Буковинські волонтери провели ніч під "Градами" у секторі "М"

Тільки-но повернулися з АТО. Це була уже 12-та поїздка на фронт.

Дорога була довгою і дуже важкою. Ми доставляли автомобіль для медиків у сектор «М». Це на півдні Донецької області. Це там, де ні вдень, ні вночі не стихає канонада, яку влаштовують російсько-фашистські війська і їхні терористичні організації ДНР.

Так сталося, що у п’ятницю увечері довелося побувати в батальйоні, де воюють наші хлопці з УНСО. Саме тут є медик, якому я надаю допомогу ліками та порадами. Іноді доводиться по телефону годинами розповідати, які препарати вислані та як їх застосовувати. Навіть радила, коли хлопець робив маніпуляції. 

На позиції застала ніч. Тому довелося залишитися. Бо вночі на дорогах сектору «М» найнебезпечніше. Можна потрапити у засідки як до російських фашистів, так і до українських вояків. Наші хлопці навчилися воювати. Навіть тоді, коли заборонено використання важких озброєнь, українські воїни завдають шкоди фашистам. Вони пробираються у тил і там знищують ворожу техніку й живу силу противника. 
З цими хлопцями не так страшно. Хоча до позицій ворога — не більше кілометра. 

Поки з медиками розпаковували ліки, розкладали їх, настала ніч. А з нею — перші залпи. Я злякалася не на жарт. Бо бачила у темному небі, як над нашими головами летіли смертоносні ракети «Градів». Воїни без зайвого галасу і метушні зайшли в укриття. Спо-кійно сиділи і розмовляли на якісь теми, далекі від війни. Мені виділили місце у дальньо-му куточку укриття. Якби снаряд влучив у нього зі східного боку, то мене б навіть не зачепило. Хотіла прислухатися до розмови воїнів, але не вдавалося. Кожен свист летючого «Граду» і вибух міни змушували серце битися все швидше і гучніше. Здавалося, що стукіт серця голосніший за вибухи. Хлопці знали, як мені тепер ведеться. Хоча, правду кажучи, не вперше довелося побувати під обстрілами. Зимою у Дебальцівському котлі бачила розриви снарядів на віддалі кількох сотень метрів. Але то було вдень. А тепер була ніч. І до фашистів було дуже близько. Хлопці спробували жартувати. Та це мало допомагало. Здавалося, час тягнувся безкінечно. А вибухи не припинялися. І звідки у цих терористів стільки боєприпасів?!

Коли почало сіріти на Сході, страх відійшов. Відчула таку втому, ніби дві доби на ногах відчергувала у лікарні (а у мене було таке чергування у 2009 році під час епідемії). Незчулася, як заснула. Там над нашими головами літала смерть, а я спала, ніби нічого не сталося. Прокинулася, коли сонце уже піднялося височенько. В укритті не було нікого. Хлопці тихенько повиходили, коли закінчилися бомбування. Не хотіли мене будити.

Вийшла на повітря. Солдати займалися своїми справами і не звертали на мене уваги. Це так здалося. Бо кожен, хто провів ніч під «Градами» у нашому укритті, дуже переживав. Як з’ясувалося згодом, не за себе, а за мене. Вони ледь стримувалися, аби не дивитися тепер прямо на мене і відверто не посміхатися. Всі раділи, що ніч пройшла без жертв та поранень. Їхній командир Остап усе ж таки повернув голову в мій бік і запитав: «Як спалося?». Я готова була крізь землю провалитися. Мені здалося, що він насміхається з мене. Мовляв, он яка ніженка, тут з «Градів» по нас цілу ніч луплять, а вона спить собі і «у… вус» не дує. На щастя, я помилилася. Ніхто з мене не насміхався. Навпаки, вони всі до мене посміхалися. 

Був гарний сонячний день. Навколо тихо-тихо. Ніби цілу ніч не здригалася земля, не гуркотіли гармати, не вибухали міни. Хотілося жити і… плакати. Бо як можна таку красу Божу, таку землю прекрасну, таке сонце лагідне і зорі ясні псувати війною?.. Навіщо калічити і вбивати цих хлопців, котрі тільки життя почали пізнавати? Їм би дітей народжувати, хліб вирощувати, книги писати, пісні співати. А їх вбивають. 
Люди! Ви подуріли?!

Ольга КОБЕВКО, лікар-волонтер
Сектор «М», Донбас, 14 серпня 2015 року

P.S.

Вже за сніданком воїни мені пояснили той стан, у якому я була цілу ніч. Вони сказали, що це дуже добре, що я заснула під час обстрілу. Це захисна реакція організму проти страху. Гірше, коли взагалі заснути не можеш не тільки під час, а й після бомбування. 

Аби не зашкодити нашим воїнам, я не можу назвати конкретного місця їхньої дислокації і їхніх прізвищ. Після перемоги я їх обов’язково назву. І ми всі матимемо можливість щиро подякувати цим воїнам за їхній ратний труд. 

Нехай береже їх Бог. 

Будьте живими!