Чернівецький журналіст побував на урочистостях з нагоди 50-ліття служіння Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета

Українська церква відродилася і вознесеться

12 травня у Національному палаці мистецтв «Україна» відбулася урочиста академія з нагоди 50-ліття служіння Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета (у миру – Михайло Денисенко) на Київській архієрейській кафедрі. Сходження Глави Української православної церкви Київського патріархату до вершини розпочалося 14 травня 1966 р., коли його посвятили сан в архієпископа, призначили екзархом України та постійним членом Священного синоду. 3 травня 1990-го митрополита Філарета обрали місцеблюстителем на Московський патріарший престол. 26 жовтня того ж року Патріарх РПЦ Олексій ІІ вручив йому патріаршу грамоту на право бути предстоятелем Української православної церкви. У жовтні 1995 року на Всеукраїнському помісному соборі митрополита Філарета обрали Патріархом Київським і всієї Руси-України. З того часу УПЦ КП виросла і набула авторитету в українському суспільстві та світі. Якщо в 1995-му Патріархат мав 1200 парафій, то нині – понад 5 тисяч, тоді у складі Церкви налічувалося 15 архієреїв, нині – 43, число єпархій збільшилося із 12 до 34.     

З визначним ювілеєм Святійшого Патріарха Філарета привітав Президент України Петро Порошенко, Прем'єр-міністр Володимир Гройсман, єпископат УПЦ Київського Патріархату, духовенство та миряни, члени Уряду, народні депутати, представники наукової та творчої інтелігенції, політичні діячі…

Ідеї помісності православ’я – тисяча років

Аби краще розуміти наміри прогресивної частини українського суспільства здобути незалежність української православної церкви необхідно зробити короткий екскурс в історію цього процесу. Отож фрагментарно висвітлимо лише найбільш знакові віхи в цій боротьбі. 

Від часів хрещення Київської Русі світська влада й місцева церковна ієрархія намагалися домогтися виконання 34-го апостольського правила: «Єпископам кожного народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу, і нічого не робити, що було б понад їх владу, без його вказівок; а кожний має робити тільки те, що стосується його єпархії та тих місцевостей, що належать до неї. Але й перший нехай нічого не робить, не поспитавшись думки усіх, бо так тоді буде однодумність і прославиться Бог через Господа у Святому Дусі – Отцеві і Синові, і Святому Дусі».

Принцип «незалежній державі – незалежна (автокефальна/помісна) церква» – норма православної традиції, яку ще у ХІ ст. у своєму «Слові про закон і благодать» обгрунтував перший митрополит слов’янського походження Іларіон І Київський. Однак входження Київської митрополії до юрисдикції Московської патріархії в 1686 р. на три століття зупинило навіть теоретичні розмірковування на цю тему. Російська православна церква на українських теренах була знаряддям русифікації населення.

Через понад два століття ідею організації в Україні Помісної православної церкви задекларували делегати Першого всеукраїнського військового з’їзду, який відбувся у травні 1917 року. Заклик українців-військовиків було почуто й того ж року у Києві створили Всеукраїнську церковну раду. Її учасники скликали у січні 1918-го всеукраїнський церковний собор, головним рішенням якого було створення незалежної від Москви Української православної церкви. Наступ більшовиків і захоплення ними Києва зупинив роботу з утвердження автокефалії.

Нового подиху набула ідея помісності православної церкви в Україні отримала за гетьманату Павла Скоропадського. Та всі зусилля Всеукраїнської православної церковної ради, гетьманського уряду в утвердженні автокефалії Української церкви були зведені нанівець єпископами-росіянами. Щоб знали, з 1799 року (після смерті митрополита Ієротея Малицького) і до 1966-го (до призначення митрополита Філарета (Денисенка) на Київській кафедрі (167 років) не було жодного етнічного українця.    

