Чернівецька книга про сенс і зміст людського життя (на вікенд)
Сьогодні близько першої ночі я особливо чітко збагнув, що мій «Вернон Кресс» – це також про сенс і зміст людського життя. Навіть не «також», а в першу чергу про це. (Не думаю, що на цю думку мене наштовхнув сиквел фільму «Готель «Меріленд». Ну, хіба зовсім трішки 
). Так, головне у «Верноні Крессі. Життя під прикриттям» – людський вимір великого минулого. Але з чого врешті назбирується загальне минуле, як не з прожитих кожним із нас тут і зараз миттєвостей власного життя? Чому навіть за нібито однакових зовні обставин у кожного все складається по-різному, саме так, а не інакше? Хтось стає жертвою,а хтось катом. Чи тільки зовнішні фактори врешті-решт визначають те, що кожен отримує у підсумку?
Головному герою – чернівчанину біля колиски точно ніхто не нашіптував, не визначив наперед, що це конкретно йому судилося стати рабом десь у Скіфії. Навпаки, місце проживання, статус батьків, походження дозволяли сподіватися зовсім на інше. Недаремно відтворена Верноном Крессом у повісті «Перше життя» – вступній частині його трилогії – мирна атмосфера чернівецького дитинства за настроєм нагадує такі ж автобіографічні романи «Людська комедія» Вільяма Сарояна чи «Кульбабове вино» Рея Бредбері. У всіх трьох текстах дія відбувається приблизно у ті самі роки… Спочатку батьки за нас, а згодом ми самі вимріюємо, готуємося до якогось іншого, чистішого, кращого, насиченішого, осмисленішого, продуктивнішого, натхненнішого, життя. Особливо багато у цьому уявному житті має бути світла, змісту і сенсу. Для цього ви ходите до гімназії, витримуєте, що вдається далеко не кожному, зовсім неформальний «абітур» – складний іспит на атестат зрілості, їдете до престижного європейського вузу здобувати професію….
Аж раптом ваше таке унікальне, єдине і неповторне життя стає лише іграшкою в чиїхось руках. Проте, чи тільки у цьому причина? Як наслідок, замість великих звершень – наукових чи географічних відкриттів, порятунку людей від смертельних хвороб, героїзму і творчості, ви кілька десятиліть, до кінця продуктивного віку, просто перетягуєте, носите на собі нестерпно важкі тягарі. Хоча здається, що за інших обставин, вам було до снаги винайти книгодрукування, пеніцилін чи просто ядерну бомбу. Натомість більшу частину життя вимушено виконуєте роботу, яку за сприятливих обставин виконав би якийсь простий механізм. Чи є це обов’язковою платою за ілюзію особистої свободи від навколишнього рабського світу? А, може, це тільки самообман? Наскільки усвідомленим є такий вибір? І чи він взагалі можливий? Чому все склалося так, як складається?
У героя є власні відповіді (виправдання? пояснення?) на ці запитання. Свою життєву правду він засвідчує не словами, як у вигаданих письменниками романах, а до кінця прожитим реальним життям. І це саме його відтворює книга. Наскільки ця правда життя універсальна? Колись і ми про це довідаємося.
). Так, головне у «Верноні Крессі. Життя під прикриттям» – людський вимір великого минулого. Але з чого врешті назбирується загальне минуле, як не з прожитих кожним із нас тут і зараз миттєвостей власного життя? Чому навіть за нібито однакових зовні обставин у кожного все складається по-різному, саме так, а не інакше? Хтось стає жертвою,а хтось катом. Чи тільки зовнішні фактори врешті-решт визначають те, що кожен отримує у підсумку?Головному герою – чернівчанину біля колиски точно ніхто не нашіптував, не визначив наперед, що це конкретно йому судилося стати рабом десь у Скіфії. Навпаки, місце проживання, статус батьків, походження дозволяли сподіватися зовсім на інше. Недаремно відтворена Верноном Крессом у повісті «Перше життя» – вступній частині його трилогії – мирна атмосфера чернівецького дитинства за настроєм нагадує такі ж автобіографічні романи «Людська комедія» Вільяма Сарояна чи «Кульбабове вино» Рея Бредбері. У всіх трьох текстах дія відбувається приблизно у ті самі роки… Спочатку батьки за нас, а згодом ми самі вимріюємо, готуємося до якогось іншого, чистішого, кращого, насиченішого, осмисленішого, продуктивнішого, натхненнішого, життя. Особливо багато у цьому уявному житті має бути світла, змісту і сенсу. Для цього ви ходите до гімназії, витримуєте, що вдається далеко не кожному, зовсім неформальний «абітур» – складний іспит на атестат зрілості, їдете до престижного європейського вузу здобувати професію….
Аж раптом ваше таке унікальне, єдине і неповторне життя стає лише іграшкою в чиїхось руках. Проте, чи тільки у цьому причина? Як наслідок, замість великих звершень – наукових чи географічних відкриттів, порятунку людей від смертельних хвороб, героїзму і творчості, ви кілька десятиліть, до кінця продуктивного віку, просто перетягуєте, носите на собі нестерпно важкі тягарі. Хоча здається, що за інших обставин, вам було до снаги винайти книгодрукування, пеніцилін чи просто ядерну бомбу. Натомість більшу частину життя вимушено виконуєте роботу, яку за сприятливих обставин виконав би якийсь простий механізм. Чи є це обов’язковою платою за ілюзію особистої свободи від навколишнього рабського світу? А, може, це тільки самообман? Наскільки усвідомленим є такий вибір? І чи він взагалі можливий? Чому все склалося так, як складається?
У героя є власні відповіді (виправдання? пояснення?) на ці запитання. Свою життєву правду він засвідчує не словами, як у вигаданих письменниками романах, а до кінця прожитим реальним життям. І це саме його відтворює книга. Наскільки ця правда життя універсальна? Колись і ми про це довідаємося.
Юрій ЧОРНЕЙ
