонстрували також закордонні фільми: «100 чоловіків і одна дівчина» та «Великий вальс» –  не знаю з яких міркувань їх показували. Напевно, через аполітичність», –  згадував лаборант Петер Демант. – А вдень, не поспішаючи, складав, клеїв уламки амфор і слухав розповіді мудрого доктора Штіфтера».  

Газета «Радянська Буковина» написала про роботу у Чернівцях кореспондентського пункту Української студії кінохроніки. Журналісти корпункту «провадять знімання  в містах і селах повіту для кіножурналу «Радянська Україна», –  йдеться у повідомленні 10 серпня 1940 року.  З-поміж різних сюжетів, оператори також «зробили кінозйомки на тему… ліквідації безробіття». Станом на 30 липня 1940 року в Чернівцях зареєстрували 3200 безробітних, одним з яким себе назвав Демант. «Загальна ж тематика кіно-кореспонденцій – «Сьогоднішній день Радянської Буковини», – підсумовує видання.

Автором найвідомішого фільму подібного ґатунку вважається Юлія Солнцева. Можливо, «кінохронікою», яку згадує Демант, була саме її стрічка «Буковина – земля українська». Фільм значився у списку картин, рекомендованих Сталіну для перегляду.  Історики кіно припускають, що справжнім творцем картини міг бути Олександр Довженко – геніальний чоловік Юлії Солнцевої.  Принаймні давав настанови, що знімати, готував закадровий текст. Відому радянську агітку зняли «по гарячих слідах» після возз’єднання Північної частини Буковини з УРСР. (Жарт про те, що «Солнцева – Геббельс у спідниці» вдова Вернона Кресса цитує у своєму щоденнику).

Дякуючи невідомому «сексоту», який підготував агентурне повідомлення про перебування Олександра Довженка на Буковині, знаємо  про його сприйняття тих подій. Документ, датований 24 липня 1940 року, став доступним після відкриття Галузевого державного архіву СБУ. Агент повідомляє, що Довженко щиро захоплений столицею Буковини. Чернівці видаються йому «чудесними містом,  культурним, приємним». Жити у них – одна насолода. Архітектурний комплекс колишньої резиденції митрополитів за красою немає собі рівних навіть у Москві. Митець переконаний: на Буковині народ  живе краще, ніж в УРСР. Досить порівняти радянську убогість, бідність, пригніченість, сірість, відсутність радісних облич у громадському транспорті з яскравими, веселими Чернівцями. Вражають його народні розваги, каруселі на площах. «Наші ідіоти одразу після приїзду вирішили прибрати з площі карусель. Взагалі наші ведуть себе там погано… Хапають без розбору людей правих і винуватих. НКВС працює погано…» Відтак, інформує «сексот», Довженко вкрай негативно охарактеризував партійних і радянських працівників. «Ми туди несемо нашу грубість, неделікатність, некультурність. Відчуття таке, що ми не більш організована культура, а – більш низька… вони зі здивуванням бачать, як при нас усе руйнується, як жадібно розхапуються речі і т.д.»  Бачив це, очевидно, і Демант. 

Любов до кінематографу  Петер Демант зберіг упродовж життя. Привід розповісти про улюблений вид мистецтва  письменник знайшов навіть у табірних спогадах. І не один. Текстом «Зекамерону» розсипані згадки про організацію кінопоказів у ГУЛАЗі. Поза межами табірної зони, наприклад на «інвалідці» у Магадані, наглядачі обох статей, згадував Вернон Кресс, «стежили за тим, аби під час щоденних кіносеансів чоловіків і жінок розділяв прохід посередині залу. Але частенько хтось перебирався на «ворожу» половину і прекрасно розважався у темряві – треба було лише вчасно вгадати кінець фільму й устигнути повернутись на свою територію. Якщо ж рвалася стрічка й у залі спалахувало світло, порушник потрапляв у досить складну ситуацію, що загрожувала великими неприємностями, аж до етапу». Зазвичай адміністрація піклувалася також про те, щоб у кіно не показували ножів, бійок та інших шкідливих для дисципліни сцен. У паспорті кожного фільму існувала спеціальна відмітка, щодо того дозволені вони для показу в таборі чи ні.

Хоча навіть у спеціальних таборах кіно все одно показували. Відділення Берлаг’у, за яким числився чернівчанин, преміювали новою звуковою кіноустановкою за добрий санітарний стан табору. Нові стрічки постачав кіномеханік – блатну табірну посаду займав безконвойний малострочник із кримінальників. Проте всю технічну роботу політичні в’язні виконували самі. Про нові картини зазвичай повідомляли заздалегідь. Це була прерогатива табірного художника: «Напиши, Карле, оголошення, сьогодні привезуть «Тигра Акбара», кажуть, німецький бойовик. Там Гаррі Піль грає». Оголошення вивішували біля їдальні, де показували кіно.

«О десятій годині їдальня напхом напхана, точаться жваві розмови. Зібралися не лише завсідники кіно, але й уся «прибалтика» – ці ж бо знають Гаррі Піля і чекають побачення з героєм своєї юності, – розповів Вернон Кресс  про  один із табірних кінопоказів у «Зекамероні ХХ». – Але минає півгодини, година, півтори, дві – немає ні механіка, що чекає на машину зі стрічкою на верхньому оперпосту, ні, зрозуміло, самого фільму.  Скоро північ, у зоні давно був відбій, а ми сидимо в їдальні, чекаємо на зустріч з Європою». Найзатятішим,  під чесне слово не виходити з приміщення, охорона дозволила дочекатися фільму: «Тигра Акбара» ми все ж подивились. Привезли його о пів на другу – і крутили!... Невідомо, яким чином дізнались про це у бараках, мабуть, караулили біля вікон… За п’ять хвилин звідусіль повалив люд, і зала переповнилась, на щастя, бараки тепер не замикали на ніч. Ще багато днів потому цей фільм обговорювався у найменших подробицях…»

Траплялося, на очі в’язням потрапляли не рекомендовані для перегляду у таборах картини. «Таким чином ми подивилися навіть «Долину гніву», – засвідчував Вернон Кресс. –  На екрані під улюлюкання захоплених глядачів повсталі австралійські каторжники били, зв’язували і навіть топили у помийній ямі садистів-наглядачів. Зала ходила ходором, коли наприкінці був застрелений головний лиходій – директор тюрми. Ще не стихли крики захвату, як раптом пролунав дзвінкий голос кума: «Негайно зупинити! Що ви показуєте, мерзотники?!» Проте опер надто пізно розпізнав недобре: фільм закінчився! Ми довго сміялися з кума, який потім протягом місяця не пропускав жодної стрічки без попереднього перегляду. Та це йому набридло, і цензуру зняли».

Кіно було єдиною розвагою в’язнів і так міцно увійшло в їхній побут, що – попри три-чотири щоденні сеанси для обох змін – до зали іноді неможливо було потрапити. «Самодіяльність, придурки, ті, хто не працював на виробництві, звісно, Карл як художник і оформлювач  плакатів, а з ним і я, ходили через «артистичний» хід за сценою. «Переживальні» стрічки викликали нескінченні розмови, їх показували знову й знову. «Без вини винуваті» розбурхали всіх, а коли йшов трофейний фільм «Моцарт», нічна зміна відмовилась виходити на роботу, поки не закінчиться стрічка. Тоді прийшов начальник режиму й узагалі припинив демонстрацію».

Щойно випала можливість вантажник почав формувати у домашній бібліотеці окремий розділ  – кіномистецтво. «Взяв кінословник (перший том) і за два дні перечитав всі статті, що мене цікавили, – занотував у щоденнику 1966 року. –  Дуже довільний вибір зарубіжних фільмів, текст рясніє неточностями, друкарськими помилками, невірним перекладом». Вщерть помережану письменницькими помітками на полях кіно-енциклопедію у вдови згодом випросила бібліотека Сахаровського центру.

Враження  від переглянутих у ягоднинському кінотеатрі картин теж спонукають до щоденникових одкровень. «Ходив у кіно. Подивився «У джазі тільки дівчата» з покійною «анатомічною бомбою» Мерилін Монро. Досить старий трюк щодо  переодягнутих трансвеститів. Запам’ятався лише розстріл гангстерів у чиказькому гаражі 1929 року.  Джордж Рафт у ролі старого гангстера – до чого ж блискуче він танцював до війни. Фільм доволі вульгарний і дурнуватий, але смієшся».  Це запис того ж 1966 року.

Врешті його знання у сфері кіно були не тільки теоретичними.  Ще на Колимі кореспондент місцевої ягоднинської газети Валентин Черних, який також пробував себе як кіносценарист, ввів у свою розповідь про комунальну катастрофу  образ такого собі рятівника дітей від морозу. Випадок справді мав місце. У Ягідному тоді вийшли з ладу електронасоси, що ганяли гарячу воду по радіаторах. В суворих умовах Колими це справді небезпечно. І Демант, який опалював дім дровами, прихистив у себе сусідських дітей. Чи зняли фільм по цьому сценарію невідомо, зате інший фільм за сценарієм того ж автора –  «Москва сльозам не вірить» –  отримав «Оскар».  Проте  найфантастичнішим досвідом все одно виглядає зйомка юного Деманта у масовці в довоєнних Чернівцях.  

Традиційний відпочинок в Гурзуфі влітку 1984 року виявився особливим.  (На фотографіях зі знімального майданчика, які зберігаються у фондах Державного архіву Чернівецької області, як час зйомки вказано іншу дату – осінь 1983 року).  Ялтинська філія кіностудії  імені Горького знімала у містечку  кіно. Це був фільм молодого Олександра Наумова – дипломника режисерського факультету ВДІКу. Автором сценарію короткометражки «Прийняти – провести» був педагог кафедри акторської майстерності Олександр Кузнєцов. Цього разу Демант не просто знявся у масовці, а отримав епізодичну роль.

Сценаристу зі ВДІКу потрібен був іноземець у кадрі. Характерна зовнішність москвича, його тірольські куртка і брюки, саморобна беретка, численні кишені на сорочці підходили якнайкраще. За сценарієм він був одружений. Його кіношну дружину завербували у Ялті. Партнерка, подейкували, була фінкою, хоча насправді виявилася німкою з ФРН.  Жінка років за сімдесят носила туфельки, подібні до яких Демант бачив у фільмі «Викрадення з сералю». Ця обставина, чомусь, його неабияк смішила. Зйомки тривали два-три дні. «За сценарієм ми з вами одружені рівно 30 років. Які ще між нами можуть бути посмішки?», – пояснював кіношній «дружині» особливості сценічної поведінки, коли вона йому особливо надокучала.  Фахівці згодом досить високо кваліфікували його гру. Головні ролі в картині виконували актори Раїса Рязанова, Євген Шутов, Андрій Гусєв, Олександр Кузнєцов.

Сам Демант вважав, що міг би менше метушитись у кадрі. Власну нестриманість пояснював тим, що не встиг поснідати перед зйомкою. «А на зйомках переді мною красувався спокусливий стіл, весь завалений закусками й фруктами, а точкою суперечки – велетенська посудина з паруючою юшкою. Я ніяк не міг дочекатися кінця зйомок, щоб бодай продегустувати ці наїдки, і понуро споглядав свою вщерть наповнену тарілку – поки у ній можна було лише длубатися ложкою…» (Фільм «Прийняти – провести» доступний за посиланням http://youtu.be/m2KV7CL47fo).

Юрій ЧОРНЕЙ

Використано ілюстрації з колекції Едварда Туркевича. Підписи до фото - хранителя колекції.