Відновлення автокефального руху відбулося в перші роки незалежності України. На Помісному соборі Української православної церкви 1листопада 1991 р. було прийнято «Визначення…», в якому йшлося, що проголошення незалежності української держави вимагає від Української православної церкви нового статусу. І це має бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія. Саме у визначенні Собору звучала відома фраза «незалежна церква у незалежній державі є канонічно виправданою та історично неминучою». Жодне з цих рішень Московською патріархією не було опротестоване. Однак Архієрейський собор РПЦ, який відбувся 1-2 квітня 1992 р. відмовив надати Українській православні церкві автокефалію.

25 червня 1992 р. відбувся Всеукраїнський помісний собор, на якому проголосили про об’єднання частини Української православної церкви й Української автокефальної православної церкви в єдину Українську православну церкву Київського патріархату . Собор визнав незаконним рішення Архієрейського собору РПЦ й обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України митрополита Мстислава (Скрипника), митрополит Філарет став його заступником. У жовтні 1995-го на Всеукраїнському помісному соборі митрополита Філарета обрали Патріархом Київським і всієї Руси-України. На цій посаді він плідно працює над розбудовою Помісної православної церкви в Україні. І це було відзначено на урочистій академії.

«Слава ж i честь i мир усякому, хто робить добро…»

Українська православна церква знає ряд визначних очільників-митрополитів Київських – Михаїла, Іларіона, Макарія, Іова Борецького, Климента Смолянича, Петра Могилу, Сільвестра Косіва та інших. Цей перелік увінчує незламний будівничий єдиної Помісної української православної церкви патріарх Філарет, який для її відродження, зміцнення і утвердження зробив чи не найбільше. За його дієвої участі постали з руїн Свято-Михайлівський золотоверхий монастир, храми Успіння Пресвятої Богородиці, Різдва Христового… Освітня та наукова діяльність УПЦ Київського патріархату здійснюється у 7-ми вищих духовних навчальних закладах, з яких три духовні академії (Київська, Львівська, Волинська), Богословському інституті (Івано-Франківськ), 2-х духовних семінаріях (Рівненська, Дніпропетровська), богословському відділенні Чернівецького університету ім. Ю.Федьковича.

Під керівництвом Патріарха перекладені всі богослужбові книги, він увійшов в історію як четвертий перекладач Біблії українською мовою. З його благословення безкоштовно видрукувано й розповсюджено майже мільйон примірників Закону Божого. А найголовніше, за словами самого Патріарха, з гірчичного зерна Українська православна церква виросла до церкви з понад 5 тисяч парафій та 20 мільйонами вірних. І їх число продовжує зростати.

За невтомні труди на урочистій академії з нагоди 50-ліття служіння на Київській кафедрі Президент України Петро Порошенко високо оцінив архіпастирське служіння Патріарха, висловив глибоку вдячність йому за молитви, жертовне служіння Богу і українському народу. «Дозвольте побажати Вам міцного здоров’я, довголіття, успіхів на пастирській ниві. А головне: щоб Ви і весь українській народ якомога швидше побачили реалізацію головної справи Вашого життя – Української Єдиної Помісної Незалежної Православної Церкви, визнаної Вселенським Православ'ям» – відзначив у привітанні Глава держави.

Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман теж подякував Патріарху Філарету за багаторічне служіння та зазначив: «Ми все будемо робити, щоб шлях до нашої Української Церкви був відкритий, щоби на ньому не було жодних перешкод, а духовність, віра тільки зміцнювалися».

Патріарший намісник, митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський Епіфаній теж зазначив, що за всю понад тисячолітню історію Православної Церкви Руси-України жоден ієрарх не перебував на Київській кафедрі півстоліття. Приводом для відзначення, за його словами, є не сам математичний та історичний факт, а щоб скласти подяку Патріарху за невтомну архіпастирську та предстоятельську працю. При цьому згадав слова апостола Павла: «Слава ж i честь i мир усякому, хто робить добро…»

Майбутній Патріарх родом із Донбасу. Війна забрала життя його батька. Ця втрата настільки вразила юнака, що він запалав вогнем віри й ревним прагненням віддати своє життя служінню Церкві. В далекому травні 1966-го він став одним з наймолодших ієрархів, які возводилися на престол Матері міст Руських. Але ні молодість, ні обставини часу, ні спротив сильних світу цього не стали перешкодою у виконанні архіпастирського покликання.

У 1990 році митрополит Філарет був за крок до очолення Московської Церкви, але Господь ніби поставив його перед вибором: піти широкою дорогою земної слави чи тернистою стежкою виконання Божественної волі. І він повністю поклався на волю Божу. А Бог передбачив йому інше служіння – служіння Патріарха в Українській Церкві, для блага рідного народу.

–Знаємо, Ви ніколи не шукали земних нагород, – такими словами завершив своє вітання Патріарший намісник. – Але цей Великий Хрест ордену святого рівноапостольного князя Володимира нехай буде малою матеріальною ознакою всієї тієї вдячності, любові, поваги і пошани до Вас, Ваша Святосте!

«Нас гонять, а ми існуємо! Нас убивають, а ми живі…»

Патріарх Філарет, незважаючи на поважний вік та наступну багатогодинну урочисту академію, вділив майже годину на розмову з журналістами. Нам теж пощастило побувати на цій розмові й задати кілька запитань, на які владика дав вичерпні відповіді.

50 років перебування на Київській кафедрі, за словами предстоятеля УПЦ КП, він ділить на дві частини. Перша 26-річна – у складі Московського патріархату і 24 роки – у незалежній українській православній церкві. Патріарх згадав про хрущовські гоніння на релігію, коли із 7 тисяч храмів у Радянському Союзі діяло менше половини, всі іншої були закриті. Власне, це було і в Чернівцях: у Свято-Духівському соборі була виставка продукції місцевих підприємств, у церкві Преподобної Параскеви – шаховий клуб, у вірменській церкві – склад лакофарбової продукції, а відтак – органний зал, у костелі Серце Ісуса – державний архів…

– Моє служіння у 1966 році почалося з того, що я регулярно відправляв богослужіння у  Свято-Володимирському соборі, – розповідав Патріарх. – Часто відвідував єпархії по всій Україні. Авторитет церкви почав рости, єпархії ожили. Це не подобалося Кремлю, тому там шукали приводу змістити мене з кафедри. І такий момент, здається, настав. В одній із проповідей я навів слова апостола Павла: «Нас гонять, а ми існуємо! Нас убивають, а ми живі…». Чутки про це дійшло до Москви. Мене викликали в Раду у справах релігії й запитують: «Ви говорили такі слова?». Відповідаю: «Так, говорив! Але це не мої слова, а апостола Павла. Я взяв їх із Біблії. Ви ж читали їх, а якщо читали і дозволили, значить, їх можна використовувати у проповіді». Так мене залишили далі на Київській кафедрі…

Не обминув увагою Патріарх Філарет і ситуації на сході України. За його словами, неоголошена війна виявила, котра церква служить українському народові, котра ж – інтересам агресивної російської держави. Бо сам Глава РПЦ, якій підпорядкована УПЦ Московського патріархату, благословляв вторгнення російських військ в Україну та освячував зброю, від якої гинуть діти, мирні мешканці Донецької й Луганської областей, українські вояки.

–Але Росія вже бачить, що Україну вона зброєю не візьме, – вів далі Глава УПЦ Київського патріархату. – Бо наше військо стало міцним, та й дух у нас сильніший. Україна – миролюбна держава. Ми віддали свою ядерну зброю, ні на кого не нападаємо, хочемо жити у мирі зі всіма країнами, а на нас напали.

Тому правда з нами. А там, де правда, там – Бог, а де Бог – там перемога. Ми впевнені у нашій перемозі. На Всеукраїнській раді церков я запропонував митрополиту УПЦ Московського патріархату Онуфрію збирати кошти на українську армію.  Він відповів, що не буде це робити збирати, би цим, мовляв,  підкреслимо, що наша українська армія слабка. Я ж нагадав йому, що коли була Друга світова війна Російська православна церква збирала кошти на допомогу армії, й не боялася підкреслювати, що вона слаба. Відповідь тут в іншому – бо їм не дозволяє це робити Москва.

Патріарх відзначив, що серед єпископату, духовенства і віруючих УПЦ МП є чимало патріотів. Але вони залякані. Однак прості миряни бачать правдиву українську православну церкву й повільно переходять з Московського патріархату у Київський. «Громади пересвідчились, що попи Московського патріархату служать сепаратистам. Трапляється, вони відмовляються відспівувати загиблих українських воїнів, а людей це обурює. А чи можуть вони діяти інакше, коли мають такий приклад. Згадаймо, як  торік у Верховній Раді всі депутати встали, аби вшанувати полеглих, які загинули у боях, захищаючи країну на Сході, а митрополит Онуфрій і його архієреї сиділи», – нагадав Патріарх.

Між іншим, на прес-конференції ми запитали у владики, чи спілкується він з митрополитом Онуфрієм, як колись із Володимиром (Сабоданом)?

–Під час святкування 71-річниці перемоги у Другій світовій війні ми мали коротку розмову. Але позиції у нас різні. Ми за незалежну українську церкву, за об’єднання всього українського православ’я в єдину помісну православну церкву, він же виступає за об’єднання, але з підпорядкуванням Москві. Звісно, українці ніколи на це не підуть. Чому? Тому що у нас є держава, ми маємо всі законні права на самостійність, автокефалію. А він нас тягне в рабство, в якому ми були понад 300 років і багато втратили. Більше не хочемо повертатися до того стану. І не повернемося.

Церковні кордони повинні слідувати за державними

У передмові до брошурки «Єдина українська помісна українська церква» митрополит Переяслав-Хмельницький і білоцерківський Епіфаній зазначив, що «помісність православних церков для багатьох країн, де домінує православ’я, є явищем очевидним і жертовним – заради цього болгари, серби, румуни, грузини та інші народи піднімали повстання, конфліктували зі своїми митрополіями і, зрештою, домагалися автокефалії».

Подібне пробудження православних українців тільки починається. Перші перемоги здобуті. Насамперед згадаймо Собор УПЦ МП 1-3 листопада 1991 року, який задекларував: «Незалежна церква у незалежній державі є канонічно виправданою та історично неминучою». Під цими словами підписалися всі тодішні архієреї УПЦ МП, зокрема й нинішній предстоятель цієї церкви митрополит Онуфрій. Певно, кожен з них знав, що 1685-86 рр. Київська митрополія Константинопольського патріархату були забрані в юрисдикцію не за приписами канонічних правил. Не маючи права ставити митрополита у чужій церковній області, Московський патріарх 1685 року без відома і згоди Константинопольського патріарха, поставив на Київську кафедру Гедеона Святополк-Четвертинського. Згодом була видана й грамота патріарха Діонісія Московському патріархату на не повну канонічну владу над Київською митрополією, а лише управління нею.

І насамкінець. 1991 року Вселенський патріарх Димитрій направив листа Московськом Олексію ІІ, текст якого у 1995-му повторив представник Вселенського патріарха архієпископ Всеволод Майданський про те, що Константинопольський патріархат визнає канонічні межі Московського патріархату так, як вони були встановлені при наданні Московському митрополиту Патріарха, тобто на 1589 рік, без Київської митрополії.  

Саме за й це бореться Святіший патріарх Філарет разом з вірними Української православної церкви Київського патріархату. Перемога буде. Адже правда на нашому боці.

Анатолій ІСАК.

Чернівці-Київ-Чернівці.