Був фронт, була війна і була мирна праця педагога

До 70-річчя перемоги над нацизмом у Європі

 Набирала сили весна 1944 року, фронт війни покотився з Буковини далі на захід. В один із таких днів, коли дев’ятнадцятирічний юнак Іван Добровольський чергував у сільраді Рингача (Новоселицький район) з’явився військовий комісар, наказав зібрати всіх чоловіков села. Іван одразу й не збагнув, що це означало. Та згодом той же військовий у формі червоної армії дав зрозуміти: зібраних сельчан чекає мобілізація. Не обійшла вона й Івана Добровольського, його батька та брата.

 — Спочатку був, — пригадує Іван Миколайович, — довгий і непростий шлях вглиб Росії, де нам довелось пройти пришвидшений курс навчання в оволодінні військової спеціальності сапера мінних полів. А далі була вже зворотня дорога — тепер уже на фронт.

Та перш, ніж потрапити у зону боїв, молодим новобранцям зробили зупинку у нещодавно звільненому від німецьких фашистів Мінську. Саме тут їх привітав і звернувся з напутніми словами маршал Рокосовський. Через кілька днів вони прибули до Польщі, де в той час ворог чинив ще запеклий опір радянським військам. Під кулями і вибухами снарядів Іван Добровольський разом з іншими саперами розміновував поля, аби прокласти шлях просування вперед наступаючим танкістами і піхоті.

Йшов черговий день тієї вже, начебто, звичайної бойової роботи. Іван обережно схилявся до землі, аби пощупати замасковану міну, як раптом зовсім поруч вибухнув ворожий снаряд. Його кинуло вбік, а коли встиг отямитись, то відчув сильний біль у лівій руці. Повернув очі до неї і ледь не зомлів – вище ліктя залишився лише закривавлений відтинок...

 — Згодом, — доповнює розповідь Іван Миколайович, - товариші занесли мене в одну польську хату. Бинтів ні в кого не виявилося, а тому полячка віддала свою хустку, якою і так-сяк перев’язали поранену руку. Побратими змушені були залишити мене на якийсь час і повернутись на поле бою. Господиня виявилась сердобольною жінкою. Щоб вгамувати нестерпний біль, піднесла мені кварту горілки, а потім ще й подала філіжанку кави. Тоді (посміхається) я вперше почув і відчув смак напою. Опісля таки повернулись товариші і через деякий час повезли до військового шпиталю.

Власне, по закінченні лікування для Івана Добровольського війна залишилась позаду. Його демобілізували і відправили додому – на Буковину. Ще зовсім молодий хлопець, але вже інвалід, він з гіркотою думав, що робити. На щастя, знайшлись добрі люди, які допомогли йому здобути середню освіту. До того мав тільки 7 класів румунської школи, а потім і завершити навчання у педучилищі та Чернівецькому держуніверситеті. Понад п’ятдесят повоєнних років, як педагог-філолог, вчителював у Хотинському і Новоселицькому районах.

... Наша розповідь у просторому холі будинку сина в Чагрі, куди Іван Миколайович перебрався разом з дружиною вже більше десяти літ тому, добігала кінця. Я мимоволів ловив себе на думці наскільки мій співрозмовник вражав внутрішньою й зорвнішньою інтелігентністю, міцною пам’яттю і бадьорим виглядом. Зовсім не вірилось, що переді мною майже дев’яностолітній дідусь, в якого 28 травня ювілей.

 — Чим найбільше тішуся за прожиті роки, - наче вгадав моє наприкінцеве запитання ветеран війни, — це тим, що зумів виростити і виховати разом із дружиною розумних, освічених двох синів і дочку, котрі, в свою чергу, подарували ще й чотирьох онуків та правнучку. Одне болить — це те, коли чую заяви Путіна, що, начебто, війну з нацистами Радянський Союза міг би виграти і без українців. А тепер ще й воює проти України. Що твориться у цім світі?

Василь ГЕЙНІШ.

Фото Петра Митранюка.