Буковинці стали лауреатами Державної премії України в галузі науки і техніки

Батько і син — поважні вчені столиці

Хтозна, людина обирає собі долю чи доля людину. Але якщо знаходиш своє призначення у цьому цікавому й мінливому світі, до тебе приходить і успіх, і визнання іншими.

Олександр Золотарюк, закінчивши свого часу десятирічку Глибоцької ЗОШ, за комсомольською путівкою виїхав працювати на шахти Донбасу, оскільки не захотів працювати в колгоспі. Тоді було „кріпосне право” (селянам паспорти не видавали), навіть для випусників школи придумали гасло: „Усім класом — в колгосп!”, але з того нічого не вийшло. На той час у виші приймали переважно (вісімдесят відсотків) абітурієнтів, що мали стаж роботи не менше двох років. Довелося Олександру Васильовичу працювати в трьох шахтах, що знаходились у м. Краснопартизанську Луганської області (зараз ця територія тимчасово окупована) на протязі двох років. Одна із цих шахт називалась Чернівецька-Kомсомольська, побудована нашими земляками із Буковини.

Маючи ще в школі нахил до вивчення фізики та математики, навіть не здогадувався, що існують Академія наук чи такі інститути, як наприклад Інститут математики, Інститут фізики, Інститут ядерної фізики та ін. Повернувшись з Краснопартизанська, вступив до Київського університету на радіофізичний факультет. Після закінчення університету був направлений на роботу інженером в Інститут радіотехнічних проблем (галузевий інститут інженерного профілю). Але у Олександра Золотарюка був потяг до математики і теоретичної фізики. Тому він самотужки вивчив ряд математичних дисциплін, вступив до аспірантури Інституту теоретичної фізики АН УРСР. Сьогодні Олександр Васильович — головний науковий співробітник, доктор фізико-математичних наук Iнституту теоретичної фізики ім. М.М. Боголюбова Національної академії наук України.

Коло досліджень науковця охоплює кілька напрямків теоретичної та математичної фізики, на одному із них я хотіла би зупинитись більш детально і пояснити його на популярному рівні. Добре відоме таке  явище в природі як цунамі. Це  усамітнена хвиля із одиночним горбом великої амплітуди, що може поширюватись на великі відстані. Ці хвилі мають велику руйнівну силу і можуть на своєму шляху спустошувати цілі міста, як це недавно тратилось на японському узбережжі. Цікаво, що подібні процеси поширення локалізованої енергії можуть мати місце й у мікросвіті, тобто на атомному чи молекулярному рівнях. Відомо, наприклад, що ключову роль в життєдіяльності живого організму відіграють процеси обміну речовин. З фізичної точки зору це процеси переносу енергії, заряду та маси, зокрема, електронів чи протонів вздовж макромолекул довгих ланцюжків, що складаються із десятків, сотень тисяч, а то й навіть мільйонів простіших молекул. Як правило, це білки, молекули ДНК, а також канали через мембрани клітин,  по яких переносяться іони чи протони. Інтрига полягає в тому, а чи не можна описати такі процеси переносу із одного кінця макромолекули на інший, моделюючи їх у вигляді рухливих локалізованих збуджень, таких собі „цунамі”, які отримали назву солітонів, як новий приклад сім’ї квазічастинок (поляронів, екситонів та ін).

Щоб пояснити аномально високу протонну провідність у льодоподібних структурах, а також ефективний транспорт протонів через канали мембран (а ці канали якраз і мають структуру подібну до „одномірного” льоду, точніше це є ланцюжки із так званими водневими зв’язками), Олександр Васильович запропонував солітонний механізм протонного транспорту через такого типу структури.

Подальші теоретичні дослідження цього явища в співавторстві з іноземними й українськими фізиками-теоретиками привели до публікації низки статей в міжнародних журналах, які ввійшли до циклу робіт, відзначених Державною премією України в галузі науки і техніки.

По даній тематиці багато років працював в університетах Греції, Німеччини, Данії, Франції, Швеції, США. У дев’яностих роках минулого століття у Європі була запущена так звана INTAS-програма, яка фінансувалась Європейським Союзом з метою підтримати наукові дослідження в пострадянських країнах, які за часів Радянського Союзу були на досить високому рівні.

За цей час Олександру Васильовичу вдалось виграти три INTAS-ґранти, де окрім України приймали участь Росія, Греція, Франція, Данія, Швеція та Велика Британія (за умовами конкурсу повинно бути не менш як дві країни із СНД). Окрім співробітництва із іноземними вченими, це була також матеріальна підтримка цілої групи науковців із Інституту теоретичної фізики ім. М.М. Боголюбова. 

Дружина пана Олександра теж науковець, кандидат фізико-математичних наук, працювала в Інституті кібернетики НАН України, Інституті агроекології та природокористування НААН України.

Шлях науки обрав і син Ярослав. Закінчив аспірантуру у Великій Британії, де певний час і працював. Стажувався в Німеччині (Інститут фізики складних систем Наукового товариства ім. Макса Планка) та Данії (Данський технічний університет), в 2009 році захистив докторську дисертацію. Наукові дослідження стосуються нелінійних хвильових явищ та детермінованого хаосу в надпровідникових структурах, магнетиках і біомолекулах.

За ці дослідження був нагороджений премією Президента України для молодих учених. Кілька років тому отримав ґрант Президента України для докторів наук.

Нині — провідний науковий співробітник, доктор фізико-математичних наук Інституту теоретичної фізики ім. М.М. Боголюбова Національної академії наук України, а також читає курс лекцій з фізики солітонів на фізичному факультеті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.  Як і батько, публікує статті у рейтингових міжнародних журналах, займаючи високу позицію за індексом Гірша (Hirsh). До речі індекс Гірша — це  число статей, на які посилаються не менше разів, що дорівнюють цьому числу.

У 2013-ому році Олександр та Ярослав Золотарюки за цикл наукових праць „Нелінійні хвилі та солітони у фізиці конденсованого середовища” стали лауреатами Державної премії України в галузі науки і техніки  разом з групою ще восьми науковців з інших наукових та освітніх закладів.

Лариса Дущак.