Чернівецькі сни 8.0
У Чернівцях вже тиждень немає сонця. Тож я вже тиждень без пляшки не лягаю.
Спочатку я грію воду. Потім розливаю її у пластикові пляшки і кладу на подушки. Далі, перед тим як почистити зуби на ніч, я кладу їх «у ноги». А вже коли лягаю, то пересуваю пляшки ліжком до спини. Клапті тепла під ковдрою мабуть і визначають пошарпаність моїх снів.
Цього разу я опинився у густому тумані на залізниці. Туман був таким щільним, що второпати де верх, а де низ годі було й думати. Де право, а де ліво не підказувала жодна з ознак. Лише дві рейки, між якими я стояв, пояснювали мені те, що я перебуваю посеред колії. Не найкраще місце для такої погоди, ще подумав я. Перспектива зустріти тут тепловоз зовсім мене не тішила. Але, куди ж мені йти я не знав. Де Вокзал, а де станція Південна встановити було не можливо, хоча звідкись я знав, що перебуваю між ними десь посеред міста.
Я добре знав цей відтинок залізниці. Тож вирішив йти просто, в той бік, в який дивився. Хоча «дивився» зараз можна було застосувати досить умовно: навкруги було густе молоко, а сніг під ногами замикав цей білий простір навколо мене і робив його повним. Я сподівався натрапити на будь-який знайомий орієнтир, який би підказав мені, біля якого переїзду я перебуваю. Перспектива зустріти тепловоз у тумані і стрибати у засипані снігом шанці мене не влаштовувала. Шанці тут глибокі й не певні.
Очима я шукав підпираючу протизсувну стінку з дренажними каналами, побудовану ще за Австрії. Ці канали я сподівався розгледіти навіть у тумані: вони будуть чорними, бо з них цілий рік цідиться вода з глибин стрімкого схилу. Якщо стіна виявиться ліворуч, то я йду у бік зруйнованого містка, яким можна дістатися до Турецької площі. Так вона колись називалась. Якщо ж стіна виявиться праворуч, то я йду до мосту на вулиці Руській. А там потрібно буде лише з-під нього вилізти на тротуар.
Але, враховуючи туман, найбільше я сподівався на австрійську каналізацію. Тут, вздовж колії її проклали у мурованому колекторі під залізницею, під річкою, під мостами. Люки з криниць цієї каналізації, які я ще бачив у молодості, зараз покрали. Тому я легко зорієнтуюся по шуму води в цих бетонних криницях, якщо перебуваю у сучасності. А, що таке сучасність у сні?
Поки я собі визначав орієнтири і прислухався чи то до каналізації, чи то до тепловозу, в молоці туману з’явилася чорна пляма. Але це був не дренажний канал, а чорна ворона, що сиділа на кілометровому стовпі. Я цей стовп знав.
Та, перш ніж я усвідомив своє розташування, мене збентежила думка: туман такий густий і непевний, що навіть ворона боїться тікати від мене, бо такий її політ буде в нікуди. Зате я вже знав «куди?» завдяки стовпу і вороні: зараз має бути міст біля вулиці Мінської, і поруч з ним має бути стежка, що обходить бетонний каскад річки.
Поки я уявляв собі, як серед снігу в тумані знайти стежку, то праворуч почув шум австрійської каналізації. Я на мить зупинився. Разом з цим підземним вічним шумом Чернівців мені явилося інтуїтивне відкриття. Я зрозумів, що ж формує когнітивний дисонанс у сприйнятті сучасного міста. Це статечність старих Чернівців та інфантилізм його нових мешканців.
За кілька кроків я побачив очікуваний міст та стежку, яку вже протоптали невідомі люди. Тож мені залишалося лише піднятися вулицею до площі. У тумані на снігу, що притрусив тротуари, я розгледів чорні плями гарі, яку з пічок повикидали місцеві мешканці. По цим плямам я дістався в місто.
Туман щез, на небі були сірі хмари. Чи це я розтулив очі? Так воно і є. У вікні на інтернеткабелі, що висів між будинками, сиділа чорна ворона і дивилася просто на мене. Я аж підскочив, потім рвучко, щоб налякати її, підійшов до вікна та відчинив кватирку. Ворона сиділа непорушно. В обличчя мені вдарило холодне і вологе ранкове повітря. Та збентежило мене не це. В подиху вітру читалася забута нота дитинства: повітря ледь відчутно пахло горілим вугіллям.
Валентин Ткач, Чернівці
18.11.12
