Чому Чернівецька міська рада зробила виняток для Горького?

Не зрозумів, чому Чернівецька міська рада зробила виняток для Горького? Це наразі єдине питання, яке виникло після ознайомлення зі списком декомунізованих чернівецьких вулиць. Даруйте, якщо пропустив якесь обговорення. Може про це десь писали? Буду вдячний за посилання.  Якщо депутати відправили у небуття письменників Анрі Барбюса, Аркадія Гайдара і навіть казахського народного співака-акина Джамбула Джабаєва, то офіційного засновника соціалістичного реалізму сам Бог велів.

Попри те, що  вважаю неправильним і навіть шкідливим воювати з письменниками шляхом заборон. Сам не раз обурювався розбитими бюстами з відомої фотографії Willy Pragher'а, зробленої 24 липня 1941 року у Чернівцях. Найчастіше її підписують так: «бюсти радянських пам’ятників перед утилізацією». І тільки досвідчене око вихоплює  у самому задньому ряду, з-поміж багатьох бюстів радянських вождів, погруддя письменників Шевченка і Горького.

На фото: Звалище навпроти Темплю. Фото Willy Pragher'а 24 липня 1941 року.

Але в даному конкретному випадку йдеться не про заборону творчості, поглядів чи позиції, а про співучасника злочину проти людяності. Адже саме на це, наскільки я розумію, спрямована уся наша нинішня декомунізація? А щодо того, що шановний Олексій Максимович Пєшков більше відомий як Максим Горький співучасник злочину свідчимо навіть не ми – свідчать самі жертви!

Одразу відкидаю зауваження, що з ним також згодом розправилися. Цілком вірогідно!!! Але якщо і розправилися, то  точно так само, як з іншими співучасниками кривавого експерименту: Ягодою, Єжовим, Берією. У кожного з них була своя роль у цій кривавій драмі, але місце і склад злочину - спільні.  

Нищівній критиці засновника соціалістичного реалізму піддав Олександр Солженіцин. Автор всесвітньовідомого дослідження «Архіпелаг ГУЛАГ», за яке отримав Нобелівську премію.

Прихильні до Горького  обивателі малюють його таким собі нонконформістом, який вимушено грав свою роль. Солженіцин іншої думки. Горький не лише  знав про злочини сталінізму. Горький  покривав їх і виправдовував. 

«Так попадают плевелы в жатву славы. Но – плевелы ли? Ведь нет же лагерей пушкинских, гоголевских, толстовских – а горьковские есть, да какое гнездо! А еще отдельно каторжный прииск «имени Максима Горького (40 км от Эльгена!) Да, Алексей Максимыч… «вашим, товарищ, сердцем и именем»… Если враг не сдается… Скажешь лихое словечко, глядь – а ты ведь уже не в литературе».     

На сторінках "Архіпелагу ГУЛАГ" великий пролетарський письменник постає також в інших епізодах.

"70-летнего бывшего царского дипломата обвинили в такой агитации:

— что в СССР плохо живёт рабочий класс;

— что Горький — плохой писатель.

Сказать, что это уж хватили через край, — никак нельзя, за Горького и всегда срок давали, так он себя поставил. А вот Скворцов в Лохчемлаге (близ Усть-Выми) отхватил 15 лет, и среди обвинений было:

— противопоставлял пролетарского поэта Маяковского некоему буржуазному поэту.

Так было в обвинительном заключении, для осуждения этого довольно. А по протоколам допросов можно установить и «некоего». Оказывается — Пушкин! Вот за Пушкина срок получить — это, правда, редкость!"

В основний текст «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженіцин включив розповідь «Біле кошеня» Георгія Тенно про його втечу з табору. В одному з епізодів автор раптом знову згадав Горького.

Згадка епізодична, проте промовиста.

Пійманого втікача повертають назад у табір – везуть кілька сот кілометрів вантажівкою із замкненими у кайданки руками. Машину підкидає на вибоїнах, а в’язень  вільно перекочується кузовом, б’ється головою, обличчям об борти. Заламані назад руки не дають захиститися, втримати рівновагу...  

«И пять конвоиров безучастно смотрят на мои мучения. Эта поездка войдёт в их душевное воспитание. (…) Накануне я радовался, что меня избили, но как-то еще "не по заслугам". Но зачем портить кулаки, если всё сделает кузов грузовика? Небольного неизодранного места не осталось на всём моём теле. Пилит руки. Голова раскалывается от боли. Лицо разбито, иззанозено всё о доски, кожа содрана».

І лише один вартовий виявив людяність.

«Когда я перестал бороться с кузовом и совсем уже бесчувственно бился головой о доски, один конвоир не выдержал - подложил мне мешок под голову, незаметно ослабил наручники и, наклонясь, шёпотом сказал: "Ничего, скоро приедем, потерпи".

Откуда это сказалось в парне? Кем он был воспитан? – не вірить Солженіцин. - Наверняка можно сказать, что не Максимом Горьким и не политруком своей роты. 

Після еміграції в Сорренто (Італія) Горький все таки повернувся в СРСР. Виявилося, що популярність у нього не світова, на яку сподівався. Гонорари зовсім не ті, спосіб життя інший. А шикарно жити хочеться, звик, тримав цілий двір обслуги…

Англійський дослідник творчості Чехова у фундаментальній біографії автора «Чайки» прямо вказує: Горький, на відміну від його героя, знав як по-повній отримати від літературних занять. Ні, пролетарський письменник-мільйонер і старшому колезі пропонував допомогти розібратися з видавцями, які безсовісно наживались на ньому. Але Чехов відмовився. Інша натура…

Після революції і короткої еміграції, раптом цікава пропозиція з батьківщини. Спокусився, повернувся, прийняв всі умови.  "Особняк Рябушинського; Нижній Новгород, перейменований у місто Горький при живому Горькому…  Господи, до чого  ж  все це соромно", - нагадав при нагоді Борис Акунін.

Потрібно було відробляти.

В 1930-му на Захід прорвалася перша страшна правда  про Соловки. Скандал! Кому доручили гасити? Правильно, великому пролетарському письменнику, совісті нації Горькому! В’язні чекали на сокола й буревісника, як на амністію. Цей точно не стане кривити душею! Вислухає, захистить…

Справді роздивлявся, слухав… Все, що підготувала адміністрація  тюрми, спілкувався з в’язнями в оточенні командирського складу ГПУ. Тільки в дитячій колонії 14-річний хлопчинка випалив: «Слушай, Горький! Все что ты видишь – это неправда! А хочешь правду знать? Рассказать?» Да, кивнул писатель.  Да, он хочет знать правду.  (Ах, мальчишка, зачем ты портишь только-только настроившееся благополучие литературного патриарха? Дворец в Москве, имение в Подмосковьи…)».

Хлопчина півтори години наодинці розповідав Горькому правду. Той вийшов залитий слізьми… і поїхав обідати на дачу до начальника табору.   Ще за якийсь час відплив з Соловків разом зі свитою.

А сміливий хлопець? Ледь відійшов пароплав – хлопця розстріляли…

Крім Солженіцина, цей самий випадок ширше описує американська дослідциця Енн Епплбом у відзначеній Пулітцерівською премією  «Історії ГУЛАГу».

На фото: Великий пролетарський письменник разом з великими перевихователями. 

Після такого відпрацювати редактором видання «Беломорско-Балтийский Канал имени Сталина: История строительства» справді дрібниця.  Того самого, на будівництві якого поклали життя кількасот тисяч людей.

Думаєте не знав, хто будує? А може не хотів знати, бо так було зручніше? Насправді ще гірше – знав.

Солженіцин цитує:  «Я с 1928 года присматриваюсь к тому, как ОГПУ перевоспитывает людей»… Це слова з виступу на останьому зльоті біломорканальців. «И уже еле сдерживая слезы, обратился к присутствующим чекистам: «Черти драповые, вы сами не знаете, что сделали…» Отмечают авторы: тут чекисты только улыбнулись.  (Они знали, что сделали)… Потому что ведь «человеческое сырье обрабатывается неизмеримо труднее, чем дерево», - что за язык! Глубина какая! Кто это сказал? – это Горький говорит в книге, оспаривая «словесную мишуру гуманизма».  

«И Сталин убивал его зря, из перестраховки: он воспел бы и 37-й год», -  резюмуює Солженіцин.  

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Замість Благоєва - Мазепи, замість Гайдара - Орлика: як перейменували вулиці в Чернівцях

 Чернівчани пропонують знести пам’ятник Горькому в Садгорі

Словом, можна багато писати про помилки, омани творчої душі, а можна просто подивитися правді у вічі. А правда ця така, що якщо вже декомунізація, то для всіх! В тому числі для Максима Горького.  Безневинно загиблих людей цим, на жаль,  не воскресиш, забране у них життя - не повернеш.  Але це конче потрібно нам, живим! Щоби кожен знав і навіть не сумнівався: кара, нехай лише історична, обов’язково наздожене кожного! А скоєна кимось несправделивість  обов’язково отримає належну оцінку. І чим вище становище він займав, тим строгіше з нього буде запитано. І ніякі колишні заслуги, забронзовіла слава не стануть на заваді справделивому суду.   

Упродовж двох десятиліть після Другої світової війни у Західній Німеччині засудили вісімдесят шість тисяч злочинних нацистів. Вісімдесят шість тисяч разів іменем держави прозвучало «винен» на адресу злочинців, причетних до страхітливого експерименту над людьми.

«Страна, которая восемьдесят шесть тысяч раз  с помоста судьи осудила порок (и бесповоротно осудила его в литературе и среди молодежи) – год за годом, ступенька за ступенькой  очищается от него.

А что делать нам? – запитує Олександр Солженіцин.

Мы должны осудить публично самую ИДЕЮ расправы одних людей над другими! Молча о пороке, вгоняя его в туловище, чтоб только не выпер наружу, - мы СЕЕМ его, и он еще тысячекратно взойдет в будущем. Не наказывая, даже не порицая злодеев, мы не просто оберегаем их ничтожную старость - мы тем самым из-под новых поколений вырываем всякие основы справедливости. Оттого-то они "равнодушные" и растут, а не из-за "слабости воспитательной работы". Молодые усваивают, что подлость никогда на земле не наказуется, но всегда приносит благополучие.

И неуютно же, и страшно будет в такой стране жить!" (Александр Солженицын. Архипелаг ГУЛаг. Том 1.)

Вищою справедливістю у цій ситуації було б назвати вулицю, яка у Чернівцях носить ім’я Горького, іменем жертви радянського тоталітаризму, відомого чернівецького в’язня ГУЛАГу. Наприклад, чернівчанина  Петера Деманта. Відомий під псевдонімом Вернон Кресс письменник  не лише розповів про свої табірні поневіряння у романі «Зекамерон ХХ». Він також залишив нащадкам справжню оду любові до рідного міста, документальну повість «Перше життя».   Нехай хоч таким чином відновиться  справедливість.  Щоб молодь була певна: підлість на землі завжди карається, і ніколи не приносить добра.

Юрій Чорней

 Пам'ятник Горькому у Садгорі.