День народження мами

У нас в родині мамин День народження ми завжди святкували 7 березня. Так було зазначено в її паспорті. Та нещодавно, переглядаючи старі папери в батьківській квартирі, я знайшов старезну метрику від 1926-го року. Це була метрика мами, і в ній вона була записана як Мариня, а не Марія, і днем народження було вказано 4 березня.

Відтоді, я двічі згадую про її появу на світ. 4-го я йду до церкви, а 7-го на цвинтар.

От і сьогодні мої ранкові плани були визначеними. Коли я вже збирався виходити з дому, то на столику помітив Договір, який вже давно мав підписати та віднести Постачальнику. Планів на «після церкви» в мене не було, тож, я вирішив захопити Договір з собою й, нарешті, занести його в Абонвідділ.

В церкві я запалив свічки, помолився, пригадав, що сплило на думку, й пустився в мандри дитинства, що проходило влітку у маминому селі: дід, баба, ставок, річка, ліс…

За цими роздумами я дістався до залізниці. Тут вже міське дитинство долучилося до формування моїх спогадів.

В Абонвідділі Постачальника мені все минулося напрочуд легко й просто. Бази даних були на звірці, збудоражених відвідувачів не було, тому в мене забрали Договір, повернули корінець та чемно пояснили, що «це все».

Я повернувся до залізниці, пригадав, як тут в рівчаку в майонезну баночку колись в дитинстві ловив тритонів. Гуркіт швидкого поїзда «Варшава – Бухарест» почав спливати в голові. Мене навіть не дивувало, що зараз обідня пора, а той поїзд був вечірній.

На базарчику, де колись лежали плити і ми на них гралися в квача, я купив каву та й пішов її пити у тишу дворів.

Схаменувся я від усвідомлення того, що стою під домом мого дитинства і дивлюся на вікна квартири, в якій ми жили. Хоча всюди металопластик, та я пригадую маленьку дерев’яну кватирку і не можу второпати, як я в неї влізав, коли в когось вдома «захлопувалися» ключі. Мене обступають і велетенська верба, що ламалася після кожного буревію, і столик для доміно під грушею, і куца черешня, до якої прив’язували мотузку, щоб сушити білизну… Їх давно немає, але вони виразно присутні в моїй уяві. З майданчику, де ми грали в футбол, і який нині забудований гаражами, до мене линуть акустичні міражі завзятої суперечки: щойно «наші» поцілили у віртуальну штангу над каменюкою, що лежить біля липи – другої, але реальної штанги. Я дивлюся на нішу в стіні під вікном нашої кухні. Там був кран. З нього в спеку поливали двір (величезний бонус для нас – потримати шланг). З цього крану ми втамовували спрагу після біганини ігор. Тут відтирали об стіну руки від йодистих слідів горіхової шкарлупи перед початком навчального року.

Цей кран і відчуття ковтка холодної води нагадують мені, що я тримаю в руках порожній стаканчик з-під кави і намагаюся знайти місце, куди б його викинути. Потрібно йти до тролейбусної зупинки – там є урна для сміття, і це – поруч.

Я озираюся на двір і намагаюся второпати, як же ж я сюди потрапив? Що, саме сьогодні, доправило мене у простір мого дитинства?

І раптом пригадую, що вчора написав у ФБ: «Коли починаєш писати щось натхненно, то цієї миті надзвичайно важливо не перетнути певну межу, що практично неможливо. За цією межею життя починає відтворювати твій текст».

І я починаю розуміти все. Колись щастя я визначив так: «Це час, коли ми були малими, а наші батьки – молодими». День народження мами і доправив мене у місце, де все це й відбувалося.

Біля світлофору робот голосом Андрія Окари мені повідомив: «Перехід через вулицю Головну – дозволено».

І я пішов назад додому. Але тепер я знаю – щастя є! Поки ми згадуємо наше минуле з теплотою, яка була лише в маминій посмішці, воно нікуди не поділося: зараз відчиниться вікно, і вона покличе мене на вечерю.

Дякую, мамо.

 Валентин Ткач

04.03.2